13 глава "Несподіваний візит"

Наступний день.
Марина Шевченко.

Вчора до мене приходив Ігор. Він весь час тримав мене за руку. Ми з ним поговорили й він сказав, що всі хвилювались. Що дуже приємно, але не приємно, що я лежу тут та пропускаю багато цікавого. Наприклад того собаку, якого назвали “Дим”. Ну, у хлопців фантазії. Хоча… Чому тут дивуватись? Вони ж пожежники. І ім’я у нього відповідає до їх професії. Щось мені здається, що кличку придумав Женя. У нього все з гумором, все так легко. З ним легко і працювати, і спілкуватись… І він зі мною фліртує при кожній можливості. Мені все згадується той випадок коли я на нього впала, коли він мене тримав за талію у задимленому будинку. Міцно тримав, що я думала, що час ніби зупинився. Тоді, посеред диму, було наче все інше перестало існувати, лишилися тільки ми. Це був момент, коли я зрозуміла: між нами щось більше, ніж просто колеги.
І тепер, лежачи тут, мені хочеться якнайшвидше повернутись у команду, знову відчувати цей адреналін і працювати разом з ними. Бо тут, у палаті, все здається таким тихим і порожнім... А там, на виїздах — життя вирує, і я хочу бути частиною цього знову.
Лежу, дивлюсь у вікно, де цвірінькають пташки та все зелено. Вікно відчинене, бо я попросила у медсестри відчинити. І мені знову вливають якусь гидоту в вену.
У палату заглядає медсестра.
— Марино, до вас прийшли — я повернула голову до дверей. Вже подумала, що побачу хлопців, але — ні. В палату заходить одна дівчина. І звісно, я в ній впізнала свою одногрупницю з коледжу — Олесю. Ми з нею вчились на лікарів. Вона пішла вчитися далі, а я в академію. Ми спілкувались, підтримували зв’язок, але він обірвався тим, що вона поїхала у США.
— Олеся? — не вірячи своїм очам, запитала.
— Це — я, як ти, дорогенька?
— Жива… Як бачиш, — Олеся підійшла до мене та сіла на стілець, що стояв біля ліжка — а як ти дізналась, що я тут?
— О, це було неочікувано. Дівчинку яку ти врятувала я знаю особисто. Вона була моєю пацієнткою.
— Серйозно? — Олеся тільки кивнула головою.
— Вони були на прийомі після пожежі. І розповіли всю ситуацію. Катя каже, що ти її янгол.
— Ту дівчинку звати Катя?

— Так. І вона передала тобі ось це — Леся дістала з сумочки якийсь файл. та дала мені. У файлі малюнок. Жінка пожежниця виносить дівчинку з вогню. І підписано: “Ти мій янгол”.
— Мене розчулити важко, але — я витерла сльози з очей. Раптом у двері стукають та без відповіді вони відчиняються. Почула сміх хлопців. У палату зайшли Женя та Діма.
— Привіт — сказав Женя, який зайшов першим — ми не вчасно.
— Проходьте — усміхнулась. Хлопці пройшли та стали біля ліжка. Я роздивилась у чому вони одягнені. Вони були у цивільному одязі. Женя в чорній футболці та джинсах, а Діма в червоній сорочці та чорних штанах. Таке відчуття наче зібрався на побачення.
— ХлопціХлопці, познайомтесь. Це моя подруга та одногрупниця з коледжу — Олеся. Лесь, а — це мої колеги Женя та Діма. Я з ними працюю у команді.

— І доволі добре спрацювались — сказав Діма.
— До того ж з першого дня — додав Женя, а після примруживши очі подивився на мене — Маринка не казала, що у неї є подруга.
— Ми давно не спілкувались — сказала Олеся — як тільки дізналась, що Марина в лікарні, то зразу приїхала. Дівчинку, яку вона врятувала, моя пацієнтка в лікарні.
— Світ тісний — сказала я.
— А ким ви працюєте?
— Лікар невролог у приватній клініці. Ми з Мариною разом вчилися. Хтось у мене контрольні з хімії списував — вона подивилась на мене.
— Брехня… — подруга здивовано подивилась на мене — ну, добре. Трохи списувала.
— О, це виявляється ми нашу Марину не знаємо взагалі — сказав Діма.
— Я впевнена, що ви не знаєте, що вона писала вірші на перших курсах. У неї навіть збірка віршів була “Полум'я у серці”.

— Не починай. Чи ти хочеш, щоб я перед хлопцями червоніла?
— “Полум'я у серці”? — запитав Женя
— Я вам якось розповім про це. Може у мене той блокнот десь дома ще є.
— Добре. Ми це запам’ятали — сказав Женя.
— Дімо, я бачу, ти одягнений ніби на побачення підеш — він подивився на мене та усміхнувся.
— Саме так. Перше побачення.
— О, то бажаю тобі успіху — сказала. Діма подивився на годинник.
— Ми напевно підемо. Дамо вам час поностальгувати — сказав Діма, поставив пакет з соком та апельсинами на стіл.
— Видужуй швидше. У частині без тебе сумно — сказав Женя, а після додав: — але ми до тебе ще зайдемо.
— Добре — хлопці вийшли з палати, а Олеся подивилась на мене.
— Які красиві чоловіки. Ти ж працюєш у чоловічому колективі, я так розумію.
— Тільки з чоловіками. Вони мене дуже підтримують. Ти бачила лише двох. А ще є: Ігор, наш командир. Артем, Олег та Стас. І останній у нас парамедик. Іноді на викликах йому буває важко…
— Це натяк? — перебила мене Леся.
— Можливо, — усміхнулась — а якщо серйозно, то у нас супер команда. Мій тато з ними працював. Він у своїх блокнотах написав “Найкраща у світі команда”. І я розумію, чому він так написав, адже хлопці дійсно хороші… З ними не засумуєш.
— А командир?
— Він мовчазний. Швидше за всіма спостерігає, мовчить, але якщо скаже щось, то його слухаються… І він побратим мого тата. Тато загинув на його очах. Ігор досі не може собі пробачити, що не був у той момент разом з ним.

— А, що було? Знаєш?
Я почала подрузі розповідати, те, що розповів Ігор. Вона уважно слухала. Емоції на її обличчі змінювались тільки так. А тоді вона видала таку фразу з якою я згодна на сто відсотків: “Вони б тоді загинули удвох.”
Ми ще трохи поговорили і вона пішла, але сказала, що днями мене ще навідає. І сьогодні я відчула, що я не сама. До мене приходили Женя та Діма. А ще й подруга нарешті повернулась у моє життя. Сподіваюсь — це на краще.
Леся тільки зачинила за собою двері. Я зразу заплющила очі, втомилась від емоцій. І заснула. А снилось мені те, як я повертаюсь у частину, перше чергування, перший виклик після повернення та жарти хлопців.