34 глава "Для кожної своя пропозиція"

Марина Шевченко.

Всі розійшлись спати. Одна я ще сиджу на кухні без світла та п’ю чай. Приходжу до тями. Думки все ніяк не можуть відпустити, особливо той монолог до тата. Все уявляю, що він сказав би мені.
Раптом чую як на кухню хтось зайшов.
— Відчуваю, що тут у когось безсоння, — сказав Женя. Він підійшов до мене — не спиться?
— Ні. І чай заспокоїтись не допомагає.
— То ти напевно не правильний чай п’єш — він включив нічник, що стоїть на поверхні.
— Який ти чай вважаєш правильним?
— Зараз зроблю — спробуєш — Женя почав робити чай, а я сиджу та дивлюсь на нього. Окрім Ігоря у мене тут є ще одна близька людина, а точніше та, яка хвилюється за мене більше, ніж всі інші. Женя. Він мене підтримує, кожен день приділяє увагу. І це не можливо не помітити.
Він налив у чашку воду та підійшов до мене з цією чашкою. Мовчки забрав чашку з моїх рук та дав цю. Сів навпроти мене. Я вдихнула запах чаю.
— Тут збір трав: ромашка, м’ята, меліса.
— Дякую.
— Для тебе все, що завгодно — я зробила ковток та усміхнулась.
— Ось вже працює. Ти вже усміхаєшся — він не зводив з мене очей. І у мене з’явилося одне питання:
— А ти не спиш, бо…?
— Бо знав, що ти тут, — перебив він мене. Сказав це тихо, але впевнено.
У кухні було тихо. Лише тьмяне світло нічника й запах теплого чаю.
— Марин, — почав він знову, на мить замовк, шукаючи слова, — я давно хочу тебе запросити… на побачення.
— Побачення? — запитала та усміхнулась.
— Так. Без форми, диму, вогню. Просто ми… ти і я, — я подивилась у його очі.
— Так. Я хочу.
Женя усміхнувся широко, з полегшенням і радістю. Потім тихо додав:
— Значить, домовились. У цю суботу об одинадцятій. Я по тебе заїду.
— Добре… Дякую тобі за чай, він дійсно допоміг заспокоїтись… І твоя компанія теж.
— Ну, тоді йди спати, бо завтра важкий день.
Я зайшла у спальню. Віки не було та Олесі теж. Де вони, не зрозуміло. Я лягла на ліжко, вкрилась та заснула.

Ігор Савчук.
Я вийшов з кабінету, щоб піти на кухню. Просто не спалось, думав випити чаю. Вже підходячи до дверей почув голос Жені, а після Марини. Його запрошення на побачення та її відповідь. Я усміхнувся та пішов далі. Не став псувати їх ідилію. Проходячи через спортзал, побачив світло. Спочатку подумав, що хтось просто забув вимкнути світло, але після почув звуки. Заглянув та побачив… Олеся? Дивився на неї декілька хвилин. Як вона старанно намагається присідати. Не витримав та зайшов.
— Я бачу, хтось тут порушує правила, — вона подивилась спокійно на мене.
— Що маєш на увазі?
— Вночі треба спати, не тренуватись.
— А мені щось не спиться. Вирішила потренуватись. Тим більше мені це треба.
— Не зрозумів, — сказав та підійшов до неї ближче.
— Я подала документи в академію ДСНС. Хочу бути такою як і ви — спокійно сказала вона. Я подивився на неї здивовано.
— Ти серйозно?
— Цілком. І це моє зважене рішення. І це не через форму та визнання. А через те, що я так хочу.
— Ти мене здивувала… І як з тренуванням? Давно займаєшся потайки?
— Сьогодні лише почала — вона усміхнулась. Я подивився на неї уважно.
— А якщо я тобі запропоную допомогу у тренуванні, не відмовишся?
— Буду лише вдячна за це. Я бачу як ви тренуєтесь, але самій складно.
— Я тобі допоможу, — сказав та обійняв її — домовимось. Ти не будеш тренуватись ночами. Натомість будемо тренуватись разом зранку. О сьомій у спортзалі.
— Домовились — вона усміхнулась.
— Ну, тоді до сьомої. А зараз раджу сходити у душ та спатки. Бо я тебе не пошкодую… Навіть на першому тренуванні. — Ми разом почали сміятись.
— Добре… Мій особистий тренер — вона усміхнулась, обійшла мене легенько доторкнулась мого плеча своїм.
Вона вийшла зі спортзалу. А я стою та до кінця не можу збагнути її слова про академію ДСНС. І схоже вона серйозно налаштована. Я можу у цьому її тільки підтримати.
 

Я прокинувся о 6:20 без будильника. Вмився, зібрався та пішов у спортзал. Знаю, що ще рано, але підготуватись до першого тренування Олесі треба.
О сьомій я вже розминався, коли двері відчинились, і в залі з’явилась Олеся. Вона виглядала трохи сонною, але впевненою. Волосся зібране у хвостик, спортивні штани, футболка, рішучість та спокій у погляді.
— Ти прийшла. Молодець, — сказав я.
— Я обіцяла, — усміхнулась вона — з чого почнемо?
— Спочатку розминка. А після все інше: присідання, планка, біг на місці. Почнемо нашу розминку. Готова? — Олеся кивнула та стала біля мене. — Повторюй за мною.
Вона почала повторювати за мною. Спочатку трохи не встигала, дихання збивалося, але не зупинялась. Через кілька хвилин я бачив: вона серйозно налаштована. І ті слова про академію не пусті.
Ми тренувалися близько сорока хвилин. Я не підганяв її, але й не давав розслабитись.
Вона трималась, хоч під кінець ледве дихала.
— Молодець, — сказав. — Для першого разу — круто. Але завтра буде кріпатура.
— Вже відчуваю — відповіла з усмішкою, витираючи лоба.
— Але не припиняй. Тренування — як і служба: тільки постійність робить тебе сильною. Якщо справді вирішила — я з тобою.
— Дякую, Ігорю. Це багато значить.
Ми на хвилинку присіли на лавку, щоб перевести подих. Олеся зробила ковток води. А після подивилась на мене.
— Ігорю.
— Що? — подивився на неї.
— Коли сьогодні закінчиться зміна… приїдь до мене… — я подивився на неї здивовано — просто хочу… щоб ти залишився. Ще на одну ніч. Після всього… після розмов, думок, безсонних ночей… Я відчуваю себе спокійною лише тоді, коли ти поряд.
Я мовчав кілька секунд, дивлячись на неї. Не через сумніви — через те, як вона це сказала. В її голосі не було ні сумніву, ні сорому нічого, окрім щирості та бажанні близькості, без зайвих слів.
— Я приїду, — відповів я. Вона усміхнулась, тихо.
— Я чекатиму тебе у себе о восьмій. Якщо вийде раніше, то це буде просто чудово, — я кивнув головою без ніяких слів.
Вже виходячи зі спортзалу я розвернувся до Олесі, яка вирішила ще трохи посидіти.
— За пів години планерка та тренування команди. Хочу, щоб ти була присутня.
— Обов’язково буду — відповіла, а я вийшов з спортзали.