Розділ 9

Я декілька секунд дивилася на нього, а потім швидко попрямувала у вулички між будинками. Уявлення не мала, куди потрапила, але мені потрібно було сховатися. Я побачила темний перехід і побігла туди. Як тільки опинилася там, то втомлено сперлася до холодної стіни, щоб віддихатися. Давно я так багато не бігала, як сьогодні. Глибоко вдихнувши, заплющила очі в очікуванні, що моє серце перестане так колотитися. Я не розуміла, чи це від бігу, чи від страху. Я здригнулася, коли згадала той погляд. Його б я не сплутала ні з чим, адже це саме той хлопець, у якого я випадково зайшла тоді, коли була в Тигра. Здається, цей чоловік приставив до мене своїх псів. Мороз пройшовся по моїй спині. Я розумію, що тепер винна Тигрові, але це не означає, що за мною треба слідкувати. Яке вони взагалі мають право так лякати мене? Я повільно сповзала по стіні та сіла на холодний бетон, розпрямивши ноги. Мені було байдуже на бруд і холод. Я відчувала лише страх і якусь дивну образу на себе та своє життя. Сльози з'явилися на очах. Так часто стримувала їх, але зараз вже зовсім нема сил. Як же це все набридло? Хіба може бути така довга чорна смуга? Кажуть, що з часом все погане минає, але зі мною доля вирішила зіграти у гру на виживання. За що вона так сильно ненавидить мене? Я знаю, що була егоїстичною, пихатою та зарозумілою дівчиною. Тільки це не означає, що я є такою насправді. У мене не було іншого вибору. Я не могла дозволити собою користуватися. Та моє покарання надто жорстоке...
Я витягнула телефон і навіть не знала, кому зателефонувати. Додому повертатися страшно, бо ті бандити точно будуть чатувати під під'їздом. Мамі взагалі байдуже на мене, а жалітися Лізі чи дядькові я не збираюся. Якщо піду до них, то вони одразу ж почнуть все розпитувати. Тільки мені зовсім не хочеться розповідати комусь про свої проблеми. Я це все зробила, а значить — мені й розплачуватися.
Гортаючи свої контакти, я зупинилася на номері Мілани. Ми з нею далеко не подруги, але вона сама казала, що допоможе, коли мені буде потрібно. Схоже, цей час настав. Я швидко натиснула на кнопку виклику, поки не встигла зупинитися. Довгі гудки дратували мене. Зараз цей звук здавався мені найогиднішим у всьому світі.

— Слухаю! — заговорила Мілана.

— Привіт, це Каріна, — швидко сказала я. — Мені потрібна твоя допомога.

— Гм, цікаво. Де ти зараз?

Я подивилася по сторонах, але поняття не мала, де знаходжуся.

— Не знаю.

— У мене якраз завершується зміна, — сказала вона, а я почула якийсь шум. Здається, Мілана ще досі в тому барі, де працює. — Надішли мені свою геолокацію і я заберу тебе.

— Добре.

Я швидко знайшла своє місцеперебування і надіслала його Мілані. Сидіти на бетоні вже було нестерпно, тому я піднялася і почала намотувати круги в цьому переході. Мої нерви були на межі, бо це місце не давало ніякого відчуття безпеки. Я боялася, що зараз звідкись з'являться ті бандити й зроблять щось зі мною. Так страшно мені ще не було ніколи.
Через двадцять хвилин очікування я помітила яскраве світло від фар автомобіля. Всередині з'явилося хвилювання, бо це може бути хтось з людей того Тигра. Я помітно напружилася і просто стояла, дивлячись на автомобіль, що зупинився.

— Ей! Сідай! — крикнула з напіввідчиненого вікна Мілана.

Я полегшено видихнула та попрямувала до авто. Коли сіла на пасажирське сидіння, то нарешті відчула себе в безпеці.

— Куди тобі? — спитала дівчина, коли ми виїхали.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Мені нема куди піти.

— Гм, а вдома що?

— Небезпечно.

— Тоді можеш деякий час пожити в мене, — сказала Мілана, а я здивовано подивилася на неї.

