12 глава "Я ще тут"

Марина Шевченко.

Я — жива. Я все ще тут. Моє серце стукає. Я дихаю, хоча це ще трохи боляче, але дихаю. А тіло ніби не моє. Руки як ватні, не можу підняти ні праву, ні ліву. Очі розплющити не можу, а в горлі сухо.
Я отямилась, але не повністю. Коли була без свідомості у мене наче було марення. Я бачила… тата. Він дивився на мене та усміхався. І я ніби почула його слова: “Марино, ти молодець. Ти врятувала дитину. Не здавайся. Живи. Тобі треба жити далі. Ти ще повинна врятувати багато життів. У тебе найкраща команда у світі. Вони тебе чекають. Тільки не здавайся.”
Трохи розплющила очі. Світло біле, різке. В очах ніби якась плівка. Але біля вікна видніється якийсь силует.
— М — все що змогла сказати та побачила як до мене підійшов чоловік.
— Марино. Нарешті. Я так хвилювався — голос Романа. Мене привезли саме в його лікарню. Він зняв з мене маску, а я через силу розплющила очі повністю. Хотіла щось сказати, але не змогла.
— Ти ще не можеш говорити. Тому говорити буду я. Хлопці привезли тебе сюди. Здається то були Ігор та Женя. Вони за тебе хвилювались. Не поїхали поки не дізнались, що ти у стабільному стані — він це казав спокійно, що мене здивувало. Я думала, що він буде кричати. Але — ні. Він мені сказав, що зі мною було та скільки я буду тут лежати. Дав мені трохи води. Ковтнула та відчула, що можу щось сказати.
— Дівчинка… — прошепотіла.
— Жива. Вже з батьками. Сказала, що ти янгол та питала як тебе звати — усміхнулась як змогла, але й камінь з плечей впав. Значить все було не даремно. Я все зробила правильно — мені треба подзвонити Жені. Він дав мені свій номер. Тож зараз прийду — я тільки кліпнула очима на знак згоди. Роман вийшов, а я заплющила очі. І подумала, що у мене є ті, хто за мене хвилюються. Хлопці… Мої хлопці. І мені щось здається, що кожен скаже мені яка я дурепа. Від цих думок я подумки почала сміятись, бо по-справжньому не могла.
Роман повернувся через декілька хвилин.
— Вони всі хвилюються. Ігор вже питав коли вони тебе можуть побачити. А зараз тобі треба поспати. Відпочивай… у палату будуть заходити медсестри, так що ти не сама, — він підійшов до мене, взяв мою руку та поцілував її. А після вийшов з палати. Я знову заплющила очі.

Ігор Савчук.
Шоста ранку. Новий виклик. Горить будинок у приватному секторі. Ми з хлопцями зібрались та поїхали на виклик. У машині тихо. Але тишу порушив Олег.
— Якось сумно без Марини. Вона майже завжди сидить у машині навпроти мене.
— І правда. Зараз буде все як до приходу Марини у частину — додав Женя.
— Я до неї заїду після виклику. А зараз лише робота — ми під’їхали до будинка.
Горіло сильно. Полум’я пожирало дах, вікна вибухали жаром, і дим стояв стіною. Всі знали, що робити. Олег з Артем почали займатись обладнанням, щоб погасити цей вогонь. Діма та Женя побігли в будинок, бо там ще є чоловік — господар будинку.
— Дивись, командире. Біля дерева лежить пес — крикнув Стас. Я подивився у ту сторону. Там дійсно лежить пес — німецька вівчарка. Він скулив та тремтів. Стас пішов до нього. Ми всі знаємо, що він добре ладить з собаками. Його дівчина працює у притулку для собак. Вона волонтерка та зоозахисниця.

Хлопці винесли чоловіка.
— Пульс є, — коротко сказав Діма. — Ледь-ледь, але є.
Медики забрали чоловіка та поїхали.
— Що будемо робити з цим чотирилапим?
— У притулок до Зоряни — сказав я.
— Думаю, вона не оцінить цього. Зоря для кожної собаки намагається знайти господаря.
— Командире, заберемо його до нас? — на мене подивився Женя. Я подивився на собаку. Той сидить, тремтить, але не зводить очей з мене. Дивиться наче розуміє, що його доля зараз вирішується.
— Якщо він буде гадити мені в кабінеті — винні будете всі, — сказав я, і тихо додав: — Гаразд. Забираємо.
— Ура! — вигукнув Діма. — У нас буде пес! Може, Марина його навчить команди “вогонь — туди!”, “шланг — сюди!”...
— Марина точно зрадіє такому сюрпризу.
— Назвемо його як? — спитав Стас.
— Дим, — сказав Женя. — Він як дим — тихий, темний і вічно поруч.
— Пес Дим. Новобранець, — урочисто сказав Артем.

Приїхали в частину разом з собакою. Він всю дорогу лежав, вже заспокоївся, навіть задрімав.
— Хлопці, я зараз поїду до Марини. А ви тут з собакою розберіться. Ветеринарна клініка, місце для сну і так далі
— Звісно, командире.
Я зайшов у роздягальню, зняв з себе брудний одяг та прийняв душ. Стояв під краплями води декілька хвилин. Думав, про те, як побачу Марину, як вона на мене відреагує. А головне, чи чула вона мої слова?
Зібрався з думками та й взагалі та поїхав у лікарню. Дорогою купив сік та декілька штук протеїнових батончиків, які вона любить.

Приїхав, медсестра сказала, що Марина зараз спить. Тож зайшов тихенько у палату та сів на стілець. Марина лежить із заплющеними очима, така спокійна, дихання вже рівне. У правій руці голка від крапельниці.
Я взяв руку Марини та сидів так, допоки вона не прокинулась.
— Ігор — тихо сказала.
— Як ти, Маринко? Ти нас всіх налякала.
— Зі мною вже все нормально. Ви як?
— Ми хвилюємось. Вчора ніхто собі місця не міг знайти, поки не дізнались, що ти в стабільному стані — вона ледь-ледь усміхнулась. — Ти нам потрібна, Маринко.
— Приємно знати, що я комусь потрібна… — вона зітхнула — я чула, що ти назвав мене дурепою… І це було останнє, що я чула — я усміхнувся.
— Ну, що ж тепер ти знаєш, що я про тебе думаю. До речі, у нас для тебе у частині є сюрприз. Хлопці сказали, що тобі обов’язково повинен він сподобатись.
— Який?
— Про сюрпризи звісно не розповідають, але так і бути — скажу. Ми сьогодні були на виклику. Горів будинок. Господар не зрозуміло чи живий, чи ні. Хлопці витягли його з ледь помітним пульсом. А у цього господаря був собака. Німецька вівчарка. І мене вмовили її забрати. Тож Дим тебе чекає.
— Сюрприз — це собака?
— Так. Хлопці сказали, що вже уявляють як ти його будеш вчити командам — Марина тихо засміялась.
— Це дійсно сюрприз. Люблю собак. І тепер хочу швидше повернутися у частину
— Тільки коли одужаєш, — вона уважно подивилась на мене.
— Домовились… Ігорю, коли я була без свідомості мені привидівся тато. Він наче сказав, що мені треба жити.
— Значить Роман все ж мав рацію.
— В сенсі? — прошепотіла.
— Він сказав, що ще б трохи і ти побачилась з татом… Тобто померла.
Ми ще з нею розмовляли хвилин десять, а після вона сказала, що втомилась та хоче відпочити. І я поїхав назад у частину, де знаходяться всі хлопці.