10 глава "Навіщо ти це зробила?"

Марина Шевченко.

Ми під'їжджали до будинку. Біля нього вже зібрались люди, мешканці будинку.
Всі вийшли з машини. Ігор почав говорити настанови та хто куди й з ким йде. Я у парі з Дмитром.
— П’ятий поверх, Марино. Йдемо обережно — сказав він голосно — тільки давай без дурниць — я кивнула головою. Ми зайшли у під’їзд. Видимість майже нульова. Ми навпомацки дійшли до п’ятого поверху. З кожним кроком було все важче. І ось нарешті та квартира. Трьох кімнатна.
— Марино! Йди наліво, там дитяча та кухня, я на право. Дитина може бути де завгодно!
— Зрозуміла!

Я йду та чую схлип, який йде з дитячої кімнати. Через дим мало що видно, але дівчинку побачила чітко. Вона сидить біля шафи. Обгорнула руками ноги, які притиснула до тіла.
— Дім! Я її знайшла. — сказала по рації.
— Виходьте, я за вами.
— Малеча. Я — Марина. Зараз тебе звідси заберу — підняла дівчинку на руки. Та обхопила мою шию міцно. Я відчула її тремтіння та те, що вона задихається. Не думаючи, зняла з себе кисневу маску та одягла на дівчинку. Побігли по сходах вниз.
Вже на третьому поверсі зрозуміла, що мені стає погано. Другий поверх майже трималась на ногах. І ось на вулиці.
Передала дівчинку Олегу. І в цей момент впала на коліна, а після й повністю.
— Вона віддала свою маску дівчинці — сказав Діма, коли вийшов з будинку.
— Дурепа! Навіщо ти це зробила?!

А після темрява та тиша.

Ігор Савчук.

Бачу Марину, яка вийшла з будинку. На руках — дівчинка з кисневою маскою Марини. А вона сама звісно що без неї. Віддала дитину Олегу, а після впала. Не думаючи, підбіг до неї. І єдине, що крикнув, і здається вона почула.
— Дурепа! Навіщо ти це зробила?! Швидко, ноші сюди! — крикнув я, схиляючись над Мариною. Її шкіра була гаряча, подих — уривчастий. Вона ледве дихала, а очі вже були заплющені.
Олег уже викликав “швидку”, але мені здавалося, що час застиг. Я не міг чекати. Просто не міг. Не можу втратити ось так ще одну Шевченко. Не маю права!
— Женю, допомагай! Веземо її самі, не чекаємо! — крикнув я йому і ми разом перенесли Марину до нашої машини.
Їхав з включеною сиреною. Але й без неї порушував всі можливі правила дорожнього руху. І тільки думав: “Не помри. Живи. Тобі треба жити”. Іноді дивився у лобове скло та бачив як Женя тримав її голову на своїх колінах. Та казав тихо, але я все одно все чув:
— Тримайся, Маринко, чуєш мене? Не смій зникати зараз… Не здавайся.
Вона була бліда, як стіна. Всі ми знали, що без кисню — це питання хвилин, а можливо й секунд.
Приїхали, Женя взяв на руки Марину та побіг у приймальне відділення. Нас зразу зустріли лікарі. І одного я впізнав дуже добре. Черговий сьогодні — Роман, колишній Марини. Трясця! Краще б він не знав.
— Роман! Вона без свідомості! Дихання майже немає! — крикнув Женя, не зупиняючись, і вже поклав Марину на каталку, яку вивезли зсередини.
Він підбіг і в ту ж мить побачив його обличчя.
— Що з нею? — Роман перевів погляд із Жені на мене. В очах у нього видно були злість, страх та гнів. Якої емоції було більше сказати важко. — Що ви зробили?!
— Вона віддала дитині свою маску. Вибігла з дитиною. І втратила свідомість, — відповів я, намагаючись говорити чітко, але голос тремтів.
— І де ти був?! Командир! Де твої рішення, чорт забирай?!

Я зробив крок ближче, але Женя поставив руку між нами. Тихо, майже пошепки, сказав:
— Зараз не час.
Роман скривився, але повернувся до Марини.
— В реанімацію, швидко! Каталку! Сатурація? Тиск? Швидше! — він уже працював. Голос вмить змінився з емоційного на холодно-професійний. Але можна було розгледіти, як тремтять його пальці, коли він натискав на грудну клітку, перевіряючи пульс.
Двері реанімації зачинилися. І нас залишили по той бік — із провиною, люттю, страхом і безсиллям. А у думках у мене було лише одне: “Тримайся, Маринко. Прошу тебе. Живи.”

Я подивився на Женю. Він сидить блідий із заплющеними очима.
— Макс був таким же. Вся в батька. Перша у вогонь.. Перша в небезпеку Нічого не боїться, дурепа. Їй наче немає чого втрачати — прошепотів я та відкинувся на спинку стільця.
— І тому за нею краще дивитись… Я чув як Діма сказав, щоб вона не робила ніяких дурниць.
— А вона зробила.
— І тим врятувала життя дівчинці — додав Женя — а я бачу, командире, що вам вона зовсім не байдужа — я подивився на Женю.
— Вона донька Макса. Якого я не врятував. Це через мене вона залишилась без батька. І через мене вона зараз тут. Не треба було їй туди йти. Краще б була на місці Олега. Він би точно такого дурного вчинку не зробив.
Після цих слів ми сиділи мовчки, кожен зі своїми думками та зі страхом втратити Марину.
Не знаю скільки минуло часу, годинника поряд не було. Але здавалося наче час ніби зупинився. І ось нарешті двері реанімації відчиняються. І ми бачимо знайомого нам чоловіка. Роман вийшов у коридор та подивився на нас.