2 глава "Перший виїзд"

Марина Шевченко.

Я стою у дворі пожежної частини. Тільки зайшла.

— Так. Марино, розслабся, заспокойся все буде добре — прошепотіла сама до себе — ти сильна — подивилась на небо та вдихнула на повні груди — тату, я тебе не підведу — відчинила двері і зайшла у приміщення. У ньому пахне так, як я пам’ятаю. Мене тато водив на роботу, саме у цю частину. Я пройшла у кімнату. І зразу шестеро чоловіків подивились на мене. Один з сумом в очах. Я пам’ятала його добре. І знала, що він у цій частині командир. Татів друг, побратим — Ігор Савчук. Він познайомив мене з командою, а після ми разом пішли на тренування. Хлопці всі по-різному відреагували на мою фізичну підготовку.

Я знала куди йду, тому кожного дня у мене було обов’язкове тренування зранку. А в академії також не давали розслабитись. Тільки дай слабину — догана, бо щось проґавив. А цього у цій професії не можна. Необачність може коштувати життя. І це я добре знаю. Тато… Він саме на завданні загинув. Я пам’ятаю як Ігор приходив до нас додому після смерті тата і розповідав як вони в цей день працювали. А я й слухати не хотіла, бо була на нього зла. Закрилась у кімнаті та плакала.

І ось я знову бачу Ігоря. У мене немає розчарування, гніву, злості. А є тільки впевненість у тому, що я все роблю правильно. І щоб він там не говорив, я буду професіоналом.

Ми їдемо в машині. Мій перший виїзд — перше завдання.

— Ми на місці, — крикнув Артем.

— Готова? — запитав Ігор. Я кивнула. Ми вийшли з машини. І я побачила всю ситуацію. Горить склад, вогонь розповсюдився дуже сильно.

— Марино, працюєш з Женею.

— Тримайся мене — сказав Женя твердо. Я кивнула головою та пішла за ним. Підходячи ближче до вогню, відчула що очі почало обпікати навіть під маскою.

У полум'ї будівля перед ними вирувала полум’ям, жовто-червоні язики вогню швидко розповзалися по дерев’яних конструкціях. Дим густим килимом заповнював повітря. Я без вагань вдягнула кисневу маску і слідом за Женею кинулася всередину.

— Залишайся поряд! — крикнув він, голос рвучко рвався крізь гуркіт пожежі.

Ми рухалися синхронно, обережно перевіряючи кожен кут. Я відчувала, як адреналін підживлює кожен рух, а пам’ять про батька давала мені сили. Швидко реагувала на команди Жені, який страхував ззаду та допомагав долати перешкоди.

Раптом чуємо голос ззаду — чоловік, що заблукав в палаючому будинку. Я не вагаючись ринулась на пошуки. Швидко віднайшла чоловіка. Ми з Женею взяли його під руки та понесли на вихід

За мить ми опинилися на свіжому повітрі, де нас зустріли інші. Передали чоловіка медикам, а після до мене підійшов Женя, подивився на мене та сказав:

— Ми добре попрацювали разом. Ти молодець.

— Дякую — витерла піт із чола, а після додала — вогонь не питає, чи готовий ти.

— Це теж слова твого тата — сказав тихо Ігор, який підійшов до мене — молодець, Марино. Не розгубилась, працювала на рівні з усіма.

— Та мені здається, що порівняно з Мариною я — новачок — сказав Олег. Всі почали сміятися.

— Ти перебільшуєш.

Вогонь був ліквідований, всі втомлені сіли в машину та поїхали назад у частину, де на нас чекає краплина відпочинку та можливість трохи розслабитись.

Приїхали до частини та зразу пішли приводити себе до ладу. У роздягальні всі обговорювали сьогоднішній виїзд. Практично вся увага була на мені — на новенькій. Як сказали: “Ти ще той боєць”.

Всі привели себе до ладу, знову сіли на кухні. Я впала на диван та зітхнула. День ще й близько не закінчувався, а відпочити вже хотілось. Я побачила, що чашку з якої пила я взяв Діма та зробив ковток.

— Це взагалі мій чай.

— Тобі шкода?

— Ні, пий на здоров’я — я заплющила очі та почула слова Жені:

— Ти до виїзду щось казала про тата — я розплющила очі та подивилась на нього. Він сидить за столом з чашкою чаю.

— Сказала, що повинна бути сильною заради нього — сказала я та подивилась на Ігоря, який в цей час сидів біля мене на дивані — …Мій тато…

— Працював тут — завершив фразу Ігор.

— Тобто?

— А прізвище “Шевченко” вам нікого не нагадує? — запитав командир — Марина — донька Макса — всі на мене подивились.

— Ну, ось розкрив мій секрет — сказала, Ігор тільки почав сміятись.

— Того самого Максима?

— Так. Я завжди із захопленням слухала його розповіді про його роботу. З нашим командиром давно знайома, адже так?

— Чиста правда — удав ніби усміхнувся — але я не знав, що ти сюди прийдеш.

— Сюрприз — сказала я і всі почали сміятись — …тато казав багато цікавих фраз, які я дуже добре запам’ятала. Він казав: “Якщо не нервуєш — значить, не розумієш, що робиш.” І друга фраза, яку я сьогодні згадала після того, як закінчили нашу роботу: “Вогонь не питає, чи готовий ти.” З такими його словами мені не страшно. Ми не маємо права на страх. Не маємо права на те, щоб боятись, …тато казав багато цікавих фраз, які я дуже добре запам’ятала. Він казав, що необачність та страх можуть коштувати життя.

— Я бачу, ти читала всі його блокноти — хмикнув Ігор.

— Авжеж. А ще ось що — я дістала з штанів жетон тата — мій талісман.

Ігор подивився на нього та заплющив очі. Видно, що йому болить.

— Де взяла? — нарешті запитав. Я очікувала цього питання.

— Мама після похорону склала всі його речі в скриню та поставила її під ліжко. Я кожного вечора… Майже кожного вечора сиділа роздивлялась кожну річ яка там лежить. Там були блокноти штук п’ятнадцять, жетон, подяки, нагороди. І я все переглядала. Коли пішла в академію завжди брала з собою його жетон. І сюди його теж взяла… Щоб пам’ятати про нього та що я не маю права опускати руки.

— Він дуже тебе любив — сказав Діма.

— Це правда. Коли він приходив додому був дуже втомлений та знаходив час аби побути зі мною. Казка на ніч — це була якась історія про врятоване життя. А в тих блокнотах він писав свої думки. Читала їх, імена були для мене не знайомі, а зараз я розумію про кого він писав. Там були імена: Ігор, Діма, Женя, Стас. Він вас згадував постійно, але чому там не було імен Артем та Олег — не знаю.

— Вони прийшли у частину після його смерті — сказав командир.

— А, що він про нас писав? — поцікавився Женя.

— А, ось цього не скажу — всі почали сміятись — краще приготую нам обід. І ще, сьогодні рівно чотири роки як він помер.

— Треба пом'янути — сказав тихо Ігор та вийшов з кухні.