31 глава "Розбір виклику"

Марина Шевченко.

Я постукала у двері. Зразу почувся голос Ігоря.
— Заходьте!
Ми зайшли у кабінет. Ігор стоїть обличчям до вікна. Дивиться у нього. Ми з Вікою пройшли та стали з пів метра до столу.
— Сідайте — ми сіли одна навпроти одної. Я подивилась на Віку: обличчя бліде, руки на колінах, в кулаки стиснуті. Вона хвилюється.
Я теж не відстаю від неї. Зовні намагаюсь приховати своє хвилювання, а всередині вогонь.
Ігор повертається до нас. Дивиться спочатку на мене, а після погляд переводить на Віку.
— І що це було? — запитання наче просте, але воно вимагає чіткого пояснення. Віка б навряд чи відповіла, тож говорити почала я:
— Ми діяли. Не просто з емоцій. Ми знали, що кожна секунда — вирішальна. І тепловізор нам допоміг. Ми не кинулись бездумно, — сказала впевнено. Він дивиться на мене, мовчить, але після починає говорити:
— Ви порушили наказ. І не просто так — у палаючій будівлі, без команди, без координації! Якби хоч хтось із вас загинув — це була б моя відповідальність. І все одно — наказ залишатись резервом не для краси!
— Але ж… ми знали, що діти досі там… І якби ми не зайшли… їх могли не знайти. — Нарешті, щось сказала Віка.
— Я не кажу, що ви зробили погано. Ви врятували трьох дітей. Я це бачив. І все ж…, це не скасовує дисципліни.
Ігор мовчки знову подивився на нас. А вже з м’якішим голосом додав:
— Ви отримаєте подяку. І, цілком можливо, нагороду, — Віка здивовано подивилась на нього. — Але до того — буде дисциплінарна. Усна догана. Це для протоколу. І щоб ви знали: героїзм не скасовує відповідальності…
— Але ж яка нагорода, якщо ми…
— Віко, тут немає чому дивуватись. Ви проявили мужність, хоч і порушили наказ, — перебив Ігор — ви врятували життя дітей. І це без уваги ніхто не залишить. А зараз можете бути вільними.
Ми встали та вже збирались виходити.
— Марино, залишся у кабінеті, — я зупинилась. Віка в цей час вже зачинила за собою двері.
— Щось ще, командире? — Він підійшов до мене.
— Твій батько б пишався тобою. Ти ризикнула. І не дарма.
— А ти якби вчинив?
— Так само. Тільки б побіг за твоїм батьком… Його б нічого не зупинило. — Він підійшов до мене ближче та обійняв мене, а після прошепотів — молодець, Шевченко. Я тебе розумію. І підтримую. Але мусиш пам’ятати — кожне рішення має наслідки, — він випустив мене з обіймів.
— Дякую, Ігорю.
— І пам’ятай, у вас з Вікою усна догана. Сподіваюсь такого більше не повторите.
Сказав він, але й сам знав, що це може повторитись. І до того ж не один раз.
— І ще, твій батько часто ліз туди, куди інші боялись. Але не завжди це проходило гладко. Зате діти залишились живі. А це головне. Бо життя безцінне.

Я вийшла з кабінету з якимись змішаними емоціями. Нас наче й сварили та в той самий час хвалили. Не було чогось одного. Ця ситуація просто — якийсь парадокс. Я не знала, чого чекати. Чи буде це похвала, чи прощання. Але коли він обійняв мене — в мені щось обірвалось. Я відчула, що татової тіні вже не боюсь. Вона — зі мною.
Зайшла на кухню. Всі зразу подивились на мене.
— Віка сказала, що вам дали усну догану — сказав Олег.
— Так.
— Думаю, могло б бути й гірше — сказала я.
— Добре, що обійшлось тільки цим.
— Не тільки — тихо сказала Віка. Всі подивились на неї.
— Що ти маєш на увазі?
— Вона має на увазі, що вони отримають подяку… Подяки вам обом — справедливо. Щодо нагород — буде видно, командування в курсі. — сказав Ігор, заходячи на кухню.
— Чесно, не очікував від Віки такого — сказав Олег — декілька місяців з нами, а вже нагороду отримає.
— Чого ти не отримав прослуживши тут декілька років — відповів Діма.
— Я просто не ризикую.
— Іноді ризик — це найкраще, що може бути — сказав Женя — і дівчата це довели.
— І відтепер Віка у нас вже не новенька. Вона героїня, — сказав Артем та подивився на Віку. Віка посміхнулась, але в очах стояли сльози. Вона швидко опустила погляд у чашку з чаєм, щоб ніхто не бачив. Але я це помітила.
— А, що Марина робила у твоєму кабінеті, командире?
— Ми просто розмовляли, — сказала я — поговорили про тата.
— Ну, так. Там є що згадати, — додав Женя.
— Марина ніколи не затримується у кабінеті командира, на відмінну від Олесі, — сказав Олег.
— От тільки не давайте дівчатам червоніти, — сказав Ігор та подивився на Лесю. Її щічки почервоніли. І я зразу зрозуміла, що між ними вже щось було, — ми просто обговорюємо робочі моменти. Ми слідкуємо за всіма вами.
Ігор казав дуже переконливо. Тому видно було по Олесі, що вона видихнула.
— І, до речі, те, що сьогодні відбулося не залишилося без уваги медіа. Ввечері у новинах буде репортаж.
— То, що наші дівчата ще й зірками по телебаченню будуть? — запитав Артем.
— Ой, блін… — Віка закрила обличчя долонями.
— Ей, ти чого? — запитав Артем, який сидів біля неї. Віка прибрала руки з обличчя та подивилась на всіх.
— Мої мама і брат завжди дивляться новини… А я вам зранку розповідала як мама ставиться до моєї служби тут.
— Вона пишатиметься тобою.
— І, ще більше хвилюватиметься — тихо додала Віка.
Настала тиша. Кожен думав про щось своє. А я думала про те, а, що сказала б моя мама? Пишалась би чи хвилювалась? Думаю, у неї б були змішані почуття. Зате знаю на сто відсотків, що тато б мною пишався, бо я вчинила правильно не дивлячись, що порушила наказ. Він теж порушував накази та виносив з вогню людей чим дав їм шанс продовжити жити. А тепер настав мій час бути такою як був він: сильною, сміливою та з іскрою в очах. Мені хотілося б, щоб ми з татом працювали пліч-о-пліч, але це тільки в моїх снах та уяві.