11 глава "Її серце б’ється"

Ігор Савчук.

Роман вийшов весь блідий. Очі сумні, на обличчі втома. Його маска опущена до підборіддя. Він подивився на нас. Ми підстрибнули зі стільців та дивились уважно на нього.
— Жива. Стан стабільний — тихо сказав він — зараз з кисневою маскою, під крапельницею, але без свідомості. То як ви кажете все було?
— Виклик. Горіла багатоповерхівка. На п’ятому поверсі залишилась дівчинка… — почав я.
— Вона була у парі з іншим нашим колегою. Він перше, що сказав “тільки давай без дурниць”. І сам розумієш, коли вона бачить небезпеку та знає, що вона повинна врятувати когось робить все можливе…
— Знайшла дівчинку. І коли несла, віддала їй свою маску. Ну, а далі знепритомніла.
— Саме цього я боявся — сказав Роман — добре, що привезли.
— Ми можемо до неї зайти?
— Поки ще ні. Але коли отямиться я подзвоню вам. А поки їдьте, відпочиньте. Вам це не завадить — спокійно сказав Роман, що було досить дивно.
Ми вийшли з лікарні та вдихнули свіже повітря. Подивився на Женю у нього ніби тягар з плечей впав. Так само як й у мене. Ми сіли у машину. Женя сів за кермо, бо я сказав, що зараз не можу вести машину.
Їхали у повній тиші. Вже почало світати, а у нас таке відчуття, ніби пройшов цілий день.
Приїхали у частину та зайшли на кухню. Всі хлопці були саме там. Діма робив чай. Стас сидів склавши руки на стіл, опустив голову на них. Артем крутив ключі у руці. Він завжди так робить коли нервує. А Олег просто сидить на кріслі та дивиться в одну точку. Як тільки побачили нас, то зразу подивились на нас.
— Ну, що? — запитав Діма.
— Жива. Але без свідомості.
— На чергуванні був її колишній — Роман. Кричав так, що мені здалось, що чула вся лікарня — сказав Женя — він весь тремтів.
— Досі кохає — сказав Олег.
— Але це не важливо. Важливо те, що вона жива — Артем поклав ключі на стіл та відкинувся на спинку крісла.
— Тепер за нашою Маринкою треба буде дивитись дуже добре…

— Це якщо вона повернеться — прошепотів Стас.
— Повернеться — відповів Женя — вона так просто не здасться. Це ж Марина.
Після цих слів всі усміхнулись, погодились на сто відсотків.
— І ще не раз проігнорує наказ нашого командира — додав Діма.
День минув у тиші. Викликів на щастя не було, бо щоб було на них — не знаю. Знаю лише одне — ми зараз всі наче у воду опущені. За два місяці вона стала для нас рідною. Всі знають яка вона сильна, але в той самий момент слабка. Тільки не показує цього. Ні разу не показала свою слабкість.
Ми знову всі сидимо на кухні. Олег приготував вечерю, але навіть шматок картоплі не лізе в рот. Всі чекаємо дзвінка від Романа. Але телефон мовчить.
— Знаєте що вона мені напередодні виїзду сказала? — почав розмову Діма. Всі підняли голову — ми сиділи на посту чергового. Вона сказала, що не може заснути. Хотіла поговорити.
— То що вона сказала? — запитав я.

— …Що у неї був викидень. Сказала так спокійно. Без ніякої емоції. А після додала, що не хоче мати дітей, бо боїться не повернутись додому до них.
У кімнаті знову запала тиша. Важка, густа, як дим після пожежі. Ніхто не дивився на Діму, кожен думав про своє.
Але цю тишу перервав я. Подумав, що колись вони всі дізнаються що між мною та Мариною щось було.
— Жень, ти казав, що вона мені зовсім не байдужа. І це так. Але не тільки через Макса… — я зітхнув, а на мене подивились всі присутні — ця дитина повинна була бути моєю.
Кожен здригнувся, ніби їх вдарив струм.
— Що ти сказав? — прошепотів Артем.
— Вона… — я зітхнув, провів долонею по обличчю. — Ми були разом. Один раз. Після того виклику, коли її кинув Роман. Просто зайшов, щоб підтримати її. І вона попросила мене залишитись… Але дізнався про викидень тільки вчора ввечері.

— Перед тим як сказати мені, — зробив висновок Діма — а після ця пожежа… А може це все через мене…
— Тобто через тебе? — запитав Олег.
— Вона попросила, щоб я розповів їй якусь історію про її тата. І розповів їй про той дах та дитину.
— Макс тоді нікого не слухав — сказав я — але я не думаю, що саме через це вона кинулась так рятувати дівчинку. Вона схожа на свого тата, але вона — це не він. Вона — це Марина. Наша безстрашна дівчина.
— Яку ми повинні берегти, — додав Женя.
— Без жодного сумніву, — сказав Діма.
Вечір. Десята година. Ніхто навіть не думає йти відпочивати. Всі чекають на дзвінок Романа. Хлопці залишились на кухні. А я пішов у душ, змити з себе ту втому, яка є. Почув, як в кімнаті за дверима задзвонив телефон. Не думаючи вийшов з душу та одягнувся. Футболка прилипає до тіла, волосся ще мокре, але я вже на кухні.
— Женю! Твій! — крикнув Діма, і вже за секунду Женя зірвався з місця.
— Роман, — сказав він. Усі замовкли. Сиділи нерухомо, ніби хтось зупинив час.
Женя натиснув “прийняти” і не чекаючи, увімкнув гучний зв’язок. У кімнаті стало ще тихіше.
— Алло, Женя? — голос Романа був тихий, хриплуватий, але в ньому вже не було тієї люті, що раніше.
— Так, ми всі тут. Слухаємо.
Невелика пауза. Здавалося, Роман набирає повітря.
— Вона отямилась.
Кожен із нас, як за командою, підвівся. Хтось різко, хтось повільно — ніби боявся повірити.
— Вона дивиться в стелю. Слухає мене. Реагує. Але ще слабка. Їй важко говорити, — продовжив Роман. — Але вона у свідомості. І… перше, що запитала — це чи дівчинка жива.
Усмішка пробігла по моєму обличчю.
— Ти їй сказав? — спитав Олег.
— Сказав. Вона заплющила очі та вперше за весь цей час… усміхнулась. Ледь-ледь, але щиро.
— Коли ми можемо її побачити? — запитав я.
— Завтра зранку. Але без натовпу. Вона ще слабка. Дуже слабка.
— Добре. Романе… дякую, — додав Женя.
— Не мені дякуйте, а їй. Вона витягнула себе з того світу. Але таке відчуття, що ще трохи б і побачилась з татом.

Дзвінок перервався. А ми ще кілька секунд просто стояли.
— Жива — пробурмотів Стас та вдихнув повітря на повні легені, ніби до цього не дихав взагалі.
— Завтра зранку до неї їду тільки я. Ви можете поїхати до неї тільки тоді коли я повернусь. Але не всі, бо багато людей в палаті не треба. А зараз спати — сказав я та вийшов з кухні. Зайшов у кабінет та ліг на диван.
— Жива… — прошепотів я — Максе, вона жива. Твоя донька — герой. Вона сильна… сильна як і ти.