Розділ 12

Всю ніч перед судом я не могла спати. Взагалі останнім часом забула, що таке спокійний сон. Мені б так хотілося повернутися у своє минуле життя, але доводиться про таке лише мріяти. Як тільки я розповіла мамі про документи, вона одразу ж зателефонувала Іванові. Він зі своїми юристами підробили ті папери на зовсім інші, а тоді той чоловік в поліції підмінив їх. Робити ми це вирішили перед самим судом, щоб не викликати підозр та не дозволити слідству щось придумати. Таким чином оригінали з'явилися у нас лише вчора ввечері. Вони були такими ж, як і ті, що дав мені Лук'ян. Боляче було усвідомлювати, що мій батько брав хабарі, підставляв конкурентів та підробляв документи на тих територіях, де були заборонені будівництва. Я стільки років вірила у нашу ідеальну сім'ю, але виявляється, що весь цей час у мене на очах були величезні рожеві окуляри. Я бачила лише свій статус, та навіть не усвідомлювала, що за ним стоїть. Мені завжди здавалося, що мій тато чесний чоловік, але це далеко не так. Боляче... Дуже боляче спостерігати за тим, як руйнується наше життя, наша сім'я та наше майбутнє. Уявлення не маю, як тепер мені доведеться спілкуватися з татом. Тільки я знаю точно, що дуже люблю його, попри усі помилки. Кожен має право помилятися і тепер я впевнена в цьому.
Я вдягнула чорний брючний костюм і білу сорочку. Своє волосся зібрала у низький пучок, щоб воно не заважало мені. Я легенько підвела брови, а також нафарбувала вії тушшю. Серед усіх своїх помад, я знайшла темно-червоний відтінок. Коли я намалювала губи, то подивилася на себе у дзеркало. Хоч і мій сьогоднішній стиль був серйозним та діловим, у моїх очах все одно помітно хвилювання. Сама не знаю, чого боюся.

— Каріно, ти готова? — спитала мама, коли заглянула до мене у кімнату.

— Одну секунду, — відповіла я, защіпаючи сріблясту шпильку на волосся. — Вже готова!

— Нас Іван уже чекає.

— Мамо, а що у тебе з ним? Не розумію, чому він нам допомагає.

— Іван — це хороший друг твого батька. Колись вони були найкращими друзями. Він просто хоче йому допомогти, — відповіла мама, ховаючи погляд.

— Ти з ним ніяк не пов'язана? — спитала я та уважно подивилася на неї.

— Каріно! Досить говорити різні дурниці. Нам зараз є за що хвилюватися. Чекатиму тебе на вулиці.

Вона вийшла з моєї кімнати, грюкнувши дверима. Здається, її розізлили мої слова. Тільки я чомусь впевнена, що між нею з тим Іваном щось відбувається. Хоч би мої думки були неправдою.
Я взула чорні черевички на підборах, а зверху накинула кашемірове пальто такого ж кольору. Все-таки на вулиці ще холодно. Березень ніколи не буває теплим. Я одягнула чорні окуляри, схопила свою сумочку, а тоді вийшла з квартири.
Уже на вулиці помітила не лише Івана, але і Назара. Давно ми з ним не бачилися. З однієї сторони мені соромно, що я так повелася з ним, але з іншої — він не підтримав мене, коли мені найбільше було потрібно.

— Каріно, поїдеш з Назаром! — крикнула мама, коли сідала в авто Івана.

У мене навіть не було змоги заперечити. Я просто підійшла ближче до хлопця, склавши руки на грудях. Чомусь тепер не було ніякого теплого відчуття до цієї людини. Дивно, але я дивилася на Назара і не відчувала нічого.

— Привіт, — сказав він, усміхнувшись.

— Навіщо ти тут? — одразу спитала я.

— Хочу підтримати тебе в такий важливий для тебе день.

— Підтримати? Ти, як і всі, стверджував, що мій тато винен, а тепер хочеш підтримати мене на суді?

— По-перше, я не стверджував, а припускав. Ти живеш у якомусь своєму ідеальному світі й не бачиш далі свого носа. Не знаю, що ви там провернули з тими доказами, але подивися нарешті правді у вічі! Навіть якщо на суді твого тата визнають невинним, це не означає, що він є таким насправді.

