28 глава "Обід"

Марина Шевченко.

Вчора я дуже втомилась. І Женя вмовив мене поїхати додому. Ігор теж був за те, щоб я відпочила. Тож мені нічого не залишалось як послухати їх. Прокинулась я від вібрацій телефона. Так саме вібрацій, адже телефон вібрував дуже часто. Протерши очі, взяла його в руки.
В нашому чаті “Сім’я 101” купа повідомлень. Мені зразу стало зрозуміло, що щось сталося. Почала читати ці повідомлення:
4:27 Стас: Зоряна стабільна, вже отямилась. Лікар сказав без ускладнень. Дякую всім!
4:29 Женя: Про що ти кажеш? Ми завжди прийдемо у важку хвилину. Тим більше вона наша сім’я. Як не крути воно, так і є.
4:31 Діма: Стасе, передавай їй вітання. Ми за неї хвилювались.
4:32 Ігор: Дуже радий це читати. Стасе, з завтрашнього дня у тебе три вихідних. Побудь з нею. Але сьогодні на 10:00 ми тебе чекаємо у частині.
4:33 Стас: Прийняв. Буду о 10.
Про що вони я взагалі не розумію, тож не думаючи написала. Я точно щось пропустила.
4:43 Я: Так, стоп! Що вночі було? Що я вже пропустила?
4:45 Артем: Якщо коротко: коротке замикання, притулок Зоряни, врятована Зоряна та цуцики.
4:46 Діма: Ось це так пояснення. Коротко і по суті.
4:48 Я: Нічого собі пропустила. Женя, я приїду вб’ю тебе. Якого дідька ти мене вмовив поїхати додому??!
4:52 Діма: Жень, вона серйозно!
4:55 Женя: Все, я вже боюсь та ховаюсь.
4:57 Олеся: Герой, заховаєшся в медпункті — з почуттям гумору в подруги все добре, ось тільки жартує рідко.
5:00 Віка: Ось це ми з Мариною проспали найцікавіше… Хоча й добре, що мене не було. У мене б була істерика… Згадала б тата.
Листування тривало ще декілька хвилин. А після я встала та почала швидко збиратись їхати у частину.

Приїхала у частину о пів на сьому. Зайшла у двір. Побачила Артема, який як завжди біля машини. На лавці сидить Ігор з чашкою кави. Діма грається неподалік з Димом, а всіх інших не видно.
— Привіт всім. Що вночі стало?
— Виклик до притулку Зоряни. Вона побігла за цуценятами в приміщення. Знепритомніла. Женя її виніс, а Діма цих цуциків. Загалом все обійшлось — сказав Артем.
— У мене тоді питання: чому мене не викликали?
— Бо діяти треба було швидко. А ти в цей час була дома — сказав Ігор, допивши свою каву — йди переодягайся. Олеся тебе і Віку чекає у медпункті.
— Навіщо?
— Вона не сказала.
За декілька хвилин до переодягальні зайшла Віка. Ми з нею швидко переодяглись та пішли до Олесі. Не розуміючи нічого. Я постукала, Олеся відповіла, щоб ми зайшли. Ми зайшли у кабінет та побачили Олесю. Сіли на ліжко.
— Ігор сказав, щоб ми зайшли.
— Так, я хотіла з вами поговорити щодо сьогодні. Як ви дивитесь на те, щоб приготувати обід разом? — ми з Вікою переглянулись.
— Тільки за. Я яблука привезла. Тож можу шарлотку приготувати.
— Супер. Я можу м’ясо з картоплею, — сказала я, — хлопцям подобається.
— Тоді я готую салат — сказала Олеся та усміхнулась. — Просто подумала, що після такої нічної зміни всім потрібно трохи простого людського тепла. Їжа — це теж турбота. І я хочу, щоб ми це зробили разом. Не як колеги, а як... ну, як ті, хто давно разом.
— Як сім’я, — тихо додала Віка.
Я кивнула. Було щось правильне в цих словах.
— Тоді, якщо ми все вирішили — зустрічаємось на кухні о дванадцятій.
Дванадцята година. Стас приїхав дві години тому. Він мені та Віці розповів все сам. І я зрозуміла, хто така Зоряна. Це вона возила Дима до ветеринара, коли хлопці його забрали з тієї пожежі. Розповів, що вона була волонтеркою, а зараз відчинила свій притулок для собак. Мені цікаво б було з нею поспілкуватись. Я нікого не знала до цього моменту, хто так турботливо та не байдуже ставиться до тварин. Стас сказав, що Зоряна повторює одну й ту саму фразу, коли бачить якогось покинутого собаку: “Ми не маємо права бути байдужими, до тварин.”
Ми з Вікою прийшли на кухню. Олеся вже була там. І не тільки вона. Ще в кухні були Женя, Діма та Олег. Вони сиділи за столом та пили чай.
— Хлопці, — сказала Олеся — ми вас зараз попросимо на вихід, бо будемо готувати обід.
— Утрьох? — здивувався Олег.
— Так — відповіла я.
— О, хлопці, то це серйозно — сказав Женя — ходімо, не будемо заважати.
Всі вийшли. Залишились лише ми втрьох. Кожна розклала свої продукти. Олеся звідкись навіть м’ясо взяла. Тож ми всі почали готувати. Запахи на кухні були смачні, що словами не передати. Ми готували, розмовляли та сміялись. Леся розповідала нам про своїх пацієнтів у клініці та казуси з ними.
— Лесь, я думала, що ти завжди така стримана, закрита в емоціях, а ти й жартувати вмієш — раптом сказала Віка.
— То професійне, а взагалі ми з Мариною, коли вчились…
— Ми не були серйозними поза коледжем. У студентські роки, чого з нами тільки не було.
— Згадувати соромно — сказала Олеся і ми втрьох почали сміятись.

За півтори години був вже готовий салат зі свіжих овочів, картопля з м’ясом майже приготувались і шарлотка вже готова.
У кухню по черзі почали сходитись хлопці, а після почали ставити все на стіл. Женя розставляв тарілки, Діма переставив картоплю з м’ясом на стіл. Ніс так обережно, ніби це щось крихке.
Загалом вже за десять хвилин всі сиділи за столом.
— У нас ще ніколи не було у частині такого накритого столу — сказав Олег.
— То правда, — додав Ігор — а хто що готував?
— Я картоплю з м’ясом, Олеся готувала салат, а Віка шарлотку.
— Ми ніби в ресторан якийсь потрапили — раптом сказав Стас.
— Досить розмовляти. Кладіть собі їжу, а то охолоне — сказала я. Всі поклали собі в тарілки їжу. І мовчки почали їсти.
Коли вже доїдали основні страви. Віка почала різати шарлотку. Олеся в цей час подивилась на всіх та сказала як завжди влучні слова.
— У таких простих речах — і є підтримка. Не завжди потрібні великі вчинки. Іноді вистачає просто посидіти разом і поїсти домашньої їжі.
Після обіду всі розійшлись хто куди. На кухні залишились тільки я, Олеся та Віка. І ще нікуди не пішли Женя та Артем. Вони вирішили помити посуд, поки ми втрьох допивали свій чай.