29 глава "Ніч у Олесі"

Місяць потому.
Ігор.

Місяць пройшов цікаво та швидко, що оком і кліпнути не встиг. Кожного дня після планери Олеся залишалася у мене в кабінеті, щоб обговорити деякі питання, а після й затримувались на довше, ніж треба. Між нами в ту ніч проскочила іскра. І з кожним днем я розумів, що Олеся мені не байдужа, хоча це слабо сказано. Правильніше буде сказати, що я в неї закоханий. І вже давно не відчував такого, а з нею ніби ожив. Всередині все ожило наче знову почав дихати на повні легені. І я дякую Марині, що познайомила нас.
Сьогодні субота і попереду вихідний день. Вся команда завтра вільна, а це значить, що я теж. Я зібрався, проходячи повз медпункт побачив світло. Знаю, що Стас вже дома. Значить у кабінеті Олеся. Я постукав та зразу відчинив двері. Побачив, що Олеся сидить та пише щось у свій блокнот.
— Додому йти збираєшся? — запитав тихо. Олеся підняла голову та подивилась на мене.
— Збираюсь, ось тільки допишу дещо…
— Я можу тебе підвезти, бо на вулиці вже темно. І на скільки я знаю, ти живеш у приватному будинку…
— Недалеко звідси — додала вона.
— І все ж.
— Добре, вмовив — Олеся усміхнулась та встала зі столу.
Олеся натягнула легку куртку, сховала блокнот до сумки, і ми вийшли з частини.
На вулиці вже опадало листя, бо починався жовтень. Лише перші дні жовтня. Вечір був тихим, прохолодним, але свіжим. Я відчинив двері машини й вона сіла, злегка торкнувшись моєї руки. Ненавмисно — але в мені це зачепило щось глибоке.
Їхали мовчки. Не тому, що не було про що говорити. Навпаки — мовчання було затишним, заповненим розумінням і якимось особливим очікуванням.

Ми під’їхали до будинка, точніше до дерев’яного, коричневого паркану, а за ним був будинок з червоною цеглою. Будинок у два поверхи. Я заглушив двигун. Олеся розстебнула пасок безпеки, але виходити не поспішала. Вона подивилась на мене.
— Дякую, що підвіз.
— Мені не складно було тебе підвезти.
— А, знаєш. Залишся у мене сьогодні, — це прозвучало дуже спокійно. І вона наче відчувала, що я не відмовлюсь.
— Якщо ти цього хочеш.
— Хочу. Ходімо, — ми вийшли з машини та пішли у будинок. Коли зайшли, Олеся зразу включила світло. Воно було тьмяне, але затишне та тепле. Ми зняли з себе верхній одяг та пройшли зразу на кухню. Поки йшли я роздивився її будинок, а саме перший поверх. Тут є коридор, вітальня з каміном, кухня та ванна кімната.
— Пропоную випити чогось тепленького. Може чай?
— Давай — я сів на табурет, а Олеся почала робити чай.
— У тебе тут затишно.
— Але іноді дуже тихо, — раптом бачу як у кухню забігає кішка. Вся руда, але на лівому боці невелика чорна пляма — ось тільки це хвостате щастя лікує своїм муркотінням — я усміхнувся.
— І як її звати? — кішка застрибнула на табурет.
— Марта. Вона одного разу прийшла до мене. Я її підгодовувала. І вона так й залишилась у мене — Олеся підсипала їй корм, а після поставила дві чашки з трав’яним чаєм на стіл. Марта трохи поїла та побігла з кухні.
Олеся сіла навпроти, обхопивши чашку руками. Її погляд був спокійним, але водночас уважним. Вона дивилась на мене так, наче бачила щось більше, ніж просто чоловіка перед собою.
— Мені добре з тобою, Ігорю, — раптом сказала вона. Я відчув, як у грудях щось защемило.
— І мені з тобою, Олесю, — відповів я чесно. — І навіть краще, ніж добре. Мабуть, я ще ніколи не був таким спокійним, коли просто мовчу з кимось.
Вона усміхнулась. Її рука торкнулась моєї, але цього разу навмисно. Тепло її дотику було дуже справжнім.
— Ходімо на гору? — запитала вона та подивилась на мене. Її голос ледь тремтів, але не від страху — від близькості. Я лише кивнув.
Ми підіймалися на другий поверх дерев’яними сходами, які були наче нескінченними. У кімнаті було напівтемно, пахло лавандою та чистою постіллю.
Вона зупинилась біля ліжка, озирнулась на мене. Я підійшов ближче, і її рука торкнулась мого обличчя.
— Не бійся бути поруч, — прошепотіла вона.
— Поруч з тобою я не боюсь, — відповів я. Ми почали цілуватись. Наш перший поцілунок, але не єдиний цього вечора. І це не єдине, що між нами було. Наші тіла зблизились. Я відчував її подих на собі та поцілунки були ніжними. Коли все стихло, я провів пальцями по її плечу і прошепотів:
— Ти — моя.
І вона не відповіла, лише легенько притулилась до мене, щоб я почув її серце. А воно билося у такт з моїм.
Вона заснула в моїх обіймах така спокійна і така… справжня. І моя.