— Чому ти тоді з такими думками прийшов підтримати мене?

— Тому що мене попросив мій тато! — рідко відповів Назар. — Я думав, що ти змінилася, але ти така ж, як була.

— Не забувай, що ти в таку колись закохався, — огризнулась я.

— В тому й річ, що колись. Сідай в авто!

Назар з якимось презирством подивився на мене. Не очікувала я від нього такого. Може, він досі ображається за те, як я вчинила з ним? Не знаю. Я вирішила не думати про це, бо зараз у мене є важливіші справи.
Усю дорогу до суду ми їхали мовчки. З Назаром навіть не було сенсу заводити якусь розмову, бо він був надто роздратованим. Щось мені підказує, що тільки зараз він починає проявляти себе справжнім. Можливо, той хороший та милий хлопець — це була всього лише його роль? Навіщо тоді він стільки часу прикидався? Я похитала головою. Назар — це останнє, про що мені зараз треба думати.
Коли ми зупинилися біля суду, я одразу ж помітила на сходах слідчого, який розмовляв з Лук'яном. Серце боляче стиснулося, бо я розуміла, що тепер він знає про мій вибір. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Мені треба поводитися максимально спокійно та впевнено. Назар відчинив дверцята і я вийшла з авто. Мама вже чекала мене біля входу. Я почала підійматися сходами, але коли помітила, що Лук'ян спостерігає за мною, зупинилася.

— Доброго ранку, пане слідчий, — привіталася я. — Щось ви не дуже радісний.

Чоловік лише сердито подивився на мене та нічого не відповів. Я ж усміхнулася, а тоді підійшла до мами. Вкотре у мені перемогла моя стервозна сутність. Навіть не змогла мовчки пройшли, аби не вколоти. Бідний Якимов так нервує і мені дуже добре відомо чому. Мабуть, я мала б відчувати зараз сором, але чомусь не відчуваю його. Здається, моя душа вже так сильно потемніла, що там не знайдеться жодного промінчика світла.
Через двадцять хвилин нас запросили до зали суду. Коли завели батька у наручниках, то я ледь не заплакала. Він так сильно схуд та посивів. Я легенько усміхнулася йому та помахала рукою, коли тато помітив мене. Навіть дивитися на нього було нестерпно боляче. Як же я скучила за ним. Хоч би у нас все вийшло. Мені так хотілося, щоб тата нарешті відпустили. Байдуже на усі його погані вчинки, бо я знаю його зовсім іншого. Він хороший чоловік. Так, може, помилявся і чинив нечесно, але на його рахунку також багато добрих справ.
Суд ішов доволі довго. Я здивувалася, коли побачила, як доказ, відео з допиту того Леона. Це точно був він, бо я дуже добре запам'ятала його обличчя, коли слідчий показував мені досьє. Адвокат тата заявив, що це не є суттєвим доказом, адже ми не знаємо, чи не був часом свідок під моральним тиском. Зараз же він мертвий, а його смерть зафіксована як самогубство. Тому ніхто навіть не може перевірити його слова. Також були пред'явленні копії тих документів, що тепер лежать у нас вдома. Адвокат батька знову ж почав стверджувати, що ці копії можуть бути фальшивими. Свідком зі сторони тата виступав дядько Павло, з яким у нього колись була спільна справа. Адвокат передав до суду якісь папери, де тато показував себе з хорошої сторони. Усе було на нашій користі, але я чомусь не раділа. Неподалік сиділа мама Лук'яна. Вона була такою стривоженою та замучено. Час від часу жінка переглядалася зі своїм сином. Він лише кивнув їй та сумно усміхнувся, даючи розуміти, що з їхньої сторони справу програно. Ось тепер я відчувала сором... Перед цією жінкою, яка втратила свого чоловіка й стільки часу жила з бажанням побачити справедливість. Перед Лук'яном, який у підлітковому віці залишився напівсиротою і просто марив тим, щоб винних було покарано. А ще мені соромно перед усіма людьми, які постраждали від рук мого батька. Як виявилося, для будівництва торгового центру було знесено старі будинки, в яких ще проживали сім'ї. Тато обіцяв їм нове житло, але так і не дотримав свого слова. Я уважно слухала докази з обох сторін і не знала, в що мені вірити. Вони, наче тенісним м'ячиком, перекидалися доказами. Я перебувала в якомусь незрозумілому збентеженні.
Коли суддя вийшов оголошувати вирок, я дуже сильно хвилювалася. Більша частина моєї душі хотіла, аби тата виправдали, але малесенька краплина совісті жадала справедливості. Тільки цього разу ми не отримали нічого. Через брак конкретних доказів зі сторони слідства, суд вирішив перенести слухання ще на три тижні.
Я подивилася на тата, на якого знову одягнули наручники.