— Не хочу тебе обтяжувати.

— Але чомусь подзвонила саме мені. Я і так одна живу. У мене теж нікого нема.

— Можна я сьогодні переночую в тебе? Завтра зранку одразу ж піду геть, — швидко мовила я, відчуваючи дивний сором.

Я ніколи нічого не просила в інших. Мені такі речі не були властиві. Зараз же у мене просто нема іншого виходу.

— Подивимося, — вона легенько усміхнулася.

— Мені так соромно, що я викликала тебе вночі, а тепер ще й прошу переночувати, — сказала я та відвела погляд.

— Тут нема чого соромитися, — Мілана краєм ока глянула на мене. — У всіх бувають не надто хороші періоди. Ми приїхали!

— Так швидко, — тихо буркнула я, виглядаючи з вікна автомобіля.

— Ага, ти заблудилася неподалік від мене. Тобі сьогодні дуже пощастило.

— Ти навіть не уявляєш, як мені щастить останнім часом, — зі сарказмом сказала я.

Ми вийшли з авто, а тоді зайшли в один зі звичайних під'їздів. Піднявшись на шостий поверх ліфтом, Мілана зупинилися біля середніх дверей. Вона витягнула з сумочки ключі, а тоді відчинила двері.

— Заходь! — мовила вона.

Я трохи ніяково усміхнулася, бо нечасто ходила до когось у гості. Я зняла свою куртку і заодно скривилася, коли помітила, яка вона брудна.

— Бачу, що в тебе був дуже веселий день, — сказала Мілана, дивлячись на мене знизу вверх.

Я просто знизала плечима, відчуваючи неабиякий сором. Усі джинси були в болоті, бо я ж сиділа на холодному бетоні.
Дівчина запросила мене на кухню, а сама попрямувала кудись в іншу кімнату. Повернулася вона уже в домашньому одязі.

— Візьми, — сказала Мілана і передала мені чисті речі. — У нас більш-менш подібна фігура. Думаю, що тобі підійде.

— Дякую, — я усміхнулася.

— Можеш переодягнутися у ванній кімнаті. Свої брудні речі кинеш у пральну машину. Якщо тобі потрібно у душ, то можеш взяти на поличці мій гель, а чисті рушники є у шухляді.

— Добре.

Я кивнула їй, а тоді попрямувала до ванної. Спершу зняла з себе брудний одяг, а тоді все ж зайшла під гарячі струмені води, стараючись не намочити голову. Потім я швидко переодягнулася у сухі речі та подивилася на себе у дзеркало. Під очима надто великі синці від втоми, а по щоках була розмазана туш. Напевно, це від моїх сліз. Ну і вигляд! Самій огидно дивитися на себе. Я швидко змила туш і привела себе в порядок. Також кинула брудні речі у пральну машину.

— То що в тебе сталося? — спитала Мілана, коли я зайшла на кухню.

— Зв'язалася не з тими людьми, а тепер пожинаю плоди своєї тупості, — відповіла я та сіла на вільний стілець.

— Яка знайома ситуація, — дівчина легко посміхнулася. — І що, все так серйозно?

— Ну, в мене тепер є борг, але я не можу його віддати.

— У тебе нема грошей?

— Гроші тут ні до чого, — я важко видихнула. — Їм потрібна я.

— А це вже цікаво, — Мілана уважно подивилася на мене.

— Мене хочуть насильно видати заміж. Я ж відмовилася і тепер за мною слідкують. Це від них я сьогодні втекла.

Дівчина підійшла до холодильника і витягнула звідти відкорковану пляшку червоного вина. Вона розлила його у два келихи та передала мені один.

— Колись мене теж змусили вийти заміж, — почала вона, а я здивовано подивилася на неї. — Це було вже давно. Мені тоді лише сімнадцять виповнилося. Тато захопився ігровими автоматами. Заліз у такі борги, з яких не міг вибратися. От і довелося продати свою доньку.

— Це так жахливо, — тихо сказала я, бо навіть не знала, що говорити в такій ситуації.

