23 глава "Спогади"

Марина Шевченко.

Я прокинулася о шостій ранку. Відчула присутність у квартирі ще когось. Але зразу згадала, що — це Женя.
Встала, накинула на себе шовковий халат та вийшла у вітальню. Подивилась на диван. Женя спокійно спить, дихання рівне, а обличчя розслаблене. Я подивилась на нього та усміхнулась. Вирішила його не будити, щоб він виспався. Женя ж мені дав поспати тоді на чергуванні, тож сьогодні його черга поспати довше.
Зайшла на кухню, довелось включити світло, бо сьогодні наче як хмарно, що й сонця немає.
Почала робити каву з корицею. Дома п’ю таку каву, в у частині немає часу, щоб її зробити.
Аромат розійшовся кухнею, а може ще й вітальнею, хтозна. Я взяла одну чашку та зробила ковток, а після побачила, що двері кухні відчинились. На кухню зайшов Женя.
— Тут так смачно пахне — він сонно усміхнувся.
— Кава з корицею — коротко відповіла.
— Неочікувано.
— Вдома тільки таку каву й п’ю. Я і тобі зробила — посунула до нього чашку. Він сів та поглянув у неї.
— Ніколи не пив таку каву.

— Тоді спробуй — він зробив ковток кави та заплющив очі.
— Смачно — я усміхаючись, посунула до нього ще печиво, те, яке спекла.
— А ще ось печиво. Може вже трохи черстве.
— Але смачне, — додав він.
Ми почали їсти печиво та пити каву. Сиділи мовчки. І ця тиша була приємною, не напруженою, а такою, якої мені не вистачало. Бо мовчати одній це зовсім інше.
— Я хочу з’їздити на кладовище до тата, — раптом сказала.
— Можна я з тобою? Ніколи там у нього не був.
— Можна.
Ми за двадцять хвилин зібрались та поїхали на кладовище. Їхали у тиші, навіть радіо не працювало. Я тримаю у руках гвоздики, а на очах з’являються сльози.
Під’їхали до кладовища. Вийшли з машини та пішли пішки. Оминули три ряди та пішли на четвертий. Дійшли до могили. Женя близько не підійшов, а я пішла далі. На камені вибитий портрет тата у службовій формі.

Під нею написані дві дати: 1.06.1981 – 3.06.2021. А з іншої сторони написана фраза, яку тато завжди казав мені: “Тримай тепло”.
Я підійшла та поклала квіти на могилу та доторкнулась до каменю.
— Привіт, тату… — прошепотіла. На очах вже з’явились сльози — сумую…
І раптом почула якісь впевнені кроки. Обернулась. Побачила Ігоря. Він став біля Жені. Дивились на мене декілька хвилин. Я підійшла до них, а після витерла сльози.
— Не очікувала вас тут побачити.
— Я приходжу сюди раз на місяць — сказав.
— А я то думаю, звідки тут з’являються свіжі квіти.
— Ну, тепер знаєш. Дуже радий тебе бачити — Ігор обійняв мене, ніби давно не бачились.
— Дякую, що не забуваєте сюди приходити.
— Ніколи не забуду — він підійшов та поклав троянди на могилу.

— Здається я побачив іншу вашу сторону стосунків. Не як командира та підлеглу, а як простих людей у яких є спільний біль.
— Це правда — ми подивились на Женю — як щодо того, щоб просто втрьох посидіти у кав’ярні? Я пригощаю, — запропонував Ігор, що було дивно. Ми з Женею переглянулись. І зрозуміли один одного.
— Давайте — сказала я.
Ми пішли на вихід з кладовища. Ігор приїхав на машині, тож він пішов до своєї, а ми до машини Жені. Поїхали у кав’ярню, яка мені дуже подобається.
Приїхавши, зайшли всі разом у кав’ярню. Вона невелика, але затишна. Ми сіли за стіл біля вікна. Ми з Женею замовили по лате, а Ігор взяв еспресо.
— Я не думала, що зустріну вас на кладовищі.
— Завжди приїжджаю один раз на місяць у неділю — сказав командир та зробив ковток кави.
Розмова у нас пішла спочатку напружена. Не знали що сказати.

А після якось розговорились. І я згадала, що у мене з собою та фотографія, яку вчора показувала Жені. Я її дістала з сумочки та показала Ігорю.
— Пам'ятаєш цей день?
— Пам’ятаю. Це ж день коли ти перший раз прийшла у частину. І ще дядьком мене називала. І я тобі сказав, щоб ти мене називала просто Ігор.
— Ось цього не пам’ятаю. Але ж зараз все змінилось. І тепер…
— Краще знову називати мене просто Ігор — перебив він мене.
— Добре, — ніяково сказала, а після подивилась на Ігоря — ми вчора з Женею згадували тата. Женя мені розказав декілька історій.
— У нас їх багато.
— Я добре пам’ятаю одну історію — раптом сказала я. Хлопці подивились на мене уважно — тато зі своєю командою були на виїзді — якась стара будівля, пожежа в підвалі, усе задимлено. І от тато каже: “Лізу в підвал, навколо нічого не видно, а попереду — чи то щось шипить, чи то хтось дихає, як дракон. Я, звісно, думаю: балон або вогонь, або якась фігня. А воно раптом шурх — і по мені щось мокре!” — я показала рукою, як він тоді це показував. — “Думав, все — вибух! А то якийсь хлопець, ще новенький, забула його ім'я… в шланг не влучив. Вмикав воду, а насадка у бік дивилась!”
Не встигла договорити, як Женя вже схопився за голову:
— Це був я. Дійсно тільки прийшов. Я тоді ледве не втік з частини! — Я почала сміятись. А Ігор додав:
— Ой, пам’ятаю. Тоді Макс прийшов до мене й каже: “У тебе там кадет воду на мене направив. Ну що, давай або виганяй, або хай кожного ранку мені каву робить місяць.” І уяви, Женя реально носив йому каву тиждень!
Женя закотив очі:
— То була не кава, а випробування совісті.
— А після тато про тебе писав так, ніби ти спеціаліст. Пам’ятаєш ті слова з його щоденника?
— Це дякуючи йому я таким став.
— Він нас багатьом речам навчив — додав Ігор — ось наприклад коли він влаштував справжню “пожежну перевірку” в роздягальні.
Женя почав сміятися.
— О, пам’ятаю це.
— А, що було?
— Це було перед великим навчальним виїздом. — Почав Ігор. — Макс зайшов у роздягальню, глянув на нашу форму, яку всі абияк розвісили, і каже: “А тепер — контрольна тривога”. Ми думали, що жартує. А він бере вогнегасник — і фух, у стіну піну!
— Що? — я вже сміялася вголос.
— Так, — підтвердив Женя. — Ми всі вискочили, хто в чому був: хтось у футболці, хтось у шкарпетках, один взагалі босий. А Макс каже: “Якщо так форму тримаєте — значить, нею й не користуєтесь. Тренуватись будете в плавках.”
— І що, тренувались?
— Тренувались, — Ігор кивнув. — Сім хвилин у касках і кросівках. Більше так ніхто ніколи не вішав форму будь-де. Всі — по лінійці.
— А ще він тоді сказав фразу, яку я ніколи не забуду: “Хлопці, пожежна форма — як броня. А броню на підлозі не кидають”. — Додав Женя.
Ми ще посиділи, хлопці розповіли мені ще декілька історій з татом. І знову наче повернули мені його на декілька годин. Я ніби відчула, що він сидить разом з нами за столом.
Ми вийшли з кав’ярні. Попрощались. Ігор нагадав нам, щоб завтра ми не запізнилися на зміну. І, що на чергуванні вночі знову наша з Женею зміна.