— Ми тебе витягнемо, — сказала я, коли його вели повз мене.

Тато одними губами мовив, що любить мене. Я мовчки кивнула, а тоді підійшла до адвоката. Чоловік якраз збирав усі документи собі в портфель.

— Що тепер? — спитала я у нього.

— Якщо протягом цих трьох тижнів у слідства не з'явиться нових доказів, то твого тата відпустять. Будемо сподіватися, що в них більше нічого нема.

— А якби вони сьогодні пред'явили оригінали тих документів, то що було б?

— Тоді твій тато отримав би дуже великий термін. Нам пощастило, що ці оригінали кудись зникли, — адвокат уважно подивився на мене, — а Леонід — мертвий. У такому випадку твій тато отримав би добрих двадцять років ув'язнення.

— Пощастило? — я трохи насупилася, а тоді нахилилася ближче до адвоката. — Як багато ви знаєте про справи мого батька?

— Достатньо, щоб наважитися захищати його у суді, — відповів адвокат. — До зустрічі, Каріно Геннадіївно.

Чоловік попрямував до виходу, а я деякий час дивилася йому вслід. Він знає, що я замішана в тому, що сталося з Леонідом. Інакше не дивився б так на мене. Може, навіть запропонував ту ідею татові? Дивно, дуже дивно.

— Усе в порядку? — спитала мама, коли ми вийшли з суду.

— Так, — я кивнула.

— Навіщо вони перенесли слухання? І так зрозуміло, що твого батька треба відпустити.

— Не знаю, — тихо сказала я.

Назад ми з мамою вже їхали з Іваном. У Назара з'явилися якісь раптові справи. Для мене це було на краще. Не хотілося навіть бачити його. Мама весь день торочила лише про те, що тата мали відпустити й суд вчинив несправедливо. Я ж втомилася це слухати, тому вирішила трохи прогулятися.
На вулиці вже було темно, але я виглянула з вікна перед тим, як вийти з квартири. Нічого підозрілого не відбувалося. Вдягнувши сині джинси та білий светр, я накинула зверху куртку і взула кросівки. Як тільки вийшла з під'їзду, одразу ж вирішила подзвонити до Мілани. Хоча б не так страшно йти.

— Ти зараз зайнята? — спитала я, коли вона прийняла дзвінок.

— Якраз приїхала додому з роботи, — відповіла вона, а попри мене в цю мить проїхав автомобіль. — Ти кудись ідеш?

— Вийшла прогулятися. Мама весь день говорить про одне і те саме. Мене вже голова болить, чесне слово.

— Як там суд, до речі?

— Перенесли, — відповіла я. — Недостатня кількість доказів у слідства. Якщо протягом трьох тижнів нічого не з'явиться, то мого тата випустять.

— Навіть не знаю, чи радіти мені. Просто така дивна ситуація виходить. Ти ж ніби тепер моя подруга, а Лук'ян — мій друг. Я завжди підтримувала його, але тепер ще й маю підтримувати тебе. Тільки ви ворогуєте, а я наче розриваюся між вами.

— Тобі не треба мене підтримувати, Мілано. Я вже звикла бути сама за себе, — сказала я, відчуваючи дивне хвилювання. — У мене таке враження, що за мною хтось іде.

— Тобі ближче до мене, чи до себе? — спитала дівчина.

— До тебе, — я обернулася, щоб перевірити, чи дійсно хтось переслідує мене, — але нікого, здається, нема.

— Може, в тебе вже параноя. Насправді я б не здивувалася, — почала Мілана, а я раптом відчула різкий удар по голові, від якого впала на холодний асфальт. — Ей, Каріно? Ти в порядку? Щось сталося? Не мовчи!

Я не могла нічого сказати, а лише відчула, як у мене почала відходити кудись свідомість. У голові потемніло, а далі — суцільна невідомість...