25 глава "Коли тремтять руки"

Вечір.
Марина.

День пройшов на диво спокійно. Кожен займався своєю справою. Артем як завжди біля машини, Стас у медпункті, Ігор весь день у своєму кабінеті. Я з Женею перевіряли спорядження, Діма з Олегом перевіряли кисень в балонах. А наша новенька була біля Артема. Він її з якогось дива потягнув у гараж. І я дійсно не бачила Артема ось таким… Не знаю як це назвати. Можливо, щасливим?
О шостій вечора я приготувала вечерю. Ми всі сіли за стіл. Віка зайшла у кухню останньою. Вона ще скована та не знає як себе поводити серед нас. Ми для неї поки чужі люди, які між собою добре спілкуються, жартують, те, що їй поки не знайоме.
— Віко, як перший день в частині з нами? — запитав Ігор. Віка ніяково подивилась на нього.
— Я практично нічого не бачила. Зате трохи познайомилась з Артемом. І було цікаво.
— Це добре. Думаю, що зі сторони Артема у тебе вже є підтримка. — Сказала я, а Віка почервоніла.
— Вікі трохи мені розповіла про себе. Було цікаво послухати.
— І що ж розповіла?
— Про сім’ю.
— Розкажеш нам? — Запитав Діма.
— Ну, про тата вже розповідала, — тихо сказала вона — у мене ще є мама та брат. Мама хвилюється і каже, щоб я після кожного виклику дзвонила. Брата звати Сергій. Він на вісім років старший за мене. Підтримує мене. Сказав: “Якщо я тебе побачу у лікарні, будеш сидіти дома місяць, щоб лікуватись.” Він просто медик, ортопед — Віка стенула плечима — якось так.
— Ще один знайомий медик — хмикнув Стас. Віка на нього подивилась з непорозумінням.
— У нас тут Стас медик, Олеся, яка до речі прийде на наступному тижні — сказав Ігор та усміхнувся.
— Ага, а ще колишній Маринки, який ледве б і вбив нас, коли ми привезли Марину до нього, — додав Женя.
І раптом ми чуємо голос диспетчера: “Команда, виїзд. Пожежа у житловому секторі. Підтверджено задимлення, можливі люди всередині.”
Всі підхопились на ноги.
— Негайно на виїзд! — крикнув Ігор. Ми всі побігли з кухні. Одна Віка стоїть як вкопана. До неї підбіг Артем, я теж біля неї зупинилась.
— Віко, все буде добре — сказала я.
— Страх — це нормально — сказав Артем. Не думаючи взяв її за руку та потягнув з кухні. Вона наче трохи отямилась.
За декілька хвилин ми вже їдемо під нічні ліхтарі та звук сирени. Артем за кермом, але краєм ока дивився на Віку. Я сиділа біля неї.
— Все добре. Робиш те, що скаже командир.
Ми прибули на місце пожежі. Дим та вогонь охопив третій поверх, біля будинку стоять мешканці, ті, хто встиг вибратись. Хтось з жінок кричав: “У будинку моя дитина!”
Ігор подивився на нас.
— Артем, Олег як завжди постачаєте воду! Женя і Діма у будинок! Стас, Марина та Віка розгортаєте медичний пункт та надаєте медичну допомогу, тим хто потребує. Зв’язок по рації! — всі побігли по місцях. Ми зі Стасом побігли вперед. І я не побачила Віку. Розвернулась, а вона стоїть.
— Віко, все добре! Тримайся мене. — Вона кивнула та побігла за мною. Стас вже дістав медичні препарати та почав надавати допомогу одній з бабусь, яка тримала на руках кішку. Коли та була налякана.
— Допомагайте! — ми почали допомагати. Ну, як ми. Я робила, те, що робив Стас. Віка стояла з медикаментами. Тремтячими руками подавала джут, шприци та бинти. І я почула її фразу:
— Ніколи не думала, що буде так страшно.
— Це ти ще нічого не бачила — кинув їй Стас.
Діма з Женею винесли дитину та жінку похилого віку. Дівчинку на себе взяв Стас, одягав кисневу маску. А ми бабусю, яка тільки тремтить. Тож ми дали їй просто випити заспокійливе.
— Як моя онука? — тремтячим голосом запитала.
— З нею все добре — сказав Стас — надихалась димом, але жити буде.
Все закінчилось. Ми стоїмо біля машини, всі в кіптяві, але без жодних втрат.
— Спрацювали як завжди на відмінно — сказав Ігор, а після подивився на тремтячу Віку — бойове хрещення пройшла — на її обличчі з’явилась легка усмішка — що ж, а тепер їдемо назад, треба всім відпочити.

Повернулись ми о 2:24 ночі. Всі змучені, брудні, але тримаємось. Віка залишилась у машині перевести подих.
А ми вже привели себе до ладу та сіли у спільній кімнаті. Стас знову на підлозі, рівняє свою спину, Женя, я та Діма сіли на диван. Олег розвалився на кріслі. Артем на іншому кріслі. Тільки Ігор стоїть біля вікна. Всі мовчать та раптом Олег сказав:
— Щось думаю, що ця робота не для Віки. Ви бачили як її трусило?
— Це її перший виклик — сказав спокійно Діма.
— І те, що вона розгубилась цілком природно — додав Артем. Ігор який почув ці фрази раптом обернувся.
— Олеже, а згадай свій перший виклик, — Олег почервонів — ти навіть з машини не міг вийти такий ступор був, що довелось тебе заспокоювати мені, бо ти нікого більше не чув. А Віка зібралась та пішла.
— Піду подивлюсь як вона там. Не буде ж ночувати у тій машині — сказав Артем та вийшов з кімнати.
— Цікаво, що б про неї сказала Олеся? — запитав Ігор.
— Думаю, вона б сказала, що страх — це нормально. Вона сильна та рішуча та не здасться — сказала я.
— А взагалі подивимось, що вона скаже, коли побачить її. Вже завтра буде з нами.
За п'ятнадцять хвилин у кімнату зайшла Віка, ще у формі з розтріпаним волоссям від каски. А за нею зайшов Артем з чашкою м’ятного чаю. Віка сіла на стілець, Артем дав чашку.
— Випий, це тебе заспокоїть — сів на крісло та видихнув.
— Віко, ти тепер з нами… Але все тільки починається — сказала я, а Віка кивнула та нервово усміхнулась.