Розділ 11

Я декілька хвилин дивилася на них, не приховуючи свого здивування. Потім я гордо підняла свою голову та усміхнулася. Колись настане час, коли мені буде байдуже на нього. Я точно знаю це! Хоч зараз і важко на душі, але нікому цього не покажу. Я могла б втекти звідси, а натомість підійшла ближче до них обох.

— Лук'яне, — звернулась я, дивлячись на чоловіка, — не очікувала тебе тут побачити.

— Як тобі мій сюрприз, Каріно? — радісно заговорила Божена.

— Не розумію, яке відношення має твій сюрприз до мене, — відповіла я, примруживши очі. — О, а ще мені цікаво, чи твій тато знає про те, що ти привела в будинок цього лицеміра. Чи ти не в курсі, що Лук'ян намагається посадити твого дядька?

— Твій тато — не мій дядько, а ти — не моя сестра! — серйозним тоном сказала дівчина, продовжуючи вішатися на Лук'яна. — Ти це саме прекрасно знаєш.

— А ще я дуже добре знаю, як цей брехун, — я кивнула у сторону хлопця, — втирається дівчатам у довіру, а потім просто використовує їх заради своїх цілей.

— Якщо він так повівся з тобою, то це не означає, що зі мною теж так буде.

— Я лише не хочу, щоб ти повторювала моїх помилок.

— Знаєш, Божено, — раптом заговорив Лук'ян, дивлячись мені в очі, — краще тобі дослухатися до слів Каріни. Я ж такий жахливий та корисливий, а от її тато — справжній ангелочок.

— Так, мій тато чесний та добрий чоловік. — я кивнула, — І зовсім скоро, я це доведу.

— Якою ціною, Карін? — спитав хлопець, не відриваючи свого погляду.

— Це нехай тебе не хвилює, зрозуміло? Якщо мені доведеться відповісти за свої вчинки, то я відповім. А ти такий боягуз, що навіть не готовий понести покарання за все погане, що скоїв!

— Чому ти думаєш, що я не несу його?

— Мені, звісно, дуже цікаво спостерігати за вашим діалогом, — втрутилася Божена, — але у мене сьогодні день народження. Ходімо, Лук'яне, познайомлю тебе зі своїми батьками.

— Думаю, що вони й так мене знають, — сказав він.

Божена вирішила взяти ініціативу у свої руки, тож просто потягнула хлопця до своїх батьків. Я ж підійшла до столу, де стояв алкоголь і взяла собі келих шампанського. У голові я вже розписала собі весь план дій: спершу почекаю, коли дядько буде вільним і поговорю з ним, а потім можна й втекти. Дивитися на ці всі обличчя мені зовсім не хочеться. Краще вже просто просидіти чергову безсонну ніч зі своїми думками, ніж бачити ці неприємні погляди у мою сторону. Я глянула на дядька і помітила, що він розмовляє про щось з Лук'яном. Виглядало це легко і невимушено. Дивно, якщо врахувати, що вони мали б бути ворогами. Я трохи нахмурилась, коли спостерігала за ними. Чому це дядько Павло усміхається, розмовляючи з ним? Лук'ян же збирається посадити його рідного брата! Чи може, дядько вже змирився з цим, або ж йому взагалі байдуже? Я похитала головою, бо такого просто не може бути. Кому мені вірити, якщо навіть від рідних нема підтримки? Я залишилася сам на сам зі своїми проблемами. Мабуть, я надто ідеалізувала нашу родину. Виходить, що тут швидше "кожен за себе", ніж "один за всіх та всі за одного". Я гірко усміхнулася, а тоді поставила келих на стіл. Пора забиратися геть звідси, бо мене вже нудить від цих усіх людей.
Я вийшла з будинку та впевнено попрямувала до воріт. Не знаю, чим доберуся додому, бо той водій, що привіз мене сюди, кудись зник.

— Ей, Каріно, почекай! — раптом крикнув за моєю спиною Лук'ян.

Я зупинилася та закотила очі. Чомусь зовсім не здивована. Зараз знову почне читати мені нотації.

— Я не маю бажання слухати твої мегацінні поради, — буркнула я, обернувшись до нього обличчям. — Не треба знову розказувати мені казочки про те, що я в небезпеці, зрозуміло?

