3 глава "Максим. Як все було"

Марина Шевченко.

Стою біля плити та готую їсти. Але думками й близько не тут. Згадую тата, як він вчив мене кататися на велосипеді, як я намагалась зробити вправу, яку він робив на тренуванні та ще багато приємних моментів. А зараз я сама стою ось тут у його частині. Він називав — це другим домом, другою сім’єю. І я розумію чому. Тому що ці хлопці — класні.

Стою, готую, мій телефон почав вібрувати. Дістала з кишені. Подивилась — дзвонить Роман, мій хлопець з яким я вже у стосунках п'ять років. Нікого з хлопців у кімнаті не було, тож відповіла та поставила на голосний дзвінок.

— Привіт, кохана.

— Привіт. Як там конференція?

— Нормально. Вже закінчилась ось вирішив тобі подзвонити. Як ти? У пожежній частині?

— Так, ось готую обід.

— Зрозуміло. І як тобі колектив? Там одні чоловіки?

— Одні чоловіки. В пожежних частинах рідко зустрінеш жінок. Вони взагалі здивувались, що прийшла сюди дівчина.

— А як виклики? Вже була?

— Так. Один виклик. Нічого особливого. Врятували чоловіка.

— І це ти називаєш нічого особливого?

— Ти ж коли рятуєш людей не називаєш себе героєм? — побачила, що у кухню зайшли Женя та Діма.

— Не називаю.

— Ну, от бачиш. Так, мені треба вже йти, побачимось вдома.

— Бережи себе. Кохаю.

— Я теж тебе кохаю — поклала слухавку та подивилась на хлопців. Женя робив чай, а Діма стояв біля вікна та дивився у нього.

— З ким розмовляла? — поцікавився Діма.

— З хлопцем. Він зараз в Польщі на конференції. Він лікар. Зазвичай приїжджає на виклики до потерпілих через пожежу. Тобто ми можемо побачитись випадково на роботі.

— Ех, Марина, вже зайнята — пошепки сказав Діма, але ми з Женею це почули та почали сміятись.

— І вже як п'ять років — усміхнулась. Подивилась на хлопців — обід готовий зараз будемо їсти.

За декілька хвилин ми сіли за обідній стіл. На столі стояла страва — овочеве рагу. Ми всі почали їсти. За столом була тиша. Кожен у своїх думках. Я подивилась на Ігоря. Він сидить та дивиться просто у тарілку. Майже нічого не з’їв. Він підняв голову. Наші очі зустрілися.

— Маринко, — почав він — пробач мені — я навіть не стала питати за що. По його обличчю і так можна було зрозуміти про кого він каже.

— Розкажи як все було — сказала — я хочу знати правильну версію. А не слова мами: “Він виконував свою роботу”.

Ігор важко зітхнув:

— Це була складська пожежа. Хімія, стара проводка. Майже без шансів. Ми з Максом приїхали першими — підсилення ще не було. Темрява, густий дим, світло ліхтаря пробиває хіба на пів метра. Ми були там раніше — знали приміщення. Я пішов ліворуч, він — праворуч. Мали витягти двох охоронців. Одного вже знайшли. Другий кричав десь далі, за перегородкою. Макс сказав: “Я піду. Якщо не вийду за дві хвилини — тікай” — Ігор зробив паузу, яка затяглась на хвилину, а після продовжив розповідь — я, як дурень, кивнув. Бо... це ж Макс. Його не чіпляв вогонь. Він був найкращий з нас. Мав нюх на небезпеку. Але дві хвилини минули. Потім ще одна. Потім — вибух. Пар, труби, клапан не витримав. Дах почав сипатися. Я пішов за ним. Знав, що не мав права — але пішов. Коли побачив його, то він був на колінах, накрив собою охоронця. Лівий бік обгорів повністю. Шолом розтрощений. Але дихав. Я витяг обох. І вже в машині він... він лише прошепотів: “Тільки не кажи Марині, як я загинув. Нехай пам’ятає, що я був швидким”.

— І ти пообіцяв, — прошепотіла я.

— Твоя мама теж нічого не знала. Їй просто не розповіли все що було. Вважали це не потрібним. Але я прийшов та розповів цю історію порушуючи ці правила.

— А де була я?

— Не знаю. Але твоя мама не плакала коли це слухала… До речі, як вона?

— Померла. Через рік. Інфаркт і саме в цей день — я закрила очі руками та відчула сльози — пробачте — встала зі стола та вийшла. Ніхто й слова не сказав. Зайшла у вбиральню та подивилась на себе. Побачила там змучену, втомлену дівчину, без блиску в очах, який мала колись. Очі сумні та червоні. Вмилась та зайшла в роздягальню. Дістала з шафи блокнот, який взяла. Вибрала навмання. Подивилась на обкладинку. Вона чорна та трохи подерта.

Написано: щоденник #5. Я відкрила першу ліпшу сторінку та почала читати. І здивувалась, коли прочитала, що він пише про свою команду. Перше речення “Найкраща у світі команда”. Після написано про всіх хлопців. Я витерла сльозу яка з'явилась та вийшла з роздягальні з цим блокнотом. Зайшла на кухню. Хлопці вже прибрали зі стола. Женя мив посуд, а всі інші сиділи хто де.

— Хлопці, дивіться — всі на мене подивились. Я показала їм блокнот — взяла перший блокнот, який побачила у скрині. Коли переглядала, то побачила, що саме у ньому тато описує тих кого знав. Хочете знати, що він про вас думав.

— Так — не думаючи сказав Ігор. Женя витер руки об рушник та сів за стіл. Я відкрила цю сторінку та почала читати.

— “4 квітня. Після чергового виїзду. Сидимо в частині, п’ємо чай. Іноді дивлюсь на них і думаю — оце команда. Справжня. Стас — як тінь. Непомітно зробить роботу, але зробить бездоганно. Діма — завжди стриманий, але в його очах є вогонь. Я бачив, як він рятував дитину з палаючого авто — з таким спокоєм, що мені самому стало спокійно. Женя — сміх у серці цієї частини. Але коли справа — перший у дим, перший зі шлангом, перший з жартом, який витягує з темряви. Ігор… Ігор — це камінь. Скеля. Але під нею — серце. Велике серце. Я б довірив йому свою дитину, якби щось сталося”. — подивилась на хлопців. Вони завмерли від того, що я читала.

— Там справді таке написано? — подивилась на Ігоря та кивнула, що так.

— Але це ще не все: “Я дивлюсь на них і думаю: якщо колись мене не стане, я б хотів, щоб Марина потрапила до таких, як вони. Бо поруч із ними — вона буде не одна”. Він наче відчував, що я буду такою як він. І знаєте, ми лишень з вами сьогодні познайомились, але я вже розумію, що слова тата правильні. Мені й справді тут спокійно — закрила блокнот та подивилась на хлопців — це була казка на ніч. Так що гайда спати — всі почали сміятись.

— Ви дивіться, тільки прийшла, а вже командує — сказав Женя.

— Зайняла твоє місце, командире — додав Діма. Ігор почав сміятись вперше за вечір.

За декілька годин я заснула. І тільки відчула як Ігор сказав:

— Заснула — взяв мене на руки та поніс у мою особисту спальню. І я відчула ніби я вдома, маленька. І тато мене несе у ліжко, бо я заснула біля телевізора у вітальні.