19 глава "Дисципліна в дрібницях"

Ігор Савчук.

Двадцять хвилин потому. Всі вийшли на вулицю Хлопці у центрі, дівчата з боку біля мене. Марина невдоволено глянула на мене, але потім зловила усміхнений погляд Жені та теж усміхнулась. Відчуваю, що у нас буде цікаво.
— У нас сьогодні евакуація умовного потерпілого. Всі по парах: Діма та Стас, Женя та Артем. І Олег…
— Що немає кого в пару поставити? — перебила мене невгамовна Марина та почала посміхатись.
— Ну, чому ж немає — я подивився на неї — в парі буду з ним я.
— Хм, командире. Це щось новеньке — сказала вона.
— Будеш зі мною так розмовляти. Місяць будеш сидіти на лавці та тільки дивитись!
— Все мовчу.

— Але спочатку три кола до основного тренування — подивився на хлопців.
Я подивився на Олесю, вона тихо сидить біля Марини, вже з блокнотом та ручкою. І готова робити якісь нотатки.
Пробігши три кола ми почали тренування. Вперше за довгий час я був на тренуванні у парі з кимось. В цей раз був Олег. Казати, що хтось, щось робить не правильно не було часу, але я знав, що за нами стежать. Олеся. Вона активно щось записувала в блокнот.
Тренування добігало кінця. Всі стали на свої місця.
— Тренування на сьогодні закінчилось! Всі в душ, а за пів години планерка. Вільні.
Всі пішли у середину, а до мене підійшла Олеся.

— Я робила нотатки. І мені є що сказати з приводу тренування.
— На планерці зможете все сказати, — подивився на неї.
— Добре, — спокійно відповіла. А після пішла в будівлю. А я стою та думаю, не дарма вона сиділа з блокнотом та ручкою. І щось мені здається, що їй є що сказати з приводу тренування. Та навіть цікаво, що вона про все це думає, а саме які висновки зробила. За кілька хвилин і я пішов у душ, бо треба змити з себе напругу від тренування.
Пів година минуло швидко, ми зібрались в кімнаті, де завжди у нас йде планерка. Всі сидять за столом. Хтось ще з мокрим волоссям, хтось п’є воду. Я з Олесею стою біля дошки.
— Почну з того, що за нашим тренуванням слідкувала Олеся. І у неї є, що сказати. — Всі переглянулись. — Прошу, Олесю, вам слово.
— Так, я слідкувала за тренуванням. І у мене є, що сказати — всі на неї уважно подивились — перше, що хочу сказати — команда загалом функціонує злагоджено. Але… — невелик пауза і стало відчутно напругу — У багатьох випадках замість чіткої координації, я бачила автоматизм. Рефлекси — це добре. Але в ситуації, коли треба швидко змінити план дій, такий автоматизм — небезпечний. Окремо хочу сказати про те, як ви ставитесь одне до одного в екстремальних умовах. Є пари, які чудово розуміють одне одного з пів погляду — це плюс. Але є й такі, де панує конкуренція, а не підтримка. У стресовій ситуації це ризик. 

Всі переглянулись, але ніхто нічого не сказав, ніхто не жартував, а просто продовжили слухати Олесю:
— Щодо самого підходу до тренування — чудова фізична підготовка. Але не всі слухають команди до кінця. Інколи дієте на випередження, не дочекавшись інструкцій. У реальному виклику це може коштувати дорого… Це не критика. Я кажу, що бачу.
— Ви дуже спостережлива, Олесю.
— А про те, що “дієте на випередження” — це про Марину — сказав Женя.
— Ну, її в тренуванні я ще не бачила. Але сподіваюсь, що побачу та зроблю висновки щодо неї самої — Марина подивилась на Олесю та усміхнулась.
— Домовились — сказала Марина.
— І останнє, є тенденція перебивати командира або коментувати його слова. Навіть у жарт. Це знижує дисципліну. Я розумію, що у вас довірчі стосунки, але жарт може стати звичкою. А звичка — загрозою у відповідальний момент.

— І це також про мене — Марина почала тихо сміятись.
— Марино, тепер розумієш, що треба слухати нашого командира? — запитав Діма. Марина кивнула головою в знак згоди.
— У мене все — сказала Олеся та сіла біля Марини.
— Дякую, Олесю, за спостереження — сказав я — приймемо до уваги. Тепер щодо сьогоднішнього дня. На сьогодні заплановано перевірка спорядження, медикаментів. Олесю, працюєте з Стасом — вона кивнула — і звісно ж якщо будуть виклики, то треба буде їхати. Тож не розслабляємось. Тепер можете бути вільними — всі встали та швидко пішли на вихід.
Команда розходиться. Хтось йде в гараж, хтось — у кімнати. Але я ще секунду стою біля дверей і ловлю погляд Олесі. Вона теж не квапиться.
— Ви хотіли щось додати? — питаю вже тихіше.

— Тільки одне, — відповідає вона так само спокійно. — У вас дуже сильна команда. Але в кожного — свої тіні. І якщо ви їх не впізнаєте раніше за них самих — вони можуть завадити вам в найвідповідальніший момент.
Я нахиляю голову.
— Прийняв.
Вона киває і виходить. А я дивлюсь їй услід і думаю:
“Вона й справді дуже уважна. І нам в команді саме такої людини не вистачає.”