— Я і не збирався цього робити, — тихо сказав Лук'ян. — Хочу тобі дещо віддати.

— Ем, що? — спитала я, бо була справді здивована.

— Ходімо!

Лук'ян кивнув мені у сторону воріт, а тоді попрямував туди. Я декілька секунд дивилася йому вслід, а тоді все ж пішла за ним. В глибині душі знала, що мені не варто довіряти йому, але цікавість була сильнішою. Він зупинився біля свого авто, а тоді відчинив пасажирські дверцята. Лук'ян з очікуванням подивився на мене.

— Я не сяду у твій автомобіль, — сказала я, склавши руки на грудях.

— Хочеш стояти на вулиці та мерзнути? — спитав він, а тоді взяв щось з авто і зачинив двері. — Гаразд.

Він підійшов ближче до мене та передав якийсь паперовий пакет. Я взяла його в руки, намацуючи невеличкий прямокутник всередині.

— Що це? — спитала я, коли витягнула маленьку чорну флешку.

— Ті документи, які ви так шукаєте, — просто відповів він.

— Щ-що? — перепитала я, бо не могла повірити у те, що почула щойно.

— Там усі докази щодо махінацій твого батька. Навіть є чеки хабарів, які він брав. В принципі сама все побачиш.

— Навіщо ти це робиш? — я уважно подивилася на нього. — Чи може, це знову якісь твої ігри? Напевно, дав мені підставні документи, щоб заплутати мене.

— Твоє право не вірити, — просто сказав він. — Я лише дав тобі флешку, а ти можеш робити з нею все, що хочеш.

— Якщо це правда, то ти хоч розумієш, що я можу використати це в користь для свого батька?

— Знаю, що можеш, але сподіваюся на твою людяність, Каріно. Ти побачиш усе, що зробив твій батько і зараз вибір лише за тобою.

— Чому я маю вірити тобі?

— Ти не маєш, — Лук'ян знизав плечима. — І ще...

— Що ще?

— Ти додому зібралася? Можу підвезти.

— Завдяки тобі, — я підійшла ближче до нього, — у мене тепер нема дому. Не треба мене підвозити. Думаю, що Божена вже зачекалася на тебе.

— Ти мала рацію, — сказав він, а тоді відчинив пасажирські дверцята, — я її використав. І сюди прийшов лише для того, щоб віддати тобі цю флешку. Сідай, Каріно.

Я деякий час дивилася на Лук'яна, вагаючись. Потім все ж сіла в його автомобіль. Знаю, що він не зробить мені нічого поганого. Чомусь поруч з ним я завжди відчувала себе в безпеці. Я глибоко вдихнула, спрямувавши погляд у вікно. У всьому салоні пахло його парфумом, за яким я вже так сильно встигла скучити. Колись, у його обіймах, я відчувала себе найщасливішою. Зараз же між нами така глибока прірва. Я краєм ока глянула на Лук'яна і пригадала той момент, коли він вперше відвіз мене до того бару, де працює Мілана.

— Про що думаєш? — раптом спитав він.

— Про те, як плакала у твоїх обіймах в університеті, а тоді ти відвіз мене на той літературний вечір, — відповіла я. — Пам'ятаєш?

— Хіба я можу забути?

В нього на обличчі з'явилася тінь усмішки. Тільки була вона зовсім не з радощів. Спогади — це все, що залишилося між нами.

— Як у тебе зараз справи? Чим ще займаєшся, крім того, що намагаєшся посадити мого тата? — поцікавилася я.

— Продовжую працювати в університеті, пишу вірші та планую видати ще одну збірку. А ти чим займаєшся, крім того, що намагаєшся виправдати свого батька?

— Нічим, — я знизала плечима. — Це ти в університеті познайомився з Боженою? Вона казала мені, що їй запропонували там викладати.

— Так, — Лук'ян кивнув. — Я одразу дізнався, що ви з нею родички. Тому, коли вона запросила мене на це святкування, без вагань погодився. Це була єдина можливість зустрітися з тобою.

— Кому ти віддав тих додаткових десять балів? — раптом спитала я, щоб хоч трішки забути про нашу ситуацію.

