7 глава "Небезпечна близькість"

Місяць потому.

Марина Шевченко.

Минув місяць після того випадку у моїй кімнаті з Ігорем. І після за весь цей час ми не залишались наодинці більше ніж п'ять хвилин. Дійсно тримались один одного на відстані. І за цей час у мене не було жодної безсонної ночі з думками про те, що відбулось між мною та Ігорем. Але я помітила, що він ходить якийсь зажатий.
Сьогодні ранок почався з п’яти ранку. Була невелика пожежа, яку треба було ліквідувати. Тому на місце їздила я, Діма та Артем. З ними мені працюється легко та цікаво. Кожен знає свою роботу. Тому й говорити майже не доводиться.
Тож о сьомій тридцять я вже сиджу за столом та п’ю каву. На кухні ще нікого. Діма та Артем пішли відпочивати, а всі інші ще не прокидались. Та раптом, бачу, що у кухню заходить Женя. Ще трохи сонний, з розпатланим волоссям, але з усмішкою. Усміхнувся як тільки побачив мене. Він підійшов до холодильника, дістав з нього щось. Схоже, що бутерброди.
— Доброго ранку, Марино. Давно не спиш?
— Доброго ранку. З п’ятої. Як тільки виїхали на пожежу, після повернення не лягала… Не хочеться — стенула плечима.
— Дарма, день тільки починається, а відпочивати треба.
— Знаю — він сів навпроти мене з бутербродом з ковбасою та чашкою кави.
— Не розумію, як можна так мало спати, але зранку так привабливо виглядати.
— Ти перебільшуєш.
— Під твоїми очима немає ніяких синців, що зазвичай є показником втоми.
— То все тональний крем — сказала та разом засміялись. Він подивився на мене уважно
— І взагалі завжди чарівно виглядаєш — останнім часом Женя почав приділяти мені більше уваги. Його присутність, увага, випадкові, чи не випадкові дотики та компліменти.
— Навіть тоді коли вся в кіптяві?
— Навіть тоді.
— Ніколи не подумала б, що бруд прикрашає дівчину — і знову сміх.

Всі були на кухні, снідали коли почули голос диспетчера. Він сказав, про займання на якомусь складі. Ми швидко зібрались і поїхали. Диму та вогню ще не було видно, тому всі розуміли, що все ще тільки попереду.
Приїхали на місце пожежі. Назовні нічого не було, ніякого натяку на пожежу, але всередині можливо щось і буде.
— Марино, йди зі мною — Женя підбіг до мене вже в повному спорядженні. Ми повинні перевірити задній прохід старого складського приміщення, де щойно спрацювала сигналізація.
— Ходімо, — відповіла я, натягуючи рукавиці.
Було задушливо. Всередині будівлі клубився дим, але вогню ще не було видно — швидше за все, загоряння тільки почалося. Ми обережно зайшли з ліхтариками, шукаючи джерело.
— Тут є запах плавленого пластику… Схоже, проводка, — сказав він, повернувшись до мене.
— І дим іде зверху… — я кивнула на стару вентиляцію — треба туди подивитись.
— Я підійму тебе. Там високий прохід.
Він став навколішки, підставляючи плече. Я ступила йому на спину й підтягнулась до отвору. В цей момент почувся тріск. Старі балки над нами зрушились.
— Обережно! — Женя різко схопив мене за талію і стягнув униз просто на себе.
Ми обоє впали на підлогу — я зверху, він знизу. Пил піднявся навколо нас. Серце стукало як скажене.
— Ти в порядку? — запитав він, не зводячи з мене очей.
— Так… Ти мене врятував вдруге за місяць, — відповіла, відчуваючи, як його руки все ще тримають мене.
Наші погляди зустрілись. Близько. Небезпечно близько.
— Ти важча, ніж здаєшся, — пожартував він, але в голосі було щось інше. Щось м’якше.
— А ти не такий вже і супермен, як на фото у формі, — я посміхнулась, але не відводила очей.
На кілька секунд стало тихо. Лише дихання — моє і його. Його рука торкнулась моєї щоки, і я не відсторонилась... Не хотіла.
— Марино…
— Що?
— Я іноді думаю… що мені просто хочеться, щоб ти була в безпеці. Не як колега. Просто — як дівчина.
— А я іноді хочу, щоб ти не був таким правильним.
Я встала першою. Сказала лише:
— Повітря тут отруйне. Треба виходити.
Він встав слідом. Але перш ніж ми рушили, його рука м’яко торкнулась моєї — не затримуючись.
Я з Женею вийшли з будівлі. Біля неї стояв командир.
— Командире, ми знайшли джерело загоряння.
— Це добре — Ігор уважно подивився на нас, але нічого більше не сказав. А я подивилась на Женю та подумала: “Звісно, що знайшли джерело загоряння. І воно у серці Жені.”
Ми закінчили роботу та поїхали назад у частину. У машині було тихо. Всі сиділи вже розслаблені. Це був не складний виклик, але ж це тільки початок дня.
Приїхали у частину та зайшли у роздягальню.

— Не розслабляємось — мовив командир — через пів години тренування — сказав та вийшов з роздягальні.
— А день ніби й добре починався — пошепки сказав Олег.
— Тренування у нас сьогодні за планом — відповів Діма.
Я переодяглась зразу у спортивну форму на яку потім одягну спорядження. Вийшла з роздягальні та пішла у кухню. Хочеться випити чогось прохолодного. Вчора самостійно робила лимонад. Зайшла на кухню та побачила Ігоря. Він сидить за столом, п’є каву та читає якусь газету. Підняв голову від газети, щоб подивитись хто зайшов. І звісно ж побачив мене. Я пройшла до холодильника. І поки діставала лимонад та наливала його у склянку його погляд був на мені. Я поставила лимонад у холодильник. А після подивилась на Ігоря.
— Командире, щось не так?
— Ні, все добре. Просто… — запнувся, але після й слова не сказав, бо на кухню зайшли Діма та Женя.

Женя підійшов до мене.
— Лимонад?
— Мг — зробила останній ковток — якщо хочеш, там ще є.
— Знову будете разом на тренуванні? — запитав Діма.
— Так — сказала та враз почула заперечення.
— Ні — сказав Ігор, що дало привід мені обернутися до нього.
— Чому це?
— Ви з Женею добре працюєте. Треба ж з іншими теж працювати — сказав серйозно — тому працюєш сьогодні з Олегом. Ти з ним жодного разу не працювала. А Женя буде у парі з Дмитром.
— Як скажете, командире — сказала я — але у мене є до вас запитання. Ви сумніваєтесь, що ми з Олегом можемо працювати добре разом?

— Вам, Марино, не завадить з кимось іншим попрацювати. Окрім Жені та Дмитра… Якщо вас трьох поставити разом, то попрацюєте добре. І це факт. А з іншими за цей місяць ви ще ні разу не працювали. Тож зробіть висновок — сказав спокійно, але з командирською ноткою.
— Я вас зрозуміла — сказала та подивилась на хлопців, які все це чули. Вони навіть не подали жодної емоції.
— Ось й добре — сказав Ігор, встав та вийшов з кухні. А я в цей час сіла на крісло біля вікна притиснула ноги до грудей та обхопила руками ноги.
— Чого він з тобою так? — запитав Діма.
— Чесно, не знаю — сказала, але сама розуміла, що відбувається. Він просто ревнує. Але ж сам виставив рамки. І я можу спілкуватись з ким захочу та як захочу. Чи він помилку вважає не помилкою?