9 глава "Нічна розмова"

Марина Шевченко.

Я відчувала, що він сьогодні до мене прийде, щоб просто поговорити. І не як колеги, а як просто — ми, про нас. І я дійсно сказала, те, що вважала за потрібним. І про вагітність теж. Я й справді була вагітна. Три тести були тому підтвердженням. Перший — не повірила. Другий — не хотіла вірити, а третій — просто прийняття цього. А днями ходила до лікаря, бо почувала себе жахливо. Навіть довелось вихідний взяти. І як зараз пам’ятаю як це все було:

“Я сиділа на ліжку чекаючи лікаря. Він вийшов на хвилинку. Мовляв, що йому треба до іншого пацієнта зайти.
І ось він заходить, сідає за стіл та дивиться на якусь виписку. Після підіймає погляд на мене.

— Як себе почуваєте?
— Нормально. Що зі мною?
— Ви були вагітні.
— Я знаю, але ви сказали “була”.
— Так. У вас був викидень. Самовільне переривання вагітності.
— Зрозуміло — сказала я. А сама навіть не знала чи радіти мені, чи плакати. З моєю роботою вагітність небезпечна. Та й в принципі я не хочу дітей. Бо якщо зі мною щось станеться, то що буде з дітьми уявляти боюсь.
— Візьміть виписку.
Вийшла з кабінету лікаря та пішла на вихід. І в якийсь момент я відчула, що у мені щось обірвалось. Наче з’явилась якась порожнеча.
Вже на вулиці сіла на лавку та заплакала. Я знаю від кого була б ця дитина. Але вже її не буде та знати він про це повинен. З такими думками я себе заспокоїла та поїхала додому”.

Наступні дні все було як завжди. А сьогодні ми нарешті поговорили. Я йому розповіла про викидень.
Він вийшов з кімнати, а я досі сиджу на ліжку та розумію, що той поцілунок ті слова як крапка у наших стосунках.
Я ще довго сиділа в кімнаті, мовчки дивлячись у стіну. В голові — порожнеча. Здавалося, що навіть думки втомились.
Зрештою, я встала. Повільно, обережно, ніби боялась зруйнувати щось крихке в собі.
У коридорі було тихо. Хтось із хлопців уже спав, хтось чергував. Я не могла просто лежати — тіло просило руху, а душа — хоча б мінімального контролю над чимось.
Я вийшла з кімнати та пішла на кухню. З тумбочки дістала дві чашки того не розуміючи, навіщо мені друга. А після подумала: “Зроблю чай та піду на пост чергового. Там сьогодні Діма”. Зробила дві чашки чаю. Один з жасмином для Діми, а собі — м’ятний.
Підійшла до посту чергового. За столом сидить Діма та щось швидко друкує на телефоні.
— Не спиться? — запитав він не відводячи погляд від телефону.
— Ні. Заплющую очі і дурні думки лізуть — Діма подивився на мене — тому прийшла до тебе. Можна?
— Звісно.
Я сіла на стілець та поставила дві чашки.
— І ось принесла чай… з жасмином.
— Дякую — сказав він. І на хвилину між нами настала тиша, але її порушив Діма. — Виглядаєш так ніби щось сталося… щось…
— Погане — перебила Діму — а може — ні. Не знаю… Пам’ятаєш я брала вихідний днями? — Діма кивнув, що так — Я не просто так лежала дома та плювала у стелю.
— Так, це на тебе було б не схоже.
— Я була у лікаря… Почувала себе жахливо. І дізналась від нього, що у мене був викидень… Не знаю навіщо воно тобі…
— Тобі просто треба виговоритись — Діма усміхнувся кутиками губ.
— І знаєш, я не розумію, що відчуваю. А взагалі, я не хочу мати дітей… То може воно й на краще було.
— Може це дурне питання, але чому не хочеш?
— З нашою роботою — страшно. Не за себе, а за дитину. Я ж можу як мій тато. Піти на роботу та не повернутись.
— Ти звісно маєш рацію. Але померти можна на будь-якій роботі.
— В сенсі? — з непорозумінням запитала я.
— Моя молодша сестра померла на роботі. Інсульт. Лікарі не встигли приїхати.
— А ким вона працювала?
— Кухарем в ресторані. Ось так посеред зміни.
Я на мить завмерла, не знаючи, що сказати. Усе, що вважала “небезпечною” роботою, раптом втратило свою однозначність.
— Вибач… Я не знала, — тихо прошепотіла я.
— Не варто. Тоді то я вперше побачив, що смерть може прийти будь-де. У нас тут у кожного є своя трагічна історія.
— Наприклад?
— Наприклад, в Артема померла наречена. Ось так ні з того ні з чого просто зупинилось серце. Він важко пережив її смерть…
— Тому то й стосунків не хоче ніяких… боїться втратити знову.
— Саме так.
— А ти, до речі, добре знав мого тата? — Діма подивився на мене та усміхнувся.
— Я сюди прийшов, коли він вже був командиром бригади. Тому, так.
— Можеш трохи про нього розповісти? — Діма кивнув головою, що так.
— Був у нас один виклик років п’ять тому, — почав Діма, тримаючи чашку вже холодного чаю. — Горіла стара п’ятиповерхівка. Лив дощ, як з відра. Ми всі мокрі до нитки, техніка глючить, а твоєму татові байдуже. Він вилазить на дах, бо там дитина залишилась. Хтось із молодих хлопців, здається Женя, кричить: “Максе, чекай підмогу!” А він тільки махає рукою й каже: “Женя, або я зараз, або потім буде пізно”.
— І що? — прошепотіла я.
— Він її витяг. Весь подертий, з опіками на руках. А потім стояв у кареті швидкої — не поїхав, поки не побачив, що з дитиною все добре. Я тоді зрозумів — він не просто сильний. Він був із тих, хто за життя платить нервами, болем, але не йде поки не впевнений, що врятував.
— Я пам’ятаю ті опіки на руках. Але він сказав, що то нічого. Головне врятував життя людині. А ось самої історії не знала. Хоча він багато історій розповідав. А тепер розумію, що я й половини не знаю.
— А ще особисто зі мною був випадок. Ніколи не забуду. Він одного разу затікав мені по спині водою з рукава — бо я неправильно тримав насадку. Потім тільки й сказав: “Холодно? Запам’ятаєш”.
Я розсміялась крізь сльози. І відчула, як тато знову поруч. Через чужу пам’ять. Через повагу в голосі Діми.
Не встигла я відійти від цієї історії як почули:
“Увага! Терміновий виклик! Пожежа у багатоповерховому житловому будинку, вулиця Тарасівська, 22, під’їзд 2, 5-й поверх. Є повідомлення про дитину, що залишилась у квартирі. Підозра на щільне задимлення. Виїзд — негайно!”
Всі через декілька хвилин були напоготові для виїзду. Артем завів машину, включив сирену і ми швидко поїхали.