21 глава "Просто бути"

Ігор Савчук.

Олеся пішла, а я все думаю: “Вона ж повернеться. Повинна повернутися.”
До мене підійшла Марина. Уважно подивилась на мене.
— Командире, щось не так?
— Ні, все так. Все добре, — я розвернувся та пішов на кухню. Треба собі зробити заспокійливий чай.
Зайшов на кухню, нікого немає. Хлопці або у загальній кімнаті, або вже відпочивають.
Раптом на кухню заходить Марина. Підійшла до мене та взяла чашку, налила собі чай та сіла за стіл без слів, все мовчки. Та тишу порушив я.
— Хто сьогодні черговий на посту?
— Стас та Олег.
— Добре. А у вас як з Женею минуло чергування?
— Добре… Спокійно. Він дав мені можливість трохи відпочити.
— Знаю, бачив. — Коротко відповів.
— А як вам робота Олесі?
— Вона спеціаліст. Добре працює. Сьогодні порушила наказ, але тим врятувала життя, — я повернувся до Марини — і ти теж молодець.
— Дякую. Завдяки Олесі не розгубилась.
— Бачив її спокій, — усміхнувся кутиками губ.
— Її важко збити з рівноваги… Пам’ятаю один випадок у коледжі — вона на мить зупинилась та подивилась на мене, наче хотіла запитати чи цікаво мені.
— І, що тоді було?
— Був у нас один викладач, такий собі самозакоханий тип. Дуже любив ставити незручні питання — знаєте, з розряду “подивимось, як ви викрутитесь”. Так от, одного разу він викликав Олесю до дошки й питає: “Як ви будете діяти, якщо у пацієнта одночасно серцевий напад і судоми?”
— І що вона?
— Вона сказала дуже просто: “Почну з дихання. Паніку відкладу на потім. І якщо я вже тут — значить, не дарма.” І все. Спокійно, тихо, чітко. А той викладач... навіть не знайшов, до чого причепитись.
Я усміхнувся. Марина підвелась, глянула на мене, вже серйозніше:
— Вона була з тих, хто не боїться. Не шумить, не доводить — просто робить. Мені здається, такі люди не зникають просто так, командире. Скажіть, тільки чесно, — я подивився прямо в очі Марині — Олеся вам подобається?
Запитання яке я очікував від неї почути, але не думав, що воно буде саме сьогодні.
— Чесно… Вона хороша дівчина… —Марина примружився наче відчувала, що я не все договорюю — так, подобається. Мені вистачило  пів тори днч з нею, щоб це зрозуміти — відповів, а на обличчі Марини побачив усмішку.
— Ви їй теж сподобались — сказала та вийшла з кухні. А я так й залишився стояти на кухні з чашкою трав’яного чаю у руці. І в голові крутяться слова Марини, про те, що я подобаюсь Олесі.

Проходячи повз кабінет, де зазвичай проходять планерки. Ми всі сьогодні там були, тож кабінет був відчиненим. Я вже дістав ключі, щоб замкнути двері, але побачив на столі блокнот. Підійшов до столу та подивився на нього. Це був простий бордовий шкіряний блокнот, трохи подертий. А головне відкритий. А саме на першій сторінці.
“Гончарук Олеся Олексіївна”, номер телефону та адреса пошти. А трохи нижче написано декілька речень: “У кожного є своя іскра. У когось — вогонь. У когось — страх. У когось — мовчання.”
Я взяв у руки блокнот та на автоматі почав гортати його. І тут раптом побачив своє ім’я та прізвище.
“Савчук Ігор. Не говорить зайвого. Увагу тримає в тиші. У нього очі людини, яка багато бачила — і ще більше не показує. Але коли мовчить довше звичного — значить, щось болить. Тоді краще мовчати поруч. Просто бути.” — прочитав пошепки та усміхнувся. Вона бачить… І, як на мене, більше, ніж хотілось би. І це трохи лякає. Але й цікавить водночас.
Я продовжив гортати сторінки та побачив, що вона написала про кожного з нас. Навіть про свою подругу — Марину.
А про неї було написане таке:
“В її очах — не вогонь, а сталь, загартована ним. Вона сильна не тому, що ніколи не падає, а тому, що встає кожного разу. Поруч із нею спокійно. Бо якщо щось трапиться — вона вже на півкроку попереду. І я бачила як вона рветься до дій та хоче бути потрібною. І їй не подобається, що її стримують та сильно контролюють.”
Про Марину прямо в ціль, бо вона саме така і є. Як написала Олеся, що Марина на півкроку попереду. Я б сказав, що ця дівчина завжди на півкроку попереду, що в ній багато енергії. І вона безстрашна та не раз це ще доведе, і я в цьому не сумніваюсь.
Я закрив блокнот та взяв його з собою. Вийшов з кабінету та пішов до себе.
Ліг на диван, все ніяк не міг заснути. З голови не йшли слова які написані у блокноті, тож я включив нічник, дістав блокнот та почав гортати його. Догортав до кінця, побачив на останній сторінці слова, які вона написала про себе: “Я знаю, як виглядає біль. І навчилась розпізнавати його в очах інших.” Прочитавши ці слова ще два рази, я усміхнувся. Вона не проста, але з нею мені сьогодні було спокійно. Була якась невидима підтримка. Якої мені іноді дійсно не вистачає.
Поклав блокнот на тумбочку. Ліг зручніше та без ніяких думок просто заснув.