18 глава "Ранок починається з кави"

Ігор Савчук.

Вчора день був цікавим. Повернення Марини у стрій. Її перший день після лікарні тільки на посту чергового — це поки що те, що їй зараз можна. Ніяких виїздів та тренувань. Не хочу, щоб їй стало погано. Макс би мені ніколи не пробачив, якщо з нею знову щось трапиться. Тому сказав хлопцям, щоб вони дивились за нею та близько до серйозних тренажерів не підпускали. Лише кардіо і все. Вони зі мною погодились, бо також не хочуть її втратити. Особливо один, якому вона не байдужа не як колега, не як рятівниця, а як — дівчина. І це я маю на увазі Женю. Я помітив, що він дивиться на неї по-особливому. Не дарма ж він їздив у лікарню до неї майже щодня. Казав, що вона навіть почала чекати його візиту. Це звісно приємно, але чому так боляче?
І ще одна подія яка реально збила мене з колії. І вона дуже спокійна, спостережлива та прямолінійна — подруга Марини. Олеся. Я не знав, що у Марини є така подруга. Яка дійсно як рентген. Потрапила своїми словами у ціль — у саме серце. І цим мене зачепила. І як виявилось прийшла не просто познайомитись з нами, а ще за пошуком роботи. Їй не сидиться в кабінеті клініки. Та хочеться такого самого адреналіну як й Марині. Наша з нею розмова тет-а-тет пройшла доволі цікаво. Вона прокручувалась в моїй голові довго, що не міг заснути.
“Коли ми зайшли в кабінет, я жестом запросив Олесю сідати. І не поспішав говорити. Зачинив двері, відкрив вікно — свіже повітря допомагало мені думати. Олеся стояла посеред кімнати, тримаючи в руках свою медичну теку, мовчазна, спокійна, але уважна.
— Дякую, що знайшли час, — сказала вона першою.
— Ви ж не випадкова людина тут, — сказав, сідаючи за стіл. — Розкажіть, навіщо вам наша частина?
— По-перше, не “ваша”, — злегка всміхнулась. — Якщо я тут буду працювати, то це стане і “моєю”. А по-друге — мені не вистачає відчуття дії. Ні, не гострих ситуацій, а саме сенсу.
— Ви працюєте в клініці, ще й неврологом. Це серйозна практика. Навіщо це вам? Що ви тут шукаєте?

— Живих людей, Ігоре. Не лише їхні симптоми чи діагнози. Людей у кризі. Там, у стресі — проявляється справжнє. Я вмію бачити те, що приховано за словами. А тут це потрібно. Плюс, я не раз працювала з рятувальниками, військовими, медиками у Штатах. Ви не уявляєте, скільки з них не мають елементарного психозахисту.
— Ви розумієте, що це — пожежна частина. Тут щоденні виїзди, небезпека, фізичне і моральне виснаження. У нас вже була історія з психологом, який після двох змін сказав, що більше не витримає.
— Я лікар. І вмію бачити біль навіть коли він схований за сміхом або мовчанням. Я не обіцяю вилікувати всіх. Але можу допомогти не зламатися. І ще — я можу бути поруч, коли це потрібно. Без істерик. Без зайвого моралізму.
Я дивився на неї з неприхованим інтересом. Тому, що Олеся не намагалася мені сподобатись аж ніяк. Вона не переконувала — вона констатувала. Олеся просто була собою, якою є насправді.
Я кивнув повільно.

— Добре. Почнемо з малого. Завтра — просто поспостерігаєте. Жодного втручання. Потім подивимось.
— Як скажете, командире, — спокійно відповіла Олеся.
Коли вона вийшла з кабінету, я залишився сидіти. Мої пальці мимоволі торкнулись столу, ніби ще тримали в собі напругу цієї розмови.
“Живих людей…” — повторив подумки. Ну, подивимось наскільки ти сильна.”

Прокинувся о сьомій ранку, та пішов робити собі каву. Щоб піти на кухню треба пройти пост чергового. Дійшов до нього та побачив, що Марина сидить закутана у пледі із заплющеними очима, голова на бік. Вона спить. Я усміхнувся та хотів вже пройти, але побачив Женю. Він виходить з кухні з двома чашками кави. Він підійшов до мене.
— Доброго ранку, командире, — сказав пошепки.
— Доброго. Несеш каву Марині? — він кивнув.
— Хочу, щоб її ранок почався з кави.
— Міцна кава з вершками та без цукру — сказав я.

— Саме так, як вона любить.
Він зайшов у кімнату. А я все ж стояв на місці та не міг з нього зрушити. Дивився саме на них.
Він нахилився до неї та тихо щось сказав. Вона поворухнулась, а після розплющила очі. Усміхнулась.
— Ось, як і обіцяв, — він дав їй чашку.
— Дякую.
Я усміхнувся кутиками губ та все ж пішов на кухню. На кухні пахне кавою. Я підійшов до чайника та налив каву у чашку. І почув кроки позаду себе. Обернувся. У дверях стоїть Олеся. Я здивовано подивився на неї.
— Доброго ранку, — сказала вона.

— Доброго. Ви так рано.
— Звичка… професійна, — сказала вона, я її роздивився. Вона одягнена у джинси, білу блузу, без макіяжу, але з зачіскою — косою, яка лежить на плечі.
— І одяг я бачу теж.
— Зазвичай — це медична форма — відповіла спокійно.
— Вип’єте кави? — перевів тему.
— Не відмовлюсь, — вона сіла за стіл. Я налив каву у чашку та поставив її перед Олесею. Ми випили по ковтку, Олеся подивилась на мене.
— Ви завжди рано встаєте?
— Іноді ніколи поспати. Є нічні виклики. На щастя сьогодні їх не було… Зате на черговому посту здається з’являється любовна лінія.
— Ви це про Марину та Женю?
— Саме про них.
— Вони дорослі люди, тому я не здивована. І, як на мене, вони підходять один одному. — слова як лезо.
— Але це може завадити роботі…
— Чи допомогти, — додала Олеся.

На кухню зайшли Стас, Діма та Олег. Вони побачили Олесю та застигли.
— Ого, наша психологиня вже у частині, — сказав Олег.
— І вам доброго ранку, — спокійно та з усмішкою сказала Олеся.
— Не встигла людина до нас приєднатись, а ви вже їй позивний дали? — заходячи, запитала Марина.
— А, що ми? — запитав Олег.
— Прокидайтесь. За двадцять хвилин планерка та тренування. Олеся та Марина вас тренування не стосуються.
— Командире! — обурено сказала Марина.
— Марино, це не обговорюється. Ти лише вчора повернулась. Так, що максимум постояти та подихати на свіжому повітрі, — сказав я та побачив сумне обличчя Марини — і не дивись на мене так.
Олеся спокійно подивилась у нашу сторону, ніби оцінює наші емоції. Але нічого не сказала.
І я ловлю себе на думці, що мені подобається її спокій та стриманість.