22 глава "Просто побудь зі мною"

Вечір наступного дня.
Марина Шевченко.

День сьогодні був як завжди. Нічим не відрізнявся від інших. Тренування, розмови на кухні, один виклик… та флірт з Женею. І це вже не вперше. Останній місяць практично так й спілкуємось. І мені це подобається, бо з ним легше спілкуватись з Женею.
І ось після довгого робочого дня, я зайшла у свою кімнату та лягла на ліжко. Думки відходять на задній план, тому стає якось легше. Раптом чую стук у двері.
— Входьте! — двері зразу відчинились. на порозі стоїть Женя. Не думала, що хтось інший міг прийти до мене. Ну, хіба, що Ігор. Але це неможливо, адже він як пів години тому поїхав додому.
Женя подивився на мене.
— Додому їхати не збираєшся?
— Ні. А, що мені там робити? Там тихо, самотньо. І взагалі мені тут якось спокійніше. І до того ж хто залишиться з Димом?
— Дим сам побуде, лише ніч. А дома все ж колись то треба бути. Тим більше тобі. — Я подивилась на нього здивовано — я маю на увазі, що ти тільки вийшла на роботу і вдома буде краще відпочити. І я тебе підвезу, щоб ти не їхала у міському транспорті.
Я уважно подивилась на нього. І зрозуміла, що він не жартує, а каже серйозно.
— Добре. Почекаєш десять хвилин?
— Звісно. Буду чекати на вулиці.
Він вийшов з кімнати, а я встала та почала збиратись. Переодягатись у свій одяг. Одягла свою білу футболку та сині джинси. Накинула на себе шарф по типу парео. Взяла сумку та пішла на вихід. Біля входу мене зупинив Дим. Він почав гавкати, тож я до нього присіла.
— Знаю, що обіцяла залишитись, — погладила його по спині — але треба їхати. Скоро побачимось — він гавкнув ніби все зрозумів.

