17 глава "Нічне чергування"

Марина Шевченко.

Ми підійшли до виходу. Олеся подивилась на мене та усміхнулась.
— Була рада побачити тебе та познайомитись з твоєю командою.
— Вона може також стати й твоєю.
— Подивимось як воно буде. Але сподіваюсь, що хлопці на мене не ображаються, що я їм прямо сказала правду.
— Не думаю, що вони образились — ми обійнялись.
— До завтра — вона вийшла з будівлі та поїхала додому, а я пішла назад до хлопців. Підходячи до кухні почула тільки звук холодильника. Всі досі мовчать. Напевно приходять до тями після вечері з Олесею.

Я зайшла на кухню та сіла на своє місце. На мене подивився Олег.
— Твоя подруга наче рентген. Побачила всіх, наче ми прозорі.
— Вона завжди вміла заглядати у саму душу. Навіть тоді, коли ще не вчила психологію. Але як у неї це виходить я досі не розумію.
— Вона просто уважна — сказав Ігор.
— І я хотіла завжди бути схожою на неї.
— Чому?
— Не знаю… — на хвилинку замовкла та подивилась у чашку в якій вже холодний чай — Напевно тому, що, щоб бачити людей, не обпектись. Як це вийшло з Романом. А ще сказала, сподівається, що ви на неї не образились.
— Образились? — перепитав Діма — вона нам розповіла про нас те, що ми ховали це все роками. Мою історію, яку я ховав ти знаєш.
— А ще ти сказав, що у кожного з вас є своя сумна історія. Тож хотіла б знати про вас більше. Якщо ви не проти згадати.
Артем подивився на мене серйозним поглядом. Хоча я знала його історію, але не подала вигляду, бо дізналась не від нього.
— У мене була наречена. Марійка — він сумно усміхнувся — заснула та не прокинулась… Я нічого не зміг… Не встиг зробити. І досі не можу згадувати про неї без сліз — у нього й справді з’явились сльози на очах, але не текли, а просто були в очах.
— У мене не стало мами, — сказав Стас — не виліковна хвороба… Альцгеймер. Пам’ять пропадала, останні пів року не впізнавала мене… Я тоді тільки закінчував школу та думав куди буду вступати. Після її смерті всі варіанти відпали. Вирішив, що це може бути тільки медичний інститут.
— Брат загинув — коротко відповів Олег. І стало зрозуміло, що більше він нічого не скаже.
— У мене ніхто не вмирав та не гинув — сказав Женя — але те, що болить, то правда.
— А, що сталося? — з непорозумінням запитала я. Женя подивився на мене та криво усміхнувся.
— Виріс у дитячому будинку. Батьки покинули. Мені сказали, що принесли мене до лікарні, коли мені було лише декілька днів. І я не знаю хто ці люди… І знати не хочу — додав він.
Ігор мовчав тільки слухав, але після фрази Жені подивився на мене.
— Ну, а мою історію ти знаєш…
— Бо у нас вона спільна — продовжила я, а командир тільки кивнув.
— А твоя подруга — сказав він — у душу може заглянути і ти навіть не помітиш на якому етапі спілкування з нею це буде.
— Але казала все влучно — додав Женя.
Ось така розмова після того, як пішла Олеся у нас була ще пів години. Вже десята вечора. Я почала прибирати посуд. Хлопці розійшлись хто куди. Хтось у душ, хтось спати. Артем як завжди пішов у гараж, де він може побути один зі своїми думками. І його ніхто не чіпає, бо знаємо, що для нього тиша — не ворог.
Я ж залишилась у кухні разом з Женею. Він мені допоміг все прибрати зі столу. А після глянув на мене.
— Ми з тобою сьогодні чергові вночі.
— Я можу й сама посидіти. На виїзди ви все одно мене не візьмете, а тобі відпочинок не завадить.
— Е, ні. Тебе одну я не залишу.
— Яка турбота. Це щоб мені сумно не було? — він усміхнувся та подивився на мене.
— Це, щоб ти з поста нікуди не пішла.
— Наприклад, — подивилась на нього уважно.
— Наприклад, у спортзал.
— І все ж, яка турбота, — ми почали сміятись — ну, тоді чекатиму тебе на посту о дванадцятій.
Женя витер поверхню вдруге, схоже, щоб переконатися, що вона чиста. А після пішов на вихід, але перед тим як вийти обернувся та подивився на мене.
— Буду рівно о дванадцятій з двома чашками ромашкового чаю.
— Ловлю на слові, — усміхнулась, а він вийшов з кухні.

