26 глава "Дочекався"

Ігор Савчук.
Вчора дзвонила Олеся. Ми з нею поговорили від сили хвилин п’ять. Розмова була легкою. Вона наче бачила мене, бо зрозуміла у якому я настрої.
Я сидів у своєму кабінеті. Все як завжди купа документів на столі та охоловша кава. А думками геть не тут. Думки про дівчину, яка зачепила мене ще ввечері коли вперше побачив її. Олеся. Я взяв телефон у руку та побачив як він засвітився. Номер Олесі.
— Як відчувала, що я її згадую — прошепотів, натискаючи на кнопку “Прийняти” та зразу почув її тихий голос:
— Привіт… — її голос був тихий, але живий.
— Привіт, не очікував твого дзвінка.
— Знаю. Просто відчула, що ти не спиш.
— Не можу — зізнався.
— І не їси. І знову сидиш у кабінеті, хмурий, втомлений, мовчазний.
— Ти мене бачиш?
Олеся засміялась легко, і в тому сміху було все — спогади, тепло, розуміння.
— Ні. Просто запам’ятався той день. І дзвоню я тобі не просто так.
— В сенсі?
— Я вже остаточно звільнилась з клініки, тому завтра приїду до вас — я усміхнувся.
— Це дуже приємна новина. Я тебе чекаю.
— Скоро побачимось. А зараз лягай спати. Треба поспати перед зустріччю зі мною — сказала спокійно.
— Добраніч, Олесю.
Вона поклала слухавку. А я ще декілька хвилин дивився на телефон. Вже завтра її побачу.”

Прокинувся рано, десь шостій вже вийшов з кабінету. Нічних викликів не було, тож всі спокійно сплять. Ну, як всі. Не спить ще Віка та Артем. Вони сьогодні чергові. Проходивши повз пост, побачив, що Віка спить, а Артем щось читає у телефоні. Ну все як завжди хтось спить, а хтось — ні.
Зайшов у кухню, щоб зробити собі каву. Треба прокинутись до приїзду Олесі. Тож зробив каву та пішов на вулицю. На вулиці прохолодно Сів на лавку та зробив ковток гіркої міцної кави. Не знаю скільки я сидів, каву вже майже випив та раптом до воріт хтось тихо підійшов, а після у двір зайшла вона. Олеся. Я побачив її та роздивився. Одягнена у джинси, комуфляжну футболку та сірі кросівки. За спиною наплічник на одне плече. Зачіска простий високий хвіст та нуль макіяжу.
Побачивши мене, вона усміхнулась. Я пішов їй на зустріч.
— Привіт — тихо сказала.
— Привіт. Нарешті ти тут.
— І буду з вами працювати — вона простягла мені руку, щоб потиснути. Ми потиснули один одному руки.
За декілька хвилин разом зайшли у будівлю.
— Будеш каву?
— Краще чай.
Ми зайшли на кухню. Олеся при вході поклала свій наплічник, а після сіла за стіл. Я в цей час почав робити нам чай. Вже дістав дві чашки як Олеся підхопилася.
— Забула. Я чашку свою привезла — я подивився на неї здивовано.
— Серйозно?
— Так, мені її пацієнтка подарувала — Олеся дістала з наплічника чашку. Білу нічим не примітну. Я подивився на чашку та усміхнувся.
— Така простенька?
— Ні. Коли в неї наливаєш гарячу воду, то там з’являється малюнок.
— Тепер треба її ховати, а то ж вкрасти можуть — взяв чашку у руки, а після налив у неї окріп та кинув пакетик чорного чаю. А після поставив перед нею.
— Тут взагалі багато змінилось за мою відсутність?
— Ні, не багато. Але… — в кухню зайшла сонна Віка — але з’явилась новенька Вікторія — тільки сказав її ім’я, вона зразу повністю розплющила очі та подивилась на нас. Олеся подивилась на неї та усміхнулась — Віко, підійди, я тебе з деким познайомлю.
Дівчина підійшла до нас.
— Я — Олеся. Буду працювати тут з вами — спокійно сказала Олеся.
— Приємно познайомитись. Я — Віка. Марина мені про вас розповідала. Казала, що ви з нею подруги.
— Так і є. Давай трохи пізніше поговоримо наодинці, добре? — Віка кивнула головою.

За п’ятнадцять хвилин почали всі потроху сходитись на кухню. Марина як побачила Олесю, то не думаючи обійняла її. Ми всі разом сіли снідати. Марина з Вікою їли бутерброди. Артем, Стас і Женя якусь кашу. Діма пив тільки каву, а Олег як завжди чай з якимось печивом.
— То, що, ти до нас назавжди прийшла? — запитав Олег.
— Так. З клініки звільнилась. Але у вільний час буду їздити до клієнтів, які потребують психологічної допомоги.
— Але сьогодні ти з нами. І ми знову очікуємо твій висновок з нашого тренування — сказав я. Всі переглянулись та просто усміхнулись, а Віка не зрозуміла про що йде мова.
Після всі мовчки доїдали та допивали свій сніданок. Марина швидко доїла свій бутерброд та попросила Олесю вийти з нею поговорити. Я з першого дня зрозумів, що у них хороші стосунки. Ось тільки про що вони розмовляли, не знаю. Я подивився у вікно. На вулиці стоять Олеся та Марина, про щось розмовляють, сміються. Марина активно жестикулює. І за цим було цікаво спостерігати. А ще цікавіше буде з нею працювати. Це я просто відчуваю.