27 глава "Вогонь по той бік стіни"

Вечір.
Ігор Савчук.

День минув спокійно. На диво жодного виклику, що рідкість. Але все одно всі займались своєю справою. Тільки декілька разів сиділи годину разом спілкувались, пили чай чи просто обідали.
Олеся сьогодні весь день провела у медичному кабінеті разом зі Стасом. Декілька разів проходив повз кабінет та чув їх розмову про виклики та роботу тут.
А я розбираючи графіки нічних чергувань, зрозумів, що останній раз чергував два місяці тому. Тож вирішив дати всім вихідний від цих чергувань. І самому посидіти на посту.
Олеся сьогодні втомилась, що залишилась з нами. Тепер Марина у кімнаті не сама. А саме з Вікою та Олесею. Вони там облаштувались так, кімната наче не в пожежній частині, а десь в іншому більш красивому місці.
Але сьогодні Женя вмовив Марину поїхати додому, Віка теж поїхала додому. І в кімнаті тільки Олеся.
Вже дванадцята. Хлопці вже пішли спати, наша лікарка теж вже спить. Пішла найперша в душ, а після в кімнату. Перед тим як піти на пост, заглянув до неї. Вона лежала на ліжку біля вікна, обличчям до нього та тихо сопіла.
Зробив собі чай та пішов на пост. У будівлі тихо, тільки з кухні долинав звук холодильника.
Сів за стіл. Увімкнув світло на письмовому столі. Та почав читати журнал, треба було дописати деякі моменти з приводу минулого виклику.
Глянув на годинник. Вже 00:35. В коридорі тихо, але раптом почув якісь легкі та тихі кроки. Зразу зрозумів, що це Олеся. Вона зайшла у кабінет чим трохи налякала.
— Не спиться? — запитав.
— Та, щось прокинулась, а заснути не змогла… Буває таке — знизила плечима.
— Часто?
— Ні… Я посиджу з тобою? Ти не проти моєї компанії?
— Я навіть за — усміхнувся. Вона усміхнулась у відповідь.
Вона сіла на стілець навпроти мене. Я подивився на неї. Вона сонна, у своїй камуфляжній футболці та спортивних штанах.
— Я радий, що ти приєдналась до нас.
— Я ж тобі казала, що мені треба зміни. Щоб бачити живі ситуації. Живих людей, яких зможу врятувати.
— Знаєш, після того випадку — ДТП, я зрозумів, що ти знаєш, що робиш. Це було просто неймовірно. Все чітко без емоцій…, з холодним розумом.
— Інакше ніяк. Паніку можна відкласти на потім — сказала вона та усміхнулась. Між нами настала тиша. Вона не була не зручною, а навпаки правильною.
— Знаєш, я бачу, що ми з тобою однакові, — сказала вона, я подивився на неї здивовано, — я серйозно. Ми багато не розмовляємо, ззовні спокійні…
— Але всередині буря — продовжив її фразу. Вона кивнула головою, що так. Ми сидимо, наші очі зустрілись. І самі того не розуміючи майже одночасно нахилились один до одного. Та вже відчули дихання один одного. Наші губи майже доторкнулись, але раптом дзвінок. Вона відсахнулась, я взяв слухавку:
— Собачий притулок “Теплі лапки”. Задимлення, можлива пожежа. Коротке замикання. В будівлі можливо люди. Виїзд негайний.
Я поклав слухавку та подивився на Олесю, яка в цей час вже збиралась виходити.
— Треба будити всіх. В притулку для собак можлива пожежа.
Ми негайно вибігли з кімнати. Всіх підняли. І тільки у машині я сказав куди їдемо. І зрозумів, по виразу обличчя Стаса, що це не простий притулок. Цей притулок належить його дівчині — Зоряни.
Їхали ми швидко, я дивився на Стаса. Його руки вже тремтіли, а сам був блідий. І зрозумів, що його краще близько до будівлі не підпускати. Але ж характер у нього такий… спокійний, але коли щось трапляється, то це вибух.
Ми приїхали на місце. Вогню ще не було, але з вікон йшов густий клубчастий дим.
Всі вийшли з машини. Всередині двору побачили двох жінок та хлопця. Стас кинувся до них.
— Де Зоряна?!
— Всередині у лівому крилі, повернулась за цуциками в медичний бокс, — сказав хлопець. І все що треба Стас почув та побіг у середину. Олег швидко його зупинив. Я ж в цей час подивився на хлопців.
— Женя, Діма усередину, шукати Зоряну! Артем та Олег готуйте спорядження. Олеся медичний пункт — всі розбіглись, а Стас після того, як його зупинив Олег. Стоїть як вкопаний та не ворушиться, а в очах вже сльози та щось під ніс собі бурмоче.
За декілька хвилин з будівлі вийшли Женя на руках у якого була Зоряна без свідомості та Діма з коробкою, де сидять та скулять три цуцики. Стас побачив Зоряну та побіг до неї. Олеся вже повісила на обличчя кисневу маску. Стас сам встановлював їй катетер. Вид був болючий. Непритомна Зоряна, багато собак, яких вивели на безпечну відстань та персонал, який дивиться на все це.
Під’їхала швидка, яку викликала Олеся.
— Командире, я поїду з нею — сказав Стас вже застрибуючи в машину швидкої, де вже знаходиться його дівчина. Я кивнув головою. І машина зникла за поворотом.

Все закінчилось. Всі втомлені, але попрацювали як завжди добре. Їхали в частину вже не у повному складі — без Стаса.
Приїхали в частину. Всі розійшлись. Хто в душ, хто в кухню, в я залишився на вулиці, ще подихати свіжим повітрям. Сів на лавку, оперся об спинку та заплющив очі. Нічого так нічне чергування…
Почув як до мене підійшла Олеся. Її я впізнав, навіть із заплющеними очима.
— Можна?
— Сідай.
Декілька хвилин була тиша. Ми мовчали та просто сиділи один біля одного. Але тишу порушила вона:
— Знаєш, я не шкодую, що між нами майже відбулось — я подивився на неї.
— А я шкодую, — вона подивилась прямо мені в очі та затамувала подих — шкодую, що ми не встигли цього зробити.
— Це можна виправити…, але не зараз — додала вона та поклала свою голову мені на плече. Нам було комфортно просто так сидіти та мовчати. Адже у мовчанні також є щось особливе.