32 глава "Вечірній репортаж та подяка"

Вечір.
Марина Шевченко.

19:00. Ми сидимо всі у спільній кімнаті. Артем з Дімою на кріслах, Женя сидить на підлозі, я сіла біля нього. Віка біля Олесі, Ігоря та Стаса на дивані, Олег на стільці, який приніс з кухні.
Почались новини. Ведуча почала розповідати про події дня. Розповідала про якусь молоду маму з Інстаграму, яка викладає цікаві історії. Вона чимось прославилась, але я уважно не слухала. Після була історія про якусь ученицю зі школи у столиці. А після почали показувати найголовніше — про нас.
— І тепер до найважливішої події дня. У дитячому садку на околиці Полтави виникла пожежа, що здійнялась на другому поверсі. — Почали показувати жахливі кадри з місця подій. — За словами директорки закладу всіх вивели з будівлі, але коли рахували дітей, то не дорахувалися трьох. Дві дівчинки та хлопчик залишились у будівлі. Завдяки діям служби ДСНС, а саме двох пожежниць Вікторії Литвиненко та Марини Шевченко діти були врятовані, — пішли кадри, де я та Віка виносимо дітей з будівлі. Я подивилась на Віку. Вона сидить дивиться уважно в екран телевізора, а очі починають блищати, — вони — дві героїні, які не побоялись зайти у будівлю попри наказ командира залишатись у резерві. Від начальства ДСНС вже надійшло повідомлення, що дівчатам вручать подяки та нагородять медалями за мужність. Працівники ДСНС наші янголи — завершила такими словами репортаж ведуча. Ігор зробив звук тихіше.
— Я не думала, що це все знімають — прошепотіла Віка.
— Тепер ви зірки. І у кадрі виглядали дуже гарно — сказав Артем.
— І на всю країну сказали про нагороду — сказав Женя. — Ви на неї заслужили, — він легенько мене обійняв, я не відсахнулася, а було навпаки якось приємно. Раптом телефон Віки задзвенів.
— О, почалось. — Тихо мовила, — вже брат дзвонить — вона встала та вийшла з кімнати, а тільки після відповіла на дзвінок.
А я сиджу та думаю: “А мені то ніхто так не подзвонить та не скаже “Молодець. Ми тобою пишаємось” і це дуже сумно.”
Женя подивився на мене, нічого не питав, хоч міг це зробити. Натомість він обійняв, наче відчув, що мені зараз це потрібно. І мені так затишно стало, але ніхто цього й не помітив. Всі розмовляли між собою.
— З тобою все добре? — пошепки запитав Женя.
— Вже так, — тихо відповіла. І притулилась до нього, — якщо чесно, то не знаю чому, але мені з тобою дуже комфортно — Женя усміхнувся.
— Мені теж.
Я на хвильку заплющила очі, притулившись до його плеча. Усі говорили, сміялись, обговорювали кадри з новин, а я — вперше за довгий час — відчувала, що хтось поряд не тому, що мусить, а тому, що хоче бути. Раптом чую серйозний голос Ігоря та швидко розплющила очі:
— Завтра зранку буде нарада. Приїдуть з управління, подяки вручать офіційно. Тому… в кого є чиста форма — готуйте. В кого немає — бігом прати.
— Ну от, зірковий шлях починається з пральні — пожартував Артем. У кімнату зайшла Віка. На обличчі усмішка, а на очах сльози, які вже майже течуть. Всі на неї звернули увагу.
— Ну, що рідня?
— Мама плакала коли дивилась цей сюжет. Брат сказав, що вони мною пишаються.
— То це ж добре.
Сеанс перегляду новин закінчився. Всі пішли хто куди. А я з Женею залишились у спільній кімнаті. Він подивився на мене.
— Ну, що, героїне, завтра отримаєш подяку — він усміхнувся.
— І цілком заслужено — додала я.
— Навіть не сперечаюсь. Ви з Вікою молодці…
— Дякую, — сказала я — я напевно піду… — встала з підлоги — треба ще форму підготувати. І тобі до речі теж, бо бачила у пральні — Женя усміхнувся.
— Ну, що ж пішли.

Ранок.

Він настав несподівано для всіх нас о шостій ранку. Всі були на ногах та готувались до приїзду представників з обласного управління ДСНС.
Я стою перед дзеркалом в кімнаті. Вже одягнена у парадну форму. Віка ще одягає свій костюм тремтячими руками застібає ґудзики на піджаку.
— Як ти? — запитала я.
— Страшно… Як і вчора…
— Тільки страх зовсім інший — додала я та побачила, що Віка кивнула головою на знак згоди. У кімнату зайшла Олеся. Вона подивилась на нас та усміхнулась.
— Які ви красиві… — вона пройшла у кімнату та сіла на своє ліжко — я б теж не проти таку форму одягнути.
— У тебе є своя не менш красива — сказала Віка.
— Білий халат? Це не форма. Це те, що іноді лякає маленьких дітей.
— Чому?
— Тому що, вони знають, що ця тьотя буде зараз робити боляче. Що до речі практично завжди — правда. Тому в клініці я не носила цей халат, була у звичайній синій медичній формі зі стетоскопом на шиї.

9:00.

Весь особовий склад вишукувався. У залі стояла тиша. Коли зайшли начальник районного управління ДСНС та його заступник, усі випрямились. Ігор вийшов наперед.
— Особовий склад до вручення подяк — готовий, — біля мене стояла Віка і я відчувала її хвилювання. Воно трохи передавалося мені.
Начальник дістав два конверти, поглянув у зал і сказав:
— Кожна професія має свої труднощі. Але є професії, у яких ці труднощі — це небезпека для життя. І є люди, які навіть у найкритичніших ситуаціях приймають рішення, що рятують інших. Сьогодні ми хочемо подякувати двом таким людям. Двом жінкам, які не дивлячись ні на що врятували життя.
Його погляд зупинився на мені та Віці.
— Лейтенантки служби цивільного захисту Марина Шевченко та Вікторія Литвиненко. Крок вперед.
Ми зробили крок. Віка хапає ротом повітря, а я стою та ледь не плачу. В цей час чомусь згадала тата. Він отримав свою першу подяку на першому році служби. Я тоді думала, що це якесь божевілля. Ну, що можна зробити, коли немає ніякого досвіду, а тепер ось я стою ще й року не прослужила, а вже отримую подяку.
— За проявлену рішучість, професіоналізм, мужність та врятовані життя — оголошую вам подяку від головного управління ДСНС в області.
Він дав нам подяки. Я мигцем подивилась на Ігоря. Він стояв та спостерігав збоку. Його обличчя було стриманим, але гордим.
— Це вам. І нехай ці подяки — лише початок вашого шляху. Але який початок! — сказав представник управління.
Ми отримали по грамоті. Начальник сказав ще декілька слів і на цьому офіційна частина підійшла до кінця. А попереду нас з Вікою чекає й неофіційна частина, де хлопці щось нам підготували.