6 глава "Помилка"

Ігор Савчук.

Сьогодні день видався насиченим та складним у плані емоцій. Не думав, що Марину ось так при всіх на виїзді кине її хлопець. Хлопці відкрито сказали, що вони про це думають, а я й сказати не знаю що. Хотілось її якось підтримати.
І сьогодні вона мене налякала. Втратити ще одну Шевченко якось не хочеться взагалі.
Ми сидимо за столом — вечеряємо. Всі мовчать. Марина виглядає вже краще. Не так як дві години тому.
— Дякую, що прослідкувала за цим шеф-кухарем. Сьогодні ніякого зайвого інгредієнта немає — сказав Діма.
— Ой, як смішно. То була випадковість.
Ми доїли, Артем з Мариною прибрали все зі столу та помили посуд.
Всі розійшлись відпочивати. Проходячи повз кімнату Марини, помітив, що у неї ще горить світло. Я заглянув до неї. Вона сидить із заплющеними очима на підлозі, оперлась спиною на ліжко.
— Ти як?
— Зі мною все добре, командире.
— Це добре — сказав та зайшов у кімнату, а після сів біля неї — знаєш, мене теж кинули. Тільки дружина.
— Ви були одружені?
— Так. Три роки… Коли я потрапив в черговий раз у лікарню вона не витримала. Сказала, що робота пожежника — це добре. Але те, що я можу не повернутися — лякає.
— Це всіх лякає… А у вас були діти?
— Ні. У мене немає дітей — вона подивилася мені в очі та доторкнулась до моєї руки.
— Я помітила, що у вас є шрам — вона доторкнулась до нього.
— Це був мій третій виклик… Молодий, ще не знав наскільки небезпечно це все. Обпік руку, що залишилась мітка.
— Чоловікам дають шарму такі шрами — сказала вона. Я подивився на неї
Марина дивиться мені просто в очі. У погляді — щось м’яке, тепле… і небезпечне.
Її пальці ще торкаються мого шраму, але ні я, ні вона не поспішаємо відвести руку.
— Вперше чую, що шрами — це шарм, — сказав усміхаючись.
— Тільки якщо вони з історією. — Вона відповідає, не відводячи погляду.
— Марин, — тихо мовив я.
— Я знаю. Це не має значення. Завтра ми знову будемо просто колеги. Просто командир і підлегла.
Її голос тремтить. У ньому біль — не в мені, не в ній, а в самій цій миті.
— Але сьогодні… Можете побути поруч зі мною? — додала вона.
Я нічого не сказав. Просто простягнув руку та обійняв її. Вона сховала обличчя мені в груди. Лежить тихо, згорнувшись, ніби шукає в мені безпеку, якої їй так бракує.
Я погладив її по волоссю.
— Я пам’ятаю тебе ще маленькою. Макс приводив тебе сюди. І твої очі сяяли від того, що ти бачила. Макс мені ще тоді сказав, що він відчуває, що ти підеш його шляхом. А я йому не вірив.
— Але ж тепер повірили — прошепотіла та підняла голову. Її обличчя близько, надто близько. Я хочу відвернутись. Повинен, але не можу.
Її губи торкаються моїх — нерішуче, коротко. Ми починаємо цілуватись. І сам того не зрозумів, як опинились у ліжку. Я її обіймаю за талію, а її голова лежить на моїх грудях. І я відчуваю, що їй зараз спокійно. І не від того, що тільки що відбулось.
— Це була помилка — сказав я.
— Згодна… — вона притулилась до мене ближче — але мені зараз так спокійно.
— Я це відчуваю — поцілував її у скроню — але те, що було — помилка.
— Але я не шкодую.
— А я — шкодую. Бо ти для мене… як донька. І якби Макс дізнався…
Вона раптово засміялась. Справжньо, щиро, але з сумом. Підняла голову та подивилась на мене.
— То що? Він би вас побив?
— Він би мене вбив. І мав рацію — я встав та почав одягатись — ми виставимо межі, Марин. І більше не будемо перетинати їх.
— Добре. Тільки не треба удавати, що нічого не було. Просто… залишимо це у минулому.
Я кивнув та підійшов до дверей.
— Добраніч, Марино — сказав та вийшов з її кімнати.
Вийшов, зачинив двері, але не пішов. Стояв декілька хвилин біля її дверей та думав: “Що це тільки що відбулось?” Я переспав з донькою свого друга. Він би й справді мене вбив. Але ж він вже ніколи про це не дізнається.
Зайшов у кабінет та сів на диван, на якому зазвичай сплю.
— Як я буду тепер їй в очі дивитись? — прошепотів сам до себе.

Ранок. Я не спав майже всю ніч. Не виходила думка з голови про Марину та, те, що між нами було вночі. Вона шукала захисту та знайшла його у мені. Але я не думав, що після простих обіймів щось між нами буде. Вона ж мені як донька.
Вийшов з кабінету вже у формі, але з втомленими очима. Зайшов на кухню. Марина сидить за столом разом з Женею, Дімою та Олегом. Щось жваво обговорюють. Марина невимушено сміється з жарту Олега, а після побачила мене та просто посміхнулась.
— Доброго ранку, командире, — сказала спокійно так ніби між нами нічого й не було.
— Доброго, — я підійшов до поверхні та почав робити каву — через годину у нас планерка та тренування.
Всі кивнули головами, я взяв чашку з кавою та підійшов до вікна. За вікном сяє сонце. І схоже, що вже спекотно, бо літо в цьому році саме таке. І це тільки початок, а що буде далі страшно подумати. Ми ж і так живемо наче у пеклі.
Година потому. Всі вийшли на задній двір. Почали тренування, спочатку проста розминка, а після дійсно тренування з обладнанням та перешкодами. Марина стала у пару з Женею. Вони не вперше разом тренуються. Та, що там казати, якщо вони в перший день коли прийшла Марина добре тренувалась разом. Женя тоді її похвалив. І не дарма, вона дійсно знає чому тут. І хто її сюди привів. За все це тренування вона на мене подивилась лише двічі. І то погляд не затримувався на мені. Але я часто на неї дивився. Не, тому що мені ніяково і все тому подібне, а тому, що слідкував за ними.
Я бачив, як вона сміялась. Як рухалась, працювала, мов нічого не сталося. А я… я більше не міг так просто бути поруч. У цьому сміху було щось нове. Вона змінилась. І, здається, я змінився теж.
Межу ми виставили. Але всередині мене — пожежа. Без диму. Без вогню. Без шансу на порятунок.
І мені здається, я вже не зможу дивитись на неї лише як на доньку друга.