16 глава "Правда, яка болить"

Марина Шевченко.

Ми з Олесею приготували салат з капусти, цибулі та моркви. Тушковану картоплю з м’ясом. Олеся як завжди готує вишукано. Просто не вміє інакше.
Ми розставили тарілки та поставили ці дві страви. На кухню почали по черзі заходити хлопці. Напевно відчули запах їжі, бо прийшли швидко.
— Як тут смачно пахне — сказав Олег, сідаючи за стіл.
— Так все красиво — додав Діма. Всі хлопці сіли та подивились на стіл.
— І багато.
— А по-іншому ніяк — сказала Олеся.
— Ну, так. Девіз Олесі: “Або так, або ніяк, чи по-іншому бути ніяк не може”. Це я ще з коледжу пам’ятаю.
Кожен поклав собі страви у тарілки. І почали їсти. Спочатку мовчки, кожен зі своїми думками. Хтось їв активно, а хтось — як от Ігор возив виделкою по тарілці та час від часу дивився на Лесю.
— Командире, а чому це ви не їсте? — запитала я. Він перевів погляд з тарілки на мене.

— Та, щось… не голодний.
— Вас погодувати? — запитала Олеся чим розвеселила всіх та Ігор теж усміхнувся.
— Не треба — стримано сказав він.
Ми доїли страви, хлопці вже сидять розслаблені. Сидимо п’ємо чай Олеся мовчить, але дивиться на всіх уважно. І я зрозуміла, що зараз може бути.
— Хлопці, а знаєте, що Олеся може скласти психологічний портрет кожного з вас.
— Серйозно? — здивовано запитав Олег.
— Так. Мені з вами вистачило лише трохи поспілкуватись і я вже можу про вас щось та й сказати. Тільки майже завжди — це боляче. Ніхто не хоче чути про себе правду.
— А я хочу — сказав Олег — скажеш, що ти бачиш?
— Ну, добре. Але без образ. Домовились? — Олег кивнув головою на знак згоди — Олег. У тебе внутрішній конфлікт між бажанням бути “своїм” і потребою бути кращим. Часто змагаєшся сам із собою. Але у тобі багато світла. І якщо знайдеш, кому його віддати — станеш дуже щасливим — вона це казала дуже спокійним голосом.
— Правда? — запитав Олег.
— Кажу, що бачу. Уважна людина, яка знається на психології. Може зчитати людину як книгу. Людей видають їх дії, погляд, слова, емоції. І з цього можна скласти психологічний портрет — всі мовчки дивились на неї та ніхто навіть пожартувати не намагався як це буває часто.
— А про мене, що скажеш? — запитав Женя.
— Ти… Енергійний, відкритий, іноді надто різкий у словах — але не злий. Маєш гіперчутливість до справедливості, тому часто конфліктуєш не з людьми, а з ситуаціями. Намагаєшся тримати себе в руках, але коли болить — тікаєш в іронію або гучну активність. Боїшся тиші. А ще — бути непотрібним.
Женя спокійно подивився на неї, але в його очах й мені було зрозуміло, що Олеся сказала чисту правду.
Подруга розповіла про кожного з нашої команди, а після подивилась на Ігоря. Він весь час сидів та мовчки слухав. Олеся уважно подивилась на нього.
— А тепер щодо вас, Ігорю. Хочете почути про себе? — Ігор тільки кивнув на знак згоди. І всі раптом завмерли. Командир вперше хоче почути про себе від сторонньої людини та до того ж при всіх.
— Добре, — почала вона — ви — як гора. Міцний, незламний. І всі навколо до вас тягнуться, шукають опору. Але ж ви — живий. Ви втомились бути командиром поза формою. Тягнете все. І самі ж собі не дозволяєте слабкості. А ще… — вона на мить зупинилась — у вас є страх. Втратити контроль. І водночас — бажання, щоб хтось подивився на вас не як на командира. А просто — як на людину.

Ігор подивився на неї та хмикнув, але усміхнувся кутиками губ.
— А як щодо вас? — запитав він.
— Себе охарактеризувати важко. Але розповісти про себе можу — всі затамувала подих. Олег навіть відставив чашку. А всі інші подивились уважно на нашу психологиню.
— Мені 31. Я вчилась у медичному коледжі разом з Мариною. Потім університет — неврологія. Завжди була спокійною. Стриманою. Але не через характер. А через необхідність. У 16 років у мене був жорсткий нервовий зрив. Панічні атаки, безсоння, проблеми з їжею. Я не розуміла, хто я і навіщо живу. Ніхто не бачив цього зовні, але всередині — було як попіл — всі мовчали та тільки слухали її. У кожного з нас ніби пропали всі думки, бо уважно слухали. — Психотерапевт тоді сказав: “Ти — людина, яка, навчиться жити, тільки якщо навчиться чесно дивитись у біль”. І я навчилась. Повільно. Через кожну дрібницю. Через себе — Олеся замовкла на декілька секунд, обвела поглядом всіх присутніх, в після продовжила: — Я поїхала в США за стажуванням, бо дуже хотіла змін. І там зустріла чоловіка. Стівен. Він був добрий, спокійний, турботливий. Ми прожили разом майже три роки. І зрозуміли, що ми різні. Він не хотів дітей. А я — завжди бачила себе мамою. Він не хотів їхати в Україну, а я — не могла лишитись у чужій країні, почуваючись гостею. Ми розійшлись без сварок. Але після того я більше не будую ілюзій. Не закохуюсь у фантазії. Не живу “можливо”. Лише “або так, або ніяк”. Тепер працюю неврологом і на пів ставки — психологом. Допомагаю людям, які, як і я колись, заблукали. Але я не рятівник. Я тільки дзеркало. І тому, коли кажу правду — вона іноді ріже. Але це краще, ніж мовчати. — Вона на хвилину зупинилась. І додала вже тихо: — Я хочу простих речей. Щирості. Людей, які не бояться бути справжніми. І якщо вже стояти поруч — то не тінню, а плечем. Ось така я, — сказала вона й усміхнулась. Без жалю. Просто — як є — і я не люблю коли мене починають жаліти. Як на мене, то краще поговорити про те, що болить.

Після ми всі мовчали декілька хвилин, а після Олеся подивилась на годинник.
— Думаю, мені вже час. Хочу перед першим робочим днем у вас, відпочити. Бо відчуваю, що буде важко.
— Я тебе проведу — ми встали. Олеся подивилась на всіх.
— До завтра — вона усміхнулась та пішла на вихід, а я пішла за нею.