30 глава "Секундне рішення"

Понеділок.
Марина.

Наш ранок почався як завжди: чай, кава та розмови про те, як у кого минули вихідні. Звісно ж не без підколів та жартів. Ми сидимо всією командою у кухні, п’ємо чай.
— Моя мама кожен вихідний хоче мене бачити. Як вона каже “Хочу впевнитись, що ти жива.”... Це після смерті тата — сказала Віка.
— І як, була у неї? — запитав Артем.
— Так. Не хотіла мене відпускати, тож приїхала сюди прям від неї — сказала Віка і ми почули сигнал тривоги, а після голос диспетчера:
— Пожежа в дитячому садку. За словами очевидців, усі не евакуйовані. Троє дітей залишаються в будівлі. Виїзд негайний. Координати надсилаю. Будьте обережні.
Всі вмить підірвались з місць Віка не виключення. Я почула лише одну її фразу: “Дитячий садок… діти у будівлі.” Я думаю, що вона таким чином хотіла налаштувати себе до всього, що буде відбуватися.
У машині всі були за декілька хвилин. Сирена вила дуже голосно, що закладала вуха. А в моїй голові як мантра звучали слова диспетчера “Дитячий садок”.
Приїхали найперші, ще не було швидкої. Вийшли з машини і картина, яку ми побачили була жахливою. З другого поверху вилітають клубки чорного диму, в повітрі звісно теж запах диму. Недалеко стоять діти та вихователі. Одна жінка вже біжить до нас.
Я проковтнула ком, який з’явився у горлі, повільно видихнула. Та зі словами “Все буде добре” зібрала думки до купи.
До нас підбігла жінка. Очі червоні не тільки від сліз.
— Я — директорка дитячого садка Валентина Павлівна.
— Всіх евакуйовано? — запитав Ігор, переконуючись у словах, які сказав диспетчер.
— Ні. Там ще двоє дівчаток близнючки Аліна і Марійка та хлопчик Назарчик. Вони схоже злякались та заховались. Ми не змогли їх знайти. Думали, що вивели всіх, але потім не дорахувалися трьох. А йти назад вже було неможливо. Там нічого не видно.
— Зрозуміло, — Ігор повернувся до нас — Женя, Діма усередину з запасного входу. Артем, Олег рукав, водопостачання. Стас, Олеся розгортайте тут медпункт…
— А ми? — запитала я.
— Стійте тут. Будете резервом на заміну або приєднаєтесь за сигналом.
— Але ж там… діти — тихо сказала Віка. Я глянула на неї та зрозуміла, що вона цим хотіла сказати. Ми подивились одна на одну та зрозуміли, що треба діяти.
— Впевнена? — прошепотіла я.
— Так — майже чутно відповіла Віка. В її очах страх, а також рішучість. Я показала жестом, щоб ми побігли. І ми побігли, а позаду нас вже кричав Ігор:
— Шевченко! Литвиненко! Зупиніться! Це наказ! — але ми його не послухали, бо знали, якщо не ми, то ніхто.
Забігли у приміщення. Температура всередині була нестерпною, дихання у масці — поверхневе, в очі пекло, як від пари. Усе ніби розмилось — лише миготіння тепловізора попереду вказувало напрямок.
— Віка ти наліво, я — направо.
Віка кивнула. Ми розбіглись. Я забігла у спальню та побачила тіло хлопчика. Підбігла до нього, перевірила пульс.
— Пульс є… Живий — підхопила його на руки та вже вибігаючи з кімнати крикнула Віці — знайшла хлопчика!
— А я дівчаток! — Віка вибігла з дівчатками, які сидять у неї на руках. Одна плаче, інша притягнулась до Віки та схопилась за її куртку як за рятувальний круг.
— Вибігаємо швидко. І не озирайся! — крикнула я і ми почули як позаду нас рухнула балка. Декілька секунд і ми б вже лежали під нею, але встигли.
Вибігли на вулицю. До нас зразу підбігли Стас та Олеся. Подруга у мене забрала хлопчика.
— Пульс є. Схоже надихався димом та знепритомнів.
Віка тремтячими руками передала дівчаток Стасу, а після просто впала на коліна. Я сіла біля неї навпочіпки.
— Ти як?
— Страшно…, але ж ми врятували дітей і це важливо — прошепотіла Віка та подивилась на мене. До нас в цей час підійшов Ігор.
— У частині поговоримо про ваші дії — сказав не строго, але з командирською ноткою.
Виклик закінчений, пожежу ліквідували і діти з медиками. Тож ми поїхали назад у частину. В машині тиша. Всі у своїх думках. Я подивилась на Віку: руки тремтять, на очах видно сльози, але вона їх стримує та й обличчя бліде.

У частині всі, окрім Ігоря зразу зайшли на кухню, де стоїть недопитий чай та кава. Всі мовчать, але тишу порушив Женя:
— Вам варто бути готовими — прошепотів.
— Знаємо. Він сам сказав, що буде розмова.
За декілька хвилин на кухню зайшов Ігор.
— Шевченко, Литвиненко до мене в кабінет. Зараз.
Ігор вийшов з кухні, а ми з Вікою переглянулись. Ми навіть не знаємо, що нас чекає у кабінеті Ігоря. Він наче строгий, але тоді на виклику дивився на нас з розумінням. Тож не відомо чи буде хвалити, чи буде сварити.
Ми вийшли з кухні.
— Якось страшно — прошепотіла Віка.
— Ми все зробили правильно. Якби не ми, то хтозна, що було з тими дітьми.
Віка на мене подивилась та ледь усміхнулась.
Ми дійшли до кабінету Ігоря. Зупинились біля дверей.
Я сама не знала, що відчуваю. Мені якось лячно з однієї сторони, а з іншої — ні. Бо я знаю, що зробили все правильно, хоч і порушили наказ командира.