14 глава "Повернення"

Три тижні потому.
Марина Шевченко.

Два тижні у лікарні під наглядом персонального лікаря — Романа та тиждень дома були просто нестерпними.
Але сьогодні я нарешті стою біля воріт пожежної частини. Тут пахне як завжди димом, металом та кавою.
— Як же я скучила, — сказала та вдихнула повітря вже на повні груди. Зайшла у двір. Машина на місці. Значить всі тут. Я тихенько зайшла у приміщення. Як завжди з кухні доносяться сміх хлопців та запах щойно завареної кави.
Як у перший день, йшла тихо й обережно, щоб не видати свою присутність. Підійшла до дверей, які завжди відчинені, та стала перед ними.
— Привіт, — сказала. На мене всі одночасно звернули увагу. Діма, Стас та Артем підстрибнули з дивану.
— Наша Маринка повернулась, — крикнув Женя та першим кинувся мене обіймати.
— Обережно, зламаєш її, — сказав Артем — а то знову прийдеться їй лікуватись — всі почали сміятись. А після по черзі мене обійняли. Ігор стояв осторонь, дивився на це, а після коли хлопці від мене відійшли. Підійшов до мене та міцно обійняв.
— Повернулась, нарешті, — прошепотів — я скучив.
— Я теж, — прошепотіла.
Він мене випустив і тільки тоді помітила, що кухня прикрашена кульками. На столі стоїть мій улюблений торт.
— Що це?
— Ми тебе чекали — сказав Ігор.
— Як приємно.
— Краще поп'ємо кави з тортиком, а після вже й розмовляти будемо.
Ми всі сіли за стіл і тільки тоді я згадала, що взяла печиво, яке спекла вчора аби щось робити, бо нудно. Тому встала та дістала з сумки коробку.
— У мене для вас теж щось є — поставила коробку та зняла кришку. — Печиво?
— Угу. Домашнє. Вчора сама робила — хлопці взяли по печиву.
— Смакота — сказав Женя та заплющив очі.
— То у нас Марина вміє не тільки людей рятувати, а ще й печиво пекти — сказав Олег.
— О, то ми зовсім її не знаємо — знову Женя. Всі на нього здивовано подивились — а, що? Це чиста правда. Чи знали, що у неї є подруга?
— Ні.
— У мене дійсно є подруга. Ми лише три тижні тому побачились вперше після п’ятирічної розлуки, так би мовити.
— І як її звати?
— Олеся. І вона Жені та Дімі розповіла дещо цікаве. Про що я вам не розповідала.
— Що саме? — поцікавився Артем.
— Наша Маринка писала вірші.
— Писала, але того блокноту не знайшла. Але… — подивилась на хлопців та усміхнулась — згадала один. Але він, як на мене, він занадто романтичний для нашої професії.
— Розповідай — сказав Женя.
— Ви хочете його послухати? — всі одночасно кивнули, що так — ну добре… Вірш називається: “Ти не побачиш”... — я почала його розповідати:
“Ти не побачиш, як серце тремтить,
Коли твоє ім’я — це мій виклик.
Я мовчу, бо мовчання — мій щит,
Бо розкритись — це наче загинуть.
У диму не видно сліз,
Піт і попіл стирають сліди.
Та у кожному “ти живий?”
Промовляю: “ти мені не байдужий. Завжди.”
На хвилину у кухні запанувала тиша. Всі мовчали поки Олег не сказав:
— Крутий вірш.
— Підтримую — сказав Стас.
— Це було написано особисто для когось?
— Ні.
Після цього вірша всі трохи його обговорювали. Тільки Ігор мовчав та дивився на мене.
— Тихо — сказав він, всі замовкли — ми обговорювали з хлопцями, що тобі треба буде робити. І дійшли до одного висновку…
— І якого ж це? — перебила Ігоря як тільки я це можу.
— Перший місяць ти будеш лише на чергуванні. Фізична підготовка тільки — кардіо.
— Та ви знущаєтесь — буркнула я.
— Ми просто не хочемо, щоб ти знову опинилася у лікарні — сказав Діма.
— Які ж ви турботливі, — закотила очі, але усміхнулась — але я додам від себе. Чергування не тільки на посту, а ще й на кухні.
— Тільки за. І ніхто зайвого інгредієнту не отримає — сказав Стас. Артем подивився на нього злим поглядом.
— І ще для всіх є новина… — його командирська коротка пауза перед тим як сказати щось важливе — до нас у команду приєднається ще одна дівчина. Вона щойно з академії.
— Дівчина? — перепитав Артем.
— Так. У своїй групі як мені відомо була одна з найкращих. Її звати Вікторія Литвиненко. Марино, введеш її в курс справ.
— Так, ось чому я не буду з вами на виїздах — сказала я та почала сміятись — ну, знаєш, командире. Це якось…
— Не через це. А через те, що ти заслабка. А Вікторії потрібна допомога, щоб освоїтись тут.
— Зрозуміла.
— Відчуваю, що буде весело. Дві дівчини в команді.
— Головне, щоб вона не була тягарем — сказав Олег.
— Ми про тебе теж таке казали — озвався Діма.
— Ну, а тепер всі по робочих місцях. Артем ти як завжди перевіряєш машину. Стас — медикаменти. А всі інші обладнання… окрім Марини. Вона сидить на посту чергового — він подивився на мене поглядом, який говорить: “Це не обговорюється”.
— Зрозуміла.

Ми всі розійшлись по місцях. Я спочатку прибрала посуд, а після сіла за стіл.
— Нудно… — пошепки сказала я та побачила як дзвонить мій телефон — Олеся.
Я взяла слухавку. Почула її веселий голос. Ми почали розмовляти про її клініку та про мою роботу. Я їй поскаржилась на те, що вирішили хлопці. А вона підтримала їх. Ну, як так можна? А в кінці запитала: “Чи може вона приїхати та поговорити з Ігорем з приводу роботи на місце лікаря?” І ми домовились, що вона ввечері після роботи приїде до нас.