33 глава "Тато мною б пишався"

15:00.
Марина Шевченко.

Неофіційна частина свята проходила весело. До нас приїхав ще брат Віки — Сергій. Він розповів багато цікавих історій про неї та її дитинство. Що Віка весь час червоніла, але й усміхалась у цей момент. Наостанок, коли він вже з нами попрощався сказав, що пишається нею.
Я стою біля гаража та дивлюсь на Віку та Сергія. Вони щось жваво обговорювали, вона штовхнула його легенько у плече та засміялась.
Чую як до мене підійшов Ігор, його кроки я впізнаю завжди.
— Марина, — почав він.
— Мм?
— У тебе все добре? — запитав, наче відчув, що щось не так. Я повернулась до нього та глянула в його очі. У мене на очах бринять сльози.
— Я дивлюсь на Віку та розумію, що її є кому підтримати, там за частиною. Є кому сказати: “Молодець! Ми тобою пишаємось.” А у мене нікого. До мене ось так ніхто не приїде та нічого подібного не скаже.
Ігор підійшов до мене ближче.
— У тебе є ми. І ми пишаємось тобою. Ти заслужила на цю подяку. Молодець, Маринко, — Ігор обійняв мене, а я в цей час вже не могла стримувати сльози, тому заплакала. Тихо, але плакала.
— А, хочеш, ми з тобою сьогодні після зміни поїдемо на кладовище до твого тата разом?
— Хочу — не думаючи, тихо сказала я.
Через дві години ми з Ігорем зібрались та поїхали на кладовище, лише вдвох. Ніхто навіть не питав куди ми. Якщо ми разом кудись їдемо, то значить воно так й треба. Тим більше всі знають, які у нас стосунки. Що я для Ігоря не просто якась Марина. І він не просто мій командир, а ще й найближча людина. Якій я можу довіритись.
Їхали ми мовчки. Не вимовивши ні слова. Я була вся у своїх думках. Мене накрила хвиля спогадів про тата, коли мені було лише сім років.

“Я пам’ятаю те літо коли все було безтурботним. На вулиці тоді стояла спека, така, що асфальт здавався м’яким. Ми з татом цілий день поралися біля нашого старого гаража. Він щось лагодив у машині, а я сиділа неподалік на ящику з інструментами, обмотавши коліна бинтом і вдаючи, що в мене “робоче поранення”. Тато сміявся й називав мене “капітан Шевченко — головний медик пожежної частини”. І раптом запитала те, що мене цікавило найбільше:
— Тату, а чому ти працюєш пожежником? — запитала я. Він зітхнув, витер руки ганчіркою і сів поруч.
— Бо це робота, яка має сенс. Ти йдеш — і допомагаєш. Коли страшно всім — ти той, хто не тікає. Не тому, що не боїшся. А тому, що хтось мусить залишитись.
— А я можу бути як ти?
— Якщо захочеш — будеш ще кращою.
Після ми сиділи та пили лимонад, щоб освіжитись. Мама його принесла для нас спеціально. Ще бурчала, що ми ось так при такій спеці цілий день на вулиці.
Тато вийняв з кишені якийсь жетон. — пожежний знак, де було вибите прізвище. Покрутив у пальцях і сказав:
— Колись, може, передам тобі. Але тільки якщо справді цього захочеш. Це не просто шматок металу, Маринко. Це — пам’ять. І вибір.
Я тоді нічого не відповіла. Просто взяла його руку у свою і поклала собі на долоню той жетон. У ньому було щось таке… справжнє.
Зараз саме цей жетон завжди зі мною. Мій талісман в академії, в пожежній частині та на викликах. Я несвідомо кладу його собі в кишеню куртки.”
 

І ось тепер я врятувала хлопчика, який був непритомним від, того, що надихався диму. У мене є подяка за це, але ж тато. Він цього не побачить та не скаже нічого.
Ми під’їхали до кладовища. Купили троянди та пішли на могилу тата. Йти недалеко, тож швидко підійшли. Ігор став, а я підійшла до надгробка та доторкнулася каміння, а саме де його фото.
— Привіт тату, — сказала та відчула по щоках течуть сльози — вчора сталося, те про що я навіть уявити ніколи не могла… Те, що все це станеться зі мною, а сьогодні мені вручили подяку — я говорила так, ніби він стоїть переді мною та слухає — …Це були якісь змішані почуття. Наче все зробила правильно, але наказ Ігоря порушила… — я ще сказала декілька слів, поклала квіти та підійшла до Ігоря. Він тільки слухав те, що я казала.
— Він би тобою пишався. Бо я пишаюся тобою, Маринко — я підійшла ближче до нього та притулилась обличчям до його грудей, ніби хотіла відчути себе у безпеці. Ігор мене обійняв. І я почала плакати, але не просто тихо як у частині, а голосно. Командир обійняв мене міцніше. Ні слова не казав, що його футболка стала мокрою від моїх сліз. Він просто стояв та обіймав мене.
Трохи заспокоїлась. Ігор поцілував мене у скроню, а після тихо запитав:
— Легше стало?
— Трохи — прошепотіла.
Через декілька хвилин ми повернулись до машини. Сіли та поїхали назад у частину. Їхали мовчки. Ігор весь час дивився на дорогу, а я витирала сльози та намагалась зробити так, щоб слідів сліз не було видно.
У частині ми були о сьомій вечора. Я зразу пішла у душ, щоб зняти всю ту напругу яка зібралася за день. А Ігор пішов у свій кабінет. Сказав, що йому треба ще трохи розібратись з паперами.
Я стою під краплями води та все згадую момент коли Ігор мене обіймав та ні слова не сказав, що його футболка стає мокрою від моїх сліз. І саме його обійми мене заспокоїли. Якби я прийшла туди сама я б швидко не заспокоїлась. І дуже дякую, що ми туди з’їздили разом.