— Гм, не очікував я такого питання, якщо чесно.

— Невже не хочеш сказати? — я подивилася на нього, усміхнувшись. — Це секрет?

— Нікому я не віддав їх. Ти ж пішла з університету.

— Ти б і так не дав мені тих балів. Сам казав, що Аліна та Ната заслужили більше.

— Ти теж заслужила. Якщо чесно, було цікаво спостерігати за твоїми стараннями подружитися з поезією.

— Рада, що через мене твоє завдання було не таким нудним.

— Знала б ти, як би сильно я хотів, щоб все було по-іншому.

— Тільки це вже неможливо, — тихо сказала я і подивилася у вікно.

Тепер ми обоє замовкли. Лук'ян був зосереджений на дорозі, а я просто спостерігала за нічним містом. Мені б теж дуже хотілося, щоб все було по-іншому. Згодом ми приїхали під будинок, в якому я тепер живу. Лук'ян зупинився, а тоді раптом уважно подивився на мене.

— Оригінали цих документів, — він кивнув на пакет, що був у моїх руках, — знаходяться в червоній теці у столі Якимова. Там є спеціальне відділення, де він тримає усі найцінніші докази.

— Чому ти мені це розповідаєш? — дещо налякано спитала я. — Ти зараз видаєш мені усю конфіденційну інформацію слідства!

— Я добре розумію, що роблю, Каріно. Так, можливо, потім я пошкодую про це, але...

— Навіщо ти це робиш?

— Може, хоч так ти не будеш ненавидіти мене, — відповів Лук'ян і важко видихнув. — Я теж був перед вибором, Каріно. Мені потрібно було обрати або тебе, або правду. Я вибрав правду. Думав, що мені стане легше, але це далеко не так. Тепер вибір за тобою: або твій батько, або справедливість.

— А ти? — пошепки спитала я.

— А я буду завжди, — він раптом взяв мене за руку, — але сподіваюся, що ти зробиш правильний вибір.

— Я так втомилася, Лук'яне, — сказала я, відчуваючи сльози на очах. — Мені страшно.

— Каріно, ти не повинна розплачуватися за вчинки свого батька. Я не знаю, що зараз відбувається у твоєму житті, але я завжди буду на твоєму боці.

— Навіть якщо я оберу батька?

— Бережи себе та не роби дурниць, — сказав Лук'ян і ніжно доторкнувся своїми губами до моєї руки.

Серце, здається, перестало битися. Ми обоє виглядали такими жалюгідними. Кожен залежить від своєї ситуації. Я уважно подивилася на нього, розуміючи, що не можу ненавидіти його. Між нами досі є той незрозумілий зв'язок. Почуття, кохання, залежність? Не знаю...

— Ти теж бережи себе, — сказала я, а тоді вийшла з його авто.

Усе... Той світлий момент залишився у тому авто. Тепер я вийшла у реальність, яка знову вселила у мені сумніви. Всю ніч я переглядала ті документи й не могла повірити в те, що там написано. У голові постійно крутилися думки, що Лук'ян збрехав мені. Хоч моє серце затято вірило його словам. Здавалося, ніби він говорив щиро. І є лише один спосіб це перевірити...

— Я не можу, — продовжувала мама. — Що нам робити, Каріно?

З самого ранку вона ходила по квартирі, намагаючись придумати якийсь план. Я ніколи не бачила її такою знервованою.

— Каріно! — різко крикнула вона. — Ти взагалі мене слухаєш? Я тут говорю про серйозні речі, а вона дивиться у вікно і думає про щось.

Мама навіть не здогадувалася, що зараз у мені борються розум і серце. Я легенько постукала по склу, відчуваючи неприємний клубок у горлі. У нього був вибір і він не обрав мене, а тепер я не оберу його.

— У столі слідчого є спеціальне відділення, де він тримає найважливіші докази. Усі документи зараз знаходяться у червоній теці.

— Звідки ти це знаєш? — здивовано спитала мама.

— Це вже не має значення, — сказала я, відчуваючи, як по щоці потекла сльоза. — У мене є копії тих документів. Надішли їх тому чоловікові. У нас ще є час підмінити всі докази.