— Чого я тільки не бачила, коли жила з тим огидним стариком. Я так хотіла втекти звідти. Мріяла про це. Тільки мені ніяк не вдавалося. Після однієї моєї спроби втечі він ледь не вбив мене. Потім зовсім випадково у нас з'явився новий охоронець, Захар. Він мені зразу сподобався. Такий приємний та хороший хлопець. Якось він побачив, як той мій чоловік підняв на мене руку. Тоді Захар захистив мене перед ним. Знаєш, я вперше відчула себе слабкою дівчиною, — Мілана легенько усміхнулася. — Ми почали з ним спілкуватися. Як виявилося, насправді Захар був поліцейським під прикриттям. Весело, правда ж?

— Це він допоміг тобі? — спитала я.

— Так, — вона кивнула. — Захар зробив мені фальшивий паспорт. Я ж не Мілана насправді. Мені вдалося втекти. Здавалося, що всі мої мрії от-от збудуться. Я переїхала в інше місто. Мене там зустрів друг Захара. Ти знаєш його друга.

— Ем, не впевнена, що знаю.

— Це я зараз про Лук'яна говорю, — Мілана закотила очі.

— Ти ж колись казала мені, що ви познайомилися з ним на літературному вечорі.

— Не мала ж я тобі при першій же зустрічі розповідати історію свого життя. Якщо чесно, то я не дуже довіряла тобі.

— І що далі? Вони не шукали тебе?

— А далі розпочався справжній кошмар, — Мілана видихнула. — Мій чоловік зрозумів, що це Захар допоміг мені. Там відбулася якась перестрілка, в ході якої вони обоє померли. Ти навіть не уявляєш, як довго я винила себе. Навіть наркотики почала вживати. Тільки це вже зовсім інша історія. Я два роки жила в іншому місті. Потім Лук'ян сказав мені, що повертається сюди, бо у нього є якась справа. Я ж вирішила теж приїхати до рідного міста. Обрізала волосся та пофарбувала його у блонд. Також купила блакитні лінзи й до сьогодні не розлучаюся з ними. Повністю змінила свій імідж. Потім влаштувалася співачкою у барі й зняла собі цю квартиру. Так і живу вже рік, але мені все одно страшно.

— Якщо твій колишній чоловік уже мертвий, тоді тобі нема чого боятися, — сказала я.

— Є, — Мілана дивно усміхнулася. — Його брат так легко не змирився зі смертю того монстра. Я знаю, що він шукає мене.

— Твоя історія нагадує якийсь бойовик чи трилер.

— Я бачу, що твоя зараз не краща.

Я трохи знервовано усміхнулася, а тоді зробила добрячий ковток вина. Сподіваюся, що мене не чекає така доля, як у Мілани. Вона тоді була ще надто юною, тому можна зрозуміти, чому дівчина погодилася на те одруження. Я ж уже доросла дівчина і не дозволю нікому втручатися у моє життя.

— Будемо сподіватися, що нас обох не знайдуть, — мовила я і цокнула келихом об той, що тримала Мілана.

— У тебе буває таке відчуття, ніби хтось за тобою постійно спостерігає? — раптом спитала вона.

— Буває, — я задумано відвела погляд. — На жаль, дуже рідко це відчуття підводить.

— Я часто думаю, — тихо сказала Мілана і подивилася мені в очі, — а якщо він вже давно мене знайшов? Може, Тигр просто чекає, щоб напасти?

— Х-хто? — перепитала я.

— Ну, той брат мого покійного чоловіка, — дівчина насупилася.

— Ти сказала, як його звати. Можеш повторити?

— Насправді його звати Ростислав, але у кримінальному світі усі кличуть його Тигр. Головний бандит нашого міста. Він зі своїми людьми багато поганих справ наробили. З такими страшно зв'язуватися, бо вони не знають, що таке милосердя. Якщо раптом колись почуєш це ім'я, то краще одразу тікай від них.

— Пізно, — прошепотіла я і важко ковтнула. — Уже з ними зв'язалася.