Я вийшла з будівлі. Біля машини на мене чекав Женя. Він сперся на капот машини та щось дивився у телефоні. Як тільки побачив мене, то поклав у кишеню телефон.
— Готова їхати?
— Так.
— Ну, тоді — він відчинив дверцята машини з пасажирської сторони — сідайте, пані. — Я подивилась на нього та усміхнулась, а після сіла, він зачинив дверцята. Сів за кермо та поїхали.
На вулиці темно, світло є тільки від тьмяних ліхтарів. На вулиці зелено, а людей майже немає. Всі вже давно дома, бо зараз вже десята вечора. Женя весь час дивився на дорогу, а в салоні тихо грали якісь українські пісні. Музику майже не слухаю, тож й виконавці не знайомі.
— У нас завтра вихідний, — сказав Женя.
— Знаю.
— І ти хотіла залишитись у частині?
— Завтра б поїхала додому, — я подивилась на Женю — але ти всі мої плани змінив — він почав сміятися.
— Це добре чи погано?
— Не знаю… — на хвилинку замовкла, а після сказала, те чого сама й не зрозуміла спершу — слухай, залишайся у мене.
— Що?
— Я тобі казала, що ненавиджу тишу та самотність? І ти мене зараз везеш туди де саме це й буде.
— Якщо ти хочеш, щоб я залишився — я залишусь — я кивнула головою, а він усміхнувся.
Ми приїхали до мого під’їзду, вийшли з машини та пішли у мою квартиру. На ліфті піднялись на шостий поверх. Зайшли у квартиру. Тут як завжди рідний запах лаванди — запах дитинства. Мама любила свічки з ароматом лаванди.
Ми пройшли на кухню.
— У мене є заморожена піца. Її треба лише у духовці розігріти. Будеш?
— Буду — коротко відповів Женя.
— І до піци пепсі.
— Я бачу, що у частині ти нас балуєш, коли готуєш обід. А у себе все простеньке.
— Комусь готувати завжди краще, ніж собі. Собі якось ліньки — знизила плечима, дістала з морозилки піцу та поставила у духовку розігріватись.
— Зрозуміло. Скажи, а це у цій квартирі ти виросла?
— Саме так. Ходи сюди, я тобі дещо покажу, — ми вийшли з кухні та зайшли у вітальню. Я включила світло — ось у тому кутку я повісила декілька нагород тата.
Ми підійшли туди. Женя почав роздивлятись.
— Мама не хотіла аби татові речі було ось так видно… Було боляче. А коли вона померла, я повісила три нагороди на стінку. А всі інші лежать у скриньці. Якщо цікаво можу показати.
— Цікаво — відповів Женя. Я дістала з тумбочки скриньку та відчинила її. В скриньці лежать ще нагороди, жетони та блокноти — ого, скільки блокнотів.
— І вони всі списані. Немає жодної чистої сторінки. Ну, хіба що у тому який у мене в частині. Тільки він був не останній.
Ми почали роздивлятись всі речі. І я побачила фотографію.
— О, а ця фотографія… Тут я вперше побувала на роботі у тата.
— Наша пожежна частина, — Женя усміхнувся — і це ти?
— Так. Мені тут лише сім років. Я з татом ходила як би так сказати хвостиком, щоб ніде не загубитись серед цих машин, різних балонів і так далі. Ось тоді то я зрозуміла, що хочу бути як тато. І до речі, цю фотографію зробив Ігор. Я в той день з ним тільки познайомилась.
— Серйозно?
— Так — сказала, а після відчула запах піци. Тож я пішла взяти піцу та пепсі, а Женя залишився у кімнаті, роздивлятись всі ці речі.
Прийшла з тацею. Ми вмостились на підлозі встеленою килимом. Почали їсти піцу та пити пепсі. Фотографія залишилась лежати біля мене.
— А ти взагалі добре знав мого тата?
— Не так, щоб дуже добре, але багато запам’яталось. Ми з ним разом прослужили від сили два роки. Але їх мені стало достатньо, щоб я зрозумів, що я на своєму місці.
— Розкажеш щось цікаве?
— Так… — він на мить замовк, ніби згадував якусь історію. — Приїхали ми на виклик, а там — підвал у старій будівлі. Газова загроза. Люди — нагорі, евакуація ще триває. І поки всі обговорювали план, твій тато не чекав. Уже в повній екіпіровці, уже внизу. Він сказав лише: “Якщо я не піду — всі стоятимуть. Якщо піду — знайдуть, кого прикрити.” І знайшов. Першим побачив витік, дав сигнал, і завдяки йому обійшлось без вибуху… Він знав, що робить. І робив це добре. Саме він мене навчив не боятись вогню. Казав: “Нехай вогонь нас боїться.”
— Не знала цієї історії. І до речі, мені Діма розповідав особисту історію з татом. Коли він облив Діму холодною водою з рукава, коли той неправильно насадку начепив.
— Було таке, — Женя почав сміятись — я тоді подумав: “Як добре, що я не на місці Діми”.
— А особисто з тобою були якісь цікаві випадки?
— Пам’ятаю, одного разу я поклав форму надто близько до обігрівача. Хотів підсушити. Макс проходив повз, глянув і спокійно скинув її з крючка на підлогу. Я вже відкрив рота — мовляв, що таке? А він каже: “Не хвилюйся. Вогонь любить недбалість. Просто нагадав йому, що ти вдома.” І більше — жодного разу нічого не сушив без нагляду.
— Ти з Дімою мені на хвилинку ніби повернули тата — гірко усміхнулась — дякую, що розповів трохи про нього.
— Можу ще розповісти, але — він подивився на годинник — треба додому їхати.
— Не треба, — сказала я — залишайся у мене. — Женя подивився на мене здивовано — я серйозно.
— Ну, добре. Тільки завтра проведемо весь день разом.
— Я не проти — усміхнулась. Ми зібрали все, я постелила постіль Жені у вітальні, а сама пішла до себе. Щось відчуваю, що завтра день буде цікавим.