5 глава "Більше не твоя"

Марина Шевченко.

Тиждень виїздів — це круто. Діма, Женя та Артем просто команда мрії. З ними дуже легко працювати. Розуміємо один одного з півслова. І вже й позивний у мене є. Після другого виклику у мене він з’явився. Його придумав Діма, бо як тільки виходили з машини, мені ніяких команд не треба було — зразу розуміла, що треба робити. А головне, що всі його підтримали. Навіть Ігор погодився.
А сьогоднішній ранок — просто жах. Вогонь на ділянці такий сильний, що навіть стоячи далеко вже було важко дихати. А після й саме пекло. Але з хлопцями нічого не страшно. Ми з Женею встигли вивести одного чоловіка, маска у мене змістилась коли  піднімали чоловіка. І я встигла надихатись чадним димом. І ось сиджу з кисневою маскою приходжу до тями та бачу Романа. Він обробляв рани тому чоловікові, якого ми винесли. А після побачив мене та підійшов. Він сів. Але не дивився на мене.
— Як ти?
— В порядку — коротко відповіла та подивилась на нього.
— Знаєш, — почав він — відтоді як ти заступила на службу у цю пожежну частину я почав хвилюватись за тебе. І кожен мій виїзд на місце, де пожежа боюсь побачити тебе — він подивився на мене — тебе не притомну… тебе лежачу на землі без дихання.
— Зараз все минулось. Зі мною все добре.
— Якби все було добре, ти б не сиділа ось тут та не дихала кисневою маскою. Тому ти не в порядку.
— І, що ти цим хочеш сказати.
— Я не витримаю, якщо ти помреш на виклику як твій батько. Ти ж вся у нього. Такий же герой.
— Я не з тих, хто сидить дома та займається хатніми справами.
— Тобі не вистачає адреналіну, так? І сидіти в кабінеті — це не твоє.
— Саме так. Я не хочу сидіти у якомусь задушливому кабінеті перебираючи папірці з дев’ятої до шостої. Це нудно.
— А лізти у дим, у вогонь — це кайф?
— Для мене так. Я з дитинства знала ким хочу стати. І ти теж це знав. Тільки не хотів приймати цього.
— Не хотів, бо знав, що хвилюватимусь за тебе.
— Слухай. — я подивилась на нього та вдихнула повітря — Може нам не по дорозі? Не будеш хвилюватись за мене, якщо не будем бачитись.
— А, знаєш. Це хороша ідея. Розійтись та не нервувати один за одного.
— Ось і добре — я усміхнулась. Він встав, махнув рукою на прощання та пішов. А я подивилась у сторону хлопців, які спостерігали за цією картиною. Відклала маску та лягла на землю. Розійшлись з Романом. Він так легко це прийняв, що з’являється питання: “Кохав він мене взагалі? Що так просто відпустив.”
Ми їхали в пожежну частину в повній тиші. Всі іноді дивились на мене. А я просто заплющила очі, бо на них з’явились сльози. Лише раз побачив мене з кисневою маскою і вже ось така реакція.

Приїхали у частину, пройшла у роздягальню. Зняла з себе верхній одяг та пішла у душ. Стою під гарячою водою, сльози течуть рікою. А з роздягальні чую розмову хлопців:
— Вона нормально? — Це був голос Жені.
— Зовні — так. Але всередині... після такого розвалу — не знаю, — сказав Артем. — Я б так не зміг.
— Він ще й сказав їй це прямо там, на місці. От козел, чесно. — Це Діма.
— У нього своє поняття про “турботу”, — буркнув Олег.
— Але вона тримається. Вийшла з вогню, витягла людину, не впала. І навіть після того всього ще жартувала. — Голос Стаса.
— Вона не просто тримається. Вона справжня, — тихо мовив Женя.
Я виключила воду, вийшла трохи витерла рушником голову та одягла чисту форму. Зайшла у роздягальню — всі мовчать.
— Я все чула — усміхнулась та пройшла до своєї шафи.
— Ми… Ну… — почав Діма.
— Все нормально. Чесно. Кожен має право на свою думку — взяла резинку та зробила хвіст, а після вийшла з роздягальні.
Зайшла у свою кімнату та лягла на ліжко. А після заплющила очі та заснула. Втомилась, сьогодні минуло лише пів дня, а втома така наче не відпочивала добу.
 

Вечір. Шоста година. Я зайшла на кухню. Тут були всі включно з Ігорем.
Тихенько пройшла до крісла, яке стоїть біля вікна та сіла. За вікном сутеніє та холодно, але в приміщенні тепло навіть не від батареї, а ще й від компанії.
Стас підійшов до мене та просто дав чашку.
— М’ятний — сказав та відійшов.
— Дякую.
В кухні було занадто тихо, що не можливо було витримати. Хотілось з кимось просто поговорити.
— А він мене відмовляв вчитися в академії.
— Перепрошую, що ти сказала? — запитав Олег, який сидів на дивані з телефоном у руці.
— Роман відмовляв вчитися в академії. Казав, що це не жіноча професія. І нагадував мені про тата.
— Серйозно?
— Так… — я зробила ковток чаю — казав, що це небезпечно. Що я зламаюсь. Що я не витримаю.
Женя з грюкотом поклав ложку на стіл:
— Та пішов він!
— Женя, — тихо сказала я, але не сердито.
— Ні, серйозно. Це що, підтримка така в нього була? Вибач, але він гальмо, а не партнер. — очі Жені палали.
— Я… тоді не послухалась. Подала документи потайки. Пройшла відбір. І коли вже було пізно — він просто змирився. А зараз… просто пішов — я зітхнула — і тепер мене за цими стінами, за пожежною частиною ніхто не чекає. Був лише він — стенула плечима та подивилась на хлопців.
— Зате тут у тебе є підтримка — сказав Стас.

— І за це я вам дякую — усміхнулась — так, треба напевно вечерю приготувати, що…
— Е, ні. Готуєш сьогодні не ти — сказав Ігор, який весь час сидів та слухав.
— Повністю згоден з командиром, тому сьогодні готую я — сказав Артем. Всі на нього подивились з острахом.
— Сподіваюсь у страві не буде зайвого інгредієнту? — запитав Стас.
— Ви довго будете мені нагадувати про той шуруп?
— Зайвим інгредієнтом був шуруп? — здивовано запитала я.
— Ага. Добре, що помітили раніше, ніж хтось з’їв його — відповів Женя.
— Я за це вже вибачався.
— Тоді я проконтролюю — сказала я — ти ж не проти?
— Готувати у твоїй компанії ніколи не проти.

Я стояла біля плити, тримаючи дерев’яну ложку, поки Артем чистив овочі. Його старання викликали у мене усмішку — такі щирі, недолугі й трохи кумедні. Хлопці за спиною сперечались про соус, Ігор мовчки стежив, але в його очах була та сама тиша, що іноді буває затишною. Моя тиша.
— Марин, а сіль? — Артем озирнувся.
Я подала йому баночку, подивилась на його зосереджене обличчя й усміхнулась.
— Спокійно, сьогодні ніхто не отримає шурупів.
— Я б на твоєму місці ще не був такий впевнений, — буркнув Стас.
Я засміялась. Легко, вперше за весь день.
І в той момент зрозуміла: я на своєму місці. І навіть якщо серце ще пам’ятає біль — з цими людьми я зможу йти далі.
Бо за цими стінами мене таки чекають.