15 глава "Візит"

Марина Шевченко.

Вечір. Всі втомлені сидимо на кухні. Я зробила невеликий перекус перед вечерею. Сидимо за столом всі, тобто вся команда з нашим командиром. Сиджу та чую вібрацію свого телефона. Повідомлення від Олесі: “Через 20 хвилин буду”. Прочитала — усміхнулась, а після подивилась на хлопців.
— Зараз у вас буде можливість познайомитись з моєю подругою. Вона захотіла подивитись де я працюю та поговорити з нашим командиром з приводу однієї справи.
— Якої справи? — запитав Ігор.
— Вона сама вам скаже — я усміхнулась та зробила ковток чаю.
— Це з тією Олесею, яку ми бачили у тебе в палаті? — запитав Діма.
— Саме так.
Минуло двадцять хвилин, я побачила через вікно кухні, що до воріт під’їхала машина. З неї вийшла подруга. Я швидко пішла на вихід. Побачила Олесю, яка зайшла на територію пожежної частини. Олеся як завжди — волосся зібране у пучок. Блакитна блузка, чорні штани, які підкреслюють її фігуру, ну звісно ж туфлі на каблуках та чорна сумка через плече.
Вона побачила мене та підбігла.
— Привіт — ми обійнялись.
— Ми вже тебе чекаємо.
— Я так розумію, що я знайома тільки з двома твоїми колегами.
— Так. А зараз познайомишся з іншими. Ходімо — ми зайшли у приміщення. Олеся роздивлялась все до найменшої дрібнички. В її очах можна було розгледіти цікавість, того, що вона бачить.
Ми з нею зайшли на кухню. Всі нас зразу помітили. Артем та Стас зразу встали так ніби їм наказали це зробити.
— Хлопці, познайомтесь. Це — Олеся. Моя подруга…
— І одногрупниця з коледжу — додала вона.
— А це моя команда. Яка піклується про мене так ніби я кришталь і можу розбитись у будь-яку мить — я закотила очі, а вони почали сміятись. Через декілька хвилин всі заспокоїлись. Хлопці по черзі представились. Ігор був останнім. А в його погляді я побачила щось… ніжне? Він дивився на мене так декілька разів.
— Вип’єш з нами каву? — запитав Олег.
— Не відмовлюсь — ми сіли за стіл. Олеся сіла навпроти Ігоря. Олег налив їй каву.
— Олесю, а чим ви займаєтесь? — запитав Стас.
— Я — лікар-невролог та психолог у приватній клініці. Втомилась там працювати. Одна рутина, нічого цікавого. Вам це, мабуть не знайоме.
— Тут кожен день весело. Як не виклики та підколи та жарти хлопців — сказала я, а вони знову почали сміятись. Навіть Ігор усміхнувся.
— Тому хочу поговорити з приводу роботи у вас.
— Проміняти клініку на пожежну частину? — запитав Стас.
— Так. Там платять добре, але не вистачає якогось життя. Все одне й теж саме — рутина.
— А тут виклики на яких не знаєш, що буде з людиною. І яка саме медична допомога потрібна. Чи то маска з киснем, чи то просте заспокійливе та бинт — сказав Стас.
— І це набагато цікавіше, ніж діагнози та вередливі пацієнти. Які погрожують, що можуть ось так просто зробити так, щоб мене звільнили та щоб я ніде не знайшла роботу.
— Ого, навіть такі трапляються.
— Так. І на жаль таких багато — сказала подруга. Ігор на неї уважно подивився.
— Якщо ви так налаштовані у нас працювати, то пропоную все обговорити особисто зі мною.
— Звісно — вони встали та пішли до виходу. Я встигла зловити її усмішку. Вони вийшли з кухні.
— Цікава у тебе подруга — сказав Стас.
— Спокійна… стримана у своїх емоціях…
— Як наш командир — додав Олег.
— Мені б було цікаво попрацювати з такою дівчиною — сказав Стас.
— Скільки їй років? — запитав Женя.
— А тобі навіщо?... Їй тридцять один рік. На п'ять років старше. Це її перша освіта. Після школи мала деякі проблеми з емоціями. Приходила до тями. Зате зараз стримана.
— Навіть занадто.
— Навчилась приховувати свої емоції.
— Думаю, це не надовго. Бо якщо вона буде з нами, то емоції проявляється — сказав Діма.
Ми ще трохи розмовляли про моє навчання з нею. Як ми з нею писали контрольні, як прогулювали пари та все тому подібне. І що вона вже тоді була стримана у своїх емоціях. Ніякі таблетки вона не пила та не п’є й близько.

За декілька хвилин до нас повернулась Олеся. Така стримана та легкою усмішкою з якою й пішла. Вона підійшла до столу.
— Як все пройшло?
— Нормально, — стенула плечима — завтра у мене вихідний в клініці. Тому весь день я з вами.
— О, то це буде цікаво — сказав Стас — будеш працювати зі мною.
— Із задоволенням — тепло усміхнулась.
— Лесь, повечеряєш з нами? — запитала я.
— Так, залишайся ще тут хоча б на годинку — додав Діма.
— Залишусь. Тим більше дома… як то кажуть “миша у холодильнику повісилась”. А в магазин сходити сил не буде.
— Тільки треба приготувати ще.
— Я тобі допоможу — у дверях з’явився Ігор.
— Ну, що, а всі інші йдуть працювати. Не засиджуємось.
— Так, точно, командире — сказав Олег. Вони всі встали та вийшли з кухні. Ігор підійшов до поверхні, налив собі у чашку каву та пішов з кухні. А я в цей час подивилась на подругу.
— І як тобі команда?
— Цікаві хлопці. З ними не сумно, але видно по очах, що у кожного свій біль.
— Це правда. Як мені сказав Діма: “У кожного з нас тут є своя трагедія”. До прикладу той самий Діма. У нього померла сестра. Інсульт. Прямо на робочому місці. Чи ось Артем. У його нареченої просто зупинилось серце. Ні з того ні з чого.
— По них видно, що їх досі це мучить… переслідує. І як би вони не хотіли, не тікали від цього. Все це наздоганяє їх — я подивилась на подругу. Вона казала все серйозно без нотки сміху чи то легкістю. Просто сказала правду.
— Ти завжди була така — прямолінійна. Кажеш, що думаєш. І це все виявляється чистою правдою.
— І ніхто не ображається — додала вона.
— Бо це правда…
— Але вона зазвичай болюча… І майже ніхто не хоче її слухати — додала вона. Я подивилась на неї, але додати до її слів мені було нічого. Тож ми продовжили готувати вечерю мовчки. У тиші, яка не була напружена, швидше — розуміюча.