4 глава "Небезпека"

Тиждень потому.

Ігор Савчук.

Тиждень минув як для нас, то добре. Не було значних та небезпечних пожеж. Тому виїжджали не всі. Марина так рвалась в кожен виїзд, що не можна було її зупинити. І всі ці виїзди вона їздила. Два рази з Дімою та Артемом та два рази з Женею та Артемом. Вона вписалась в нашу команду з найпершого дня, але з кожним днем все більше ставала її частиною. І показала себе як професіонала. Я дивлюсь на неї та бачу в ній Макса. Вона схожа на нього. Може й не на всі сто відсотків, але більше ніж на половину. Хлопці навіть їй позивний дали і вона не проти. Позивний — Іскра.

Сьогодні день після двох вихідних. Команда вже у повному зборі о 7:45, що буває рідкістю. Першою прийшла Марина. Вона сказала, що її хлопець на нічній зміні, тому дома ніхто її не тримав.

Всі сидять на кухні перед робочим днем.

— Командире, які плани на сьогодні? — питає Артем.

— Планерка, перевірка спорядження, тренування, ну й виклики. Якщо будуть.

— Хоч би було тихо.

— Ось саме після таких слів, Дімо, все й починається — сказала Марина.

— Іскра, і ти як завжди перша у вогонь — сказав Олег, Марина тільки, що й почала сміятися.

— А як по-іншому. Ви пасивні щодо цього.

— Хлопці діють по уставу. А ти емоціями — сказав я.

— І це, до речі, рятує людям життя.

Раптом чуємо голос диспетчера:

— Пожежна частина, увага! Надійшов виклик — масштабна пожежа! Горить виробничий цех із небезпечними хімічними речовинами. Є загроза вибуху та розповсюдження токсичних газів. Потрібна максимальна обережність! Виїзд негайний! Бережіть себе і дійте злагоджено. Повторюю: ситуація критична!

— Наврочив — кинула Марина. Всі побігли одягати спорядження та за декілька хвилин ми вже сиділи в машині.

— Всі в машині?!

— Так.

— Тоді, рушаймо! — Артем завів машину, включив сигнал і ми поїхали. Я дивлюсь на всіх та розумію, що все може вийти з-під контролю на місці.

— Слухаємо уважно. Діємо чітко за планом. Ніяких рішень самостійно не приймаємо. Якщо щось трапиться говоримо швидко у рацію. Всі все зрозуміли?!

— Так — сказали хором, а я подивився на Марину і окремо для неї повторив.

— Чітко за планом.

— Та, я зрозуміла, командире.

Ще здалеку до самої пожежі побачили, що дим був настільки густим, що небо над промзоною потемніло, ніби вечір настав раніше.

Ми приїхали одними з перших. Артем загальмував точно на визначеній позиції, і команда миттєво висипала з машин, ніби вже знала кожен свій рух наперед.

— Женя, Марина — перевіряєте ліву сторону цеху! — план дій вже склався по приїзду, тому скомандував швидко. — Там бачили людину біля заднього входу. Стасе, готуй медичний пункт тут. Олег — балони, тепловізор!

Марина кивнула й швидко вдягла кисневу маску. В її очах блищало щось змішане — концентрація і той знайомий вогонь, через який хлопці й прозвали її Іскрою.

Вони з Женею зайшли через бічні двері, які частково зірвало вибухом. Дим миттєво накрив їх — у масках важко було дихати навіть із киснем, а температура в приміщенні зростала щосекунди.

— Тут! — крикнула Марина у рацію. — Бачу чоловіка! На підлозі, притиснутий металом.

Женя кинувся допомагати, разом вони підняли важку трубу й обережно витягли чоловіка. Той був напівпритомний, обличчя в кіптяві, очі червоні.

— Тягнемо, не затримуємось, Марино — вона кивнула. Вони ледве вивели його через задній вихід, але щойно вийшли на свіже повітря — Марина різко зупинилася. Схилилась, притримуючи стіну, на обличчі з'явилися червоні плями.

— Марина?! — з острахом крикнув Женя.

— Все нормально… просто… диму трохи… — вона кашляла, стискаючи груди. Її маска виявилася злегка зміщеною, і в останні хвилини вона встигла надихатись чадним димом.

Стас миттєво опинився біля нас з кисневою маскою.

— Сядь! Дихай повільно. Не геройствуй. Ти просто димом надихалась. Вже краще?

— Я в порядку, чесно — сказала та на секунду заплющила очі.

Я спостерігав за всім на відстані, тримаючи рацію в руці, але тоді підійшов ближче. Сів перед нею навпочіпки, зустрівшись поглядом.

— Марин, я ж просив — за планом — вона подивилась на мене серйозним поглядом.

— Так і діяла… просто… не розрахувала...

Я лише кивнув. Вона не здавалася. Не падала. Просто трималася до останнього вдиху — і це теж було по-своєму героїчно.

— Командире, все під контролем, в будівлі людей немає. Всіх евакуйовано — по рації сказав Артем.

— Дуже добре — відказав швидко я.

І раптом її погляд зупинився на кареті швидкої.

— Роман — пошепки сказала.

— Що?

— Мій хлопець… Він тут — я подивився у сторону швидкої та побачив високого хлопця з чорним волоссям у синій медичній формі. Він подивився в нашу сторону та оторопів. Стало зрозуміло, що він нас побачив вперше, не знав, що тут Марина. Він почав підходити до нас. Тому я відійшов у сторону до хлопців.

— Що там, командире? — запитав Женя.

— Хлопець Марини тут. Он йде до неї.

— Щось відчуваю зараз буде драма — додав Діма.

— Ніхто до них не йде. Не встрягає в їх розмову. То особисто їх. Зрозуміли? — сказав я, а всі кивнули на знак згоди. Тому залишились стояти нерухомо. Всі мовчали, навіть Олег якусь фразу свою жартівливу не кинув.