Розділ 8

— Хах, хороший жарт! — сказала я і почала сміятися.

— Я цілком серйозно, Каріно.

— У такому випадку мені дуже цікаво навіщо я вам потрібна?

— Ти смілива, — почав чоловік, — розумна, красива, а ще дуже поважна. Просто ідеальна кандидатура для мого сина.

— Не пам'ятаю, щоб приходила на кастинг дівчат для вашого сина, — буркнула я.

— Ще й дотепна, — додав Тигр, усміхнувшись. — Дійсно ідеальна.

— Я більше не збираюся слухати цих дурниць. Ми з вашим сином навіть не знайомі і я не буду з ним, бо ви так хочете! Невже ваш син такий безпорадний, що не може сам знайти собі жінку?

— Він помітив тебе, коли ти приходила до мене. Я не бачив його ще ніколи таким. Він наче збожеволів і постійно говорить про тебе. Закохався хлопчина.

— Послухайте, — я важко видихнула, — мені байдуже на вашого сина. Ми домовлялися з вами по-іншому.

— Ти хоч розумієш, що тепер в боргу переді мною?

— Назвіть суму і я привезу вам гроші!

— Ні, дорогенька, — чоловік огидно засміявся. — Невже ти думаєш, що мені потрібні гроші? Якщо вийдеш заміж за мого сина, тоді й закриєш борг.

— А якщо ні? — спитала я, міцно стиснувши зуби.

— Тоді він сам знайде тебе. У тебе є можливість зробити це добровільно.

— Знаєте, може, ви думаєте, що я боюся вас, але це далеко не так. Я не вийду заміж за вашого сина ніколи! У гробі він побачить мене своєю дружиною, зрозуміло?

Я швидко збила дзвінок і міцно стиснула його у руці. Злість взяла наді мною верх. Я сердито вдарила ногою по лавці, що стояла поруч. Хотілося хоч якось полегшити свій біль.

— Яка ж я дурепа, — прошепотіла до себе.

Чим я тільки думала, коли погоджувалася на це все? У що я тільки вв'язалася? Ніколи в житті не вийду за того, кого навіть не знаю. Вони не змусять мене цього зробити. Та я краще помру! Голова розколювалася від болю, а я просто стояла у парку та глибоко дихала. Так важко чомусь було. Мені навіть думати не хотілося про те, що буде далі. Через два тижні відбудеться суд і якщо тата визнають невинним, то він повернеться додому. Тоді вже нехай сам розбирається з тим Тигром і його сином. Де він взагалі міг мене бачити? Боже, коли це все вже закінчиться?

— Оу, Каріно, це ти? — раптом почула я біля себе дівочий голос.

Я насупилася і подивилася на дівчину. Деякий час вдивлялася у її обличчя, намагаючись пригадати. І я згадала. Це та Мілана, подруга Лук'яна. Колись я думала, що ми навіть могли б стати друзями, але вона теж приховувала правду.

— Вам здалося, — буркнула я, глянувши в іншу сторону.

— Ні, я знаю, що у мене зір не дуже, але я ж не тупа, — огризнулась дівчина і склала руки на грудях.

— Чого тобі, Мілано? — спитала я, роблячи акцент на її імені.

— Нічого, — вона знизала плечима. — Вийшла на пробіжку і дивлюся ти тут стоїш. Давно не бачила тебе, тому вирішила підійти.

— Ти все сказала?

— Я дивлюся, що ти вже цей...— дівчина покрутила пальцем біля своєї скроні. — З глузду з'їхала. Ну а якщо серйозно, то я рада тебе бачити. Лук'ян казав, що ти деякий час була за кордоном.

— Нелегко було тут після того, що сталося, — спокійно сказала я, а тоді подивилася їй прямо в очі. — Ти ж знала, який в Лук'яна план? Знала, але не сказала мені. Теж приховала правду, як і усі.

— Я лише знала, що Геннадій Раковський вбив його батька, — дівчина сіла на лавку. Я ж зробила те саме. — Лук'ян не казав нічого про свої наміри. Він же познайомив тебе з нами як зі своєю студенткою. Я бачила, що між вами щось відбувається. Може, ти зараз думаєш, що з його сторони це все було грою, але я так не думаю. Він справді відчував до тебе щось глибоке. Я не маю права стверджувати, що Лук'ян закохався в тебе, але ти точно була для нього небайдужа. І ти навіть не уявляєш, як йому було важко, та і зараз теж.

— Мені теж складно. Я ж справді покохала його і ця зрада стала для мене дуже сильним ударом.

— Ви обоє залежні від своєї долі, — задумано сказала Мілана. — У вас не могло бути по-іншому, бо обставини були не ті. Так, можна безперервно звинувачувати Лук'яна та ненавидіти його всім серцем, але ж тобі від цього не легше.

— Ти ж розумієш, що я не можу пробачити йому.

— Як і він тобі.

— Мені? — я нахмурилась, глянувши на Мілану. — Не пригадую, щоб чимось завинила перед ним.

— Справді? — Мілана дивно посміхнулася. — Мені завжди здавалося, що ти з тих людей, які за справедливість. Тільки зараз ти чиниш зовсім нечесно.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі.

— Твій батько вбивця, але ти продовжуєш захищати його. Мало того, так ще й тепер замішана у тому, що сталося з тим свідком.

— По-перше, я до цього аж ніяк не причетна, — впевнено сказала я, — а по-друге, мій батько — не вбивця!

— А якщо так? — дівчина уважно подивилася в мої очі. — Тебе не мучить совість, що ти весь час прикриваєш вбивцю і сама вже стаєш нею?

— Ти не маєш права мене засуджувати.

— Та невже? І що ти мені зробиш? Твої слова нічого не вартують, а ти сама не розумієш, у що вляпалася. Якщо ти зв'язалася з бандитами, то скоро дуже сильно пошкодуєш.

— Та що ти взагалі знаєш про це?! — сердито крикнула я.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я прожила в кримінальному світі, Каріно. Я бачила такі речі, які тобі навіть в кошмарах не снилися.

— Я не вірю тобі. Ти все це говориш лише для того, щоб заплутати мене. Мабуть, це ваш з Лук'яном спільний план.

— Знаєш, а ти думаєш лише про себе та свої проблеми й навіть не помічаєш того, що відбувається навкруги. Мені тебе шкода, правда.

— Пошкодуй краще себе, якщо в тебе було таке важке минуле, — випалила я та різко піднялася з лавки. — Думаю, нам більше нема про що говорити.

Вона раптом забрала з моєї руки мій телефон і почала у ньому щось записувати.

— Якщо буде потрібна допомога, або ж порада, — вона віддала мені смартфон, — можеш звертатися. Повір, я багато чого знаю.

— Щасливо! — буркнула я, а тоді просто пішла геть.

Ну чому мене ніхто не розуміє? Усім так складно повірити, що я захищаю злочинця, але він ще й мій тато! Хіба я можу по-іншому, якщо ця людина виростила мене. Він завжди був таким хорошим і добрим, що я не можу просто повірити в те, в чому його звинувачують. У мене ще є два тижні, щоб витягнути його. Треба терміново щось придумати, бо все-таки у їхніх руках та тека.

Два дивні я сиділа вдома і навіть не знала, що мені робити. Мама кудись постійно зникала. Хоч вона і говорила мені про те, що навідувалася до подруги, я не вірю їй. От і сьогодні цієї жінки весь день не було вдома. Я стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Краплі дощу билися об скло, а я спостерігала, як вони повільно стікали. Раптом почула, що до мене хтось телефонує. Спочатку я напружилася, тому що боялася, що це може бути той Тигр. Після тієї розмови він не давав про себе чути, але я розуміла, що цей чоловік не залишить це так просто. Ще більше тривоги з'явилося тоді, коли я побачила на екрані невідомий номер.

— Алло? — трохи налякано сказала я.

— Знаю, ти не очікувала, що я подзвоню до тебе, — заговорила моя двоюрідна сестра Божена.

— Це навіть дуже дивно, — буркнула я та нахмурилась.

— У мене наступного тижня день народження, — просто сказала вона. — Тато казав, щоб я запросила тебе на святкування. Якщо чесно, то я б хотіла, щоб ти з'явилася. Маю для тебе сюрприз.

— Щось підказує, що цей сюрприз мені не сподобається. І багато гостей буде?

— Усі найближчі, — відповіла вона. — Ліза теж запрошена, якщо тобі це цікаво. Ви завжди з нею веселилися окремо від усіх, а я відчувала себе лишньою.

— Божено, я не маю ніякого бажання слухати твої дитячі образи.

— Наступної суботи я буду чекати тебе у себе вдома. Можеш приходити навіть без подарунка, враховуючи твою ситуацію.

— Сумніваюся, що взагалі прийду.

— Це вже твої проблеми, — швидко мовила Божена, ніби хотіла якнайшвидше завершити нашу розмову, — але не забувай, що це тато сказав мені запросити тебе. Якщо не прийдеш, то образиш його, а не мене. Він же багато чого для тебе зробив. Добре, до зустрічі у суботу.

Мені ще хотілося сказати дещо не дуже приємне у її сторону, але я не встигла. Навіщо Божена взагалі запросила мене? Ми ніколи з нею не були подругами й дядько Павло про це дуже добре знає. Тільки якщо вона йому не наплела чогось. Може, сказала, що ми з нею нарешті знайшли спільну мову. Від Божени можна очікувати будь-чого. В ній все ще живе та ображена дівчинка, яку недолюбили батьки. Вона звикла винити усіх, але тільки не себе. Я точно знаю, що ця дівчина щось задумала. Ще й про сюрприз якийсь говорить. Нічого не розумію...
Мама ще досі не повернулася додому. Я вирішила зателефонувати до неї, бо на годиннику вже була десята година вечора. Я стояла біля вікна, тримаючи у руках телефон, але у відповідь чула лише гудки. Я дзвонила тричі, але жодного разу вона не прийняла дзвінок. Або з нею щось сталося, або вона просто розважається. Я вже навіть почала хвилюватися. Може, вона теж у щось влипла, але не розповідає мені? Я швидко переодягнулася в джинси й спортивний светр. Взувшись в черевики на низькій підошві, я одягнула чорну куртку і вийшла з квартири. Зовсім не розуміла, куди збираюся йти. Може, хоч ця прогулянка допоможе мені освіжити голову. Коли я вийшла з під'їзду, то одразу помітила чорний Мