1 глава "Новенька в команді"

Ігор Савчук.

Моя робота — ризикувати життям рятуючи інших. Я — пожежник з п’ятнадцятирічним стажем. Знаю про вогонь все… І про втрати на жаль теж. І одна з них на моїй совісті. Минуло чотири роки, але я досі не можу собі пробачити втрату побратима.

Мій ранок починається як завжди о шостій ранку. Підйом, тренування та міцна кава без цукру т робота. Я їду та не знаю чи повернусь додому знову. Кожен день — як останній. Сьогодні день не відрізняється ні чим від інших. Приїхав на роботу о восьмій, бо саме в цей час у нас починається зміна. Зайшов у роздягальню, хлопці вже всі тут. Сидять, як завжди — розмовляють.

— Доброго ранку, команда.

— О, а ось і командир — сказав Діма, один з рятувальників. У нас взагалі команда складається з шістьох людей. Не вистачає одного. І кажуть, що скоро до нас хтось приєднається.

— Виглядаєте не дуже. Ви сьогодні снідали?

— Кава — мій сніданок — відповів та пішов у кабінет. Настій сьогодні у мене не дуже. Сьогодні рівно чотири роки як загинув мій побратим. Його звали Максим Шевченко. Був найкращим з нас. А ще й до того командир команди. Ми з ним пройшли багато жахливих викликів. Врятували багатьох. Максим завжди був попереду всіх. Він йшов у вогонь найпершим. І одного разу не повернувся.

Мої думки, спогади перервав Женя.

— Ігорю, сьогодні у нас в команді поповнення.

— Хто він?

— Кажуть — це дівчина. Шевченко Марина. Я не розумію як дівчина може бути пожежницею — почув ім’я та завмер. Вона — донька Макса. Я її добре пам’ятаю.

— Добре. Познайомимось з нею на планерці.

Женя вийшов, а я сиджу та розумію, що у мене почали дрижати руки. Донька Макса буде працювати під моїм керівництвом.

Двадцять хвилин потому. Ми всі зібрались у кімнаті. Почали обговорювати плани та виклики. Раптом у дверях з’явилась дівчина — Марина. Худенька білявка з усмішкою, схожою на Максима. Очі такі ж запальні, з іскрою.

— Доброго ранку — сказала вона впевнено.

— Проходьте — вона зайшла у кімнату. Я подивився на хлопців. Роти вони повідкривали це точно.

— Вона наша напарниця? — тихо запитав Стас.

— Познайомтесь. Це — Марина — вона усміхнулась — а це наша команда — Артем, водій. Женя, рятувальник. Діма, рятувальник. Він працює у парі з Женею. Стас, медик та Олег, працює з обладнанням.

— Приємно познайомитись — сказала спокійно та впевнено.

— Готова приєднатись до нас?

— Так. Готова приступити до служби.

— Тоді, ласкаво просимо у пекло — пожартував Олег.

— Тож. Зараз у нас по розкладу фізична підготовка та тренування.

Марина навіть не сіпнулась, наче для неї це щось буденне. Ми всі вийшли на задній двір, де проходимо тренування.

— Спочатку, подивимось на навички нашої новенької — сказав я та подивився на неї — готова?

— Завжди готова.

Вона одягла все спорядження та стала перед перепонами які треба пройти — пісок, старі покришки, канати та манекени.

— Почали — сказав я. Вона почала пробігати всі перепони. Подивився на хлопців. Вони стоять дивляться. Хтось уважно, хтось просто відкрив рот аби щось сказати.

— Вона не здасться — тихо сказав Женя.

Останній ривок. Манекен лежить біля позначки. А сама Марина сидить біля нього та важко дихає.

— Молодець, — каже Женя. В його очах Марина вже не новачок якийсь. Заслужити на його такі слова — це треба постаратися. І вона це зробила.

Марина підійшла до нас.

— Не думав, що витримаєш, — сказав Діма.

— Здаватися — це не моє. В Академії у групі я була найкраща — вона знімає каску та поправляє своє волосся.

— Ось це по-нашому.

Після цього було тренування всіх разом. Женя вирішив, що він буде у парі з Мариною. Вона тримала його темп. І це було круто. А я дивлюсь на неї та згадую Макса. Вона схожа на нього. Схожа впевненістю, без страху в очах. Бо саме страх може бути перешкодою у нашій професії. Я бачив таких, у яких в очах був страх. І вони пішли, бо не витримали напруги. Але Марина, на перший погляд не така.

Тренування закінчилось, всі привели себе до ладу та сіли на кухні. Стас почав робити чай, Діма щось дивився у телефоні, Артем просто сидів у кріслі із заплющеними очима. А Женя з Олегом протирали свої каски. А я вже сидів за столом та пив каву.

В кухню зайшла Марина. Ще з мокрим волоссям. Вона сіла на диван біля Жені та заплющила очі.

— Хтось ще буде чай? — запитав Стас.

— Буду вдячна, якщо зробиш — сказала Марина. Стас подивився на неї та посміхнувся.

— А ти завжди така зібрана? — раптом запитав Олег, кладучи каску на стілець.

— Коли треба, то так. Але ніколи повністю не розслабляюсь — не можу. Бо дурні думки лізуть у голову, — Стас дав їй чашку з чаєм — дякую.

— І які ж дурні думки лізуть у голову?

— В основному сумні. Згадка про сім'ю, — вона подивилась у чашку — я згадую про тата та розумію, що повинна бути сильною.

— Тата? — запитав Женя. Марина вже готова була відповісти, але почувся голос диспетчера:

— Увага, команда. Терміновий виклик. Пожежа на складі на промзоні. Повний склад. Повторюю — повний склад.

Всі швидко підхопилися, Марина не виключення. Хороша реакція. За кілька хвилин всі у машині.

— Твоє перше бойове хрещення — сказав я.

— У нас є максимум п’ять хвилин, щоб прибути на місце пожежі. Рушаймо — голосно сказав Артем. Я подивився на Марину та побачив, що вона глибоко дихає.

— Нервуєш?

— Трошки, — зізналась вона. — Але це нормально. Якщо не нервуєш — значить, не розумієш, що робиш.

Я кивнув.

— Так казав твій батько.

— І я це запам’ятала… Не дарма.