Я прийшла на пост трохи раніше — хотілось кілька хвилин тиші, поки Женя не прийшов. Сіла та загорнулась у плед, який принесла з дому. Він дуже приємний на дотик та виділяється кольором з-поміж усіх, які у нас є. Плед мого улюбленого бордового кольору на якому намальовані квітки.

До поста неочікувано прийшов Женя. Він тримав у руках дві чашки з ромашковим чаєм та якийсь пакет. Я подивилась на годинник.
— Ти дивись, пунктуальний. Рівно дванадцята.
Він усміхнувся.
— І прийшов як й обіцяв з чаєм, — поставив переді мною одну з чашок з емблемою пожежної частини. А після подивився на мене — і ще дещо — він дістав з пакету мої улюблені протеїнові батончика та шоколадку з родзинками.
— Вау — я здивовано подивилась на нього, вже хотіла щось сказати, але він мене перебив.
— Все для того, щоб це чергування пройшло добре…
— Щоб запам’яталося? — я відпила чай з чашки.
— А, ти як думаєш? Звісно… І це здається наше перше спільне чергування за весь час.
Я подивилась на нього та дійсно не пригадала жодного спільного чергування.
— І це якось… дивно — Женя сів навпроти мене та взяв чашку.
— Я дивився розклад чергувань. Це не останнє наше спільне чергування.
— Мені вже можна починати боятися? — Женя почав сміятись.
— Боятися? — перепитав він. — Ні, тобі не варто. Хіба що... себе. Бо я вже точно небезпечний — особливо, коли в тиші й ніхто не бачить, як ти усміхаєшся.
— Я усміхаюсь?
— Угу. І кожного разу трохи інакше. Зараз, наприклад, як людина, яка щойно отримала подарунок, якого не чекала. І не знає, що з ним робити.
— Це ти про чай і батончики?
— Це я про увагу — він подивився на мене уважно, що мені стало на мить ніяково, тому сховалась у плед ще сильніше. І він це помітив.
— Ховаєшся за бронею?
— Ага. Плед — моя броня. Бо це подарунок тата за рік до загибелі. Я чесно очікувала, що на пледі буде якийсь вогонь чи щось типу того, але ніяк не квіти.
— Плед так само як і жетон — твій талісман?
— Можна сказати й так. І не дає забути через кого я тут.
— Відчуваю, що ти ніколи про це не забудеш.
— Ніколи… Навіть якщо буду намагатись це зробити, то все одно не вийде — я стенула плечима та зробила ковток чаю — а ти коли казав про батьків…
— Що вони мене покинули? — я кивнула головою, що так — це правда. Виріс у дитячому будинку, а після зразу пішов в академію. Хотілось бути потрібним.
— І ти потрібен, — я усміхнулась — та врятував вже багато людей.
— Навіть не перелічу скількох.
— А твій найважчий виклик яким був? — він подивився на мене уважно.
— Той, на якому ти ледь не загинула.
— А якщо серйозно.
— Серйозно. Я дуже злякався. Ми з Ігорем тебе везли у лікарню. Я був біля тебе, а Ігор за кермом… А після лікарня, крики Романа “Що ви з нею зробили?” Ще трохи б і були розбірки між Ігорем та Романом, але я їх зупинив — я слухаю цю розповідь і відчуваю, що серце стиснулось від тієї ситуації, яка тоді була — тебе забрали, а ми декілька годин сиділи під дверима реанімації та чекали на Романа… Хлопці теж перелякані були. Всі бліді. Ніколи їх такими не бачив до того моменту. Тож ти нам не байдужа, Маринко.
Я дивилась на нього мовчки. Вперше за довгий час не хотілося захищатися словами, жартами чи відстороненістю. Просто сиділа, загорнута у свій плед.
— Знаєш, — сказала я, загорнувшись ще щільніше у плед, — мені здається, що це чергування справді запам’ятається.
Женя посміхнувся, потягнувся до столу, дістав ще по одному шматочку шоколаду й поклав переді мною.
— У такому разі, домовимось: якщо хтось із нас колись загубиться — інший знайде.
Я усміхнулась. І не заперечила.