20 глава "Точка неповернення"

Ігор Савчук.

Не встигли ми вийти з кабінету як почули виклик диспетчера:
“Увага! Дорожньо-транспортна пригода. Зіткнення маршрутки з легковим авто. Є постраждалі. Виїзд негайно. Координати надсилаю.”
Я подивився на Олесю. Її обличчя змінилось. Вона уважно подивилась на мене ніби чекаючи мого наказу.
— Їдеш з нами. Але лише як спостерігач — сказав.
— Командире, можна я з вами — підбігла Марина вже готова їхати. Я подивився на неї та зітхнув.
— Добре. Але стоїш біля Олесі та не рухаєшся. Зрозуміло?
— Так.
— У машину всі! Швидко! — крикнув я. За декілька хвилин ми вже їдемо у машині. Дивлюсь на Олесю. Вона сидить спокійна, але в очах можна розгледіти страх. Її перший виїзд, тому це не дивно.
Сирена машини гуде голосно, що навіть якщо щось скажу, то мене не почують.
Ми приїхали на місце. Вийшли з машини. Картина дуже важка.
Легковик — розтрощений, передня частина мов зім’ятий папір. Водій у салоні, обличчя в крові, втрачає свідомість.
Маршрутка стояла під кутом, з розбитими шибками. Люди — розгублені, хтось стогне, хтось намагається допомогти одне одному, дехто в істериці. На узбіччі — тіло чоловіка, без свідомості. Ще один намагається підвестись із порізаним обличчям.
Я не довго думаючи, почав роздавати накази, щоб почати роботу негайно.
— Женя, до маршрутки! Артем, гідравліка — двері легковика! Дімо, слідкуй за цивільними, розчищай простір! Стас медична допомога!
Всі розбіглись в різні сторони. Олеся та Марина стоять трохи далі мене. Я дивлюсь на них. Олеся стоїть, уважно дивиться на все, що відбувається. А Марина дивиться та стримує себе аби не побігти та не допомагати комусь з хлопців.

Раптом бачимо, що маршрутка похитнулась фігурка дівчинки років п’ятнадцяти, вийшла з салону, тримаючись за бік… і знепритомніла. Прямо перед Олесею. Вона схопила дівчину, коли та майже й вдарилась головою об асфальт.
— Ігорю! — почув голос Марини — аптечка! Нам потрібна аптечка!
— Олег! До дівчат з аптечкою! — він моментально приніс їм аптечку. Олеся почала роздивлятися дівчину.
— Марин, у нас тут внутрішня кровотеча, допомагай — Марина кивнула головою. І вони почали діяти разом як один злагоджений механізм. Їх спільна робота мене вразила. Розуміли одна одну без слів.
Через десять хвилин усі поранені були стабілізовані.
Я підійшов до Олесі та Марини. Вони в цей час змивали кров з рук. Руки Олесі ще тремтіли — трохи, але я бачив також в її очах — спокій. Справжній.
Дівчата подивились на мене. Марина вже була готова до того, що я її буду сварити, бо погляд був саме таким. Олеся подивилась на мене спокійно.
— Ви порушили домовленість, — сказав я рівно.
— І цим врятували життя — спокійно сказала Олеся та подивилась мені прямо в очі. Я зітхнув.
— І зробили це професійно, — тихо мовив. — Молодці.
Олеся кивнула, витираючи руки. А Марина усміхнулась.

Повертались у частину мовчки. Всі втомлені та хотіли лише одного — освіжитись та випити каву або ж чай.
Заїхали на територію частини, вийшли з машини та пішли хто куди. Дівчата просто сіли на лавці перед входом, а я підійшов до них. Марина подивилась на мене.
— Сварити будеш?
— Ні. Ви врятували дівчині життя, а за це не сварять. Але це не означає, що накази треба порушувати.
— То, що наступного разу треба буде питати чи можемо ми врятувати життя? — спокійно запитала Олеся.
— Ні — сказав та пійшов у будівлю.
Вмиваючись, згадував ту картину, коли Олеся та Марина діяли разом без жодних слів. Коли розуміли лише одним поглядом і це було вражаюче. Ось як їх можна сварити за врятоване життя? Ніяк.
В кімнаті відпочинку вже були всі, коли я зайшов. Діма з Женею вже пили каву, Артем сидів на дивані та просто крутив у руці ключі, Олег щось дивився у телефоні, Стас лежав на підлозі, вирівнював спину. А дівчата сидять на підлозі та про щось розмовляють.
— Всі сьогодні молодці. Спрацювали добре.
— Особливо дівчата — додав Женя.
— Не сперечаюсь — сказав я та подивився на дівчат.
— Олесю, Марино, ви так злагоджено працювали — це вражає.
— Ми з Олесею на практиці були разом, тож згадали як це.
Олеся обвела всіх поглядом, а після зупинилась на мені.
— Мені було приємно з вами працювати.
— І нам теж. Тепер ти частина нашої команди — сказав Діма.
— Дякую, мені приємно, але є одне “але” — ми всі подивились на Олесю — річ у тім, щоб приєднатись до вас, мені треба звільнитися з клініки. А це плюс два тижні відпрацювання там.
— Ми тебе почекаємо, адже так, хлопці? — всі кивнули головами на знак згоди.
Вже ввечері всі попрощались з Олесею, сказали, що чекають її через два тижні вже у строю. Я наздогнав Олесю, коли вона вже відчинила двері, щоб йти.
— Ти повернешся? — не стримався я.
Вона подивилась мені просто в очі.
— А ви чекаєте?
Я кивнув.
— Я просто... не звик чекати когось, хто дійсно важливий, — вирвалось раніше, ніж я встиг це зважити.
Олеся зробила крок ближче.
— Тоді звикай. Бо я — важлива.
І щось у грудях зробило “клац”. Мов двері, які довго були замкнені.
Вона вийшла з будівлі, а я залишився у коридорі сам. Я відчуваю, що зовні все спокійно, коли ж в середині — вогонь. І з’явилось таке відчуття, наче у мене з’явився хтось, кого я не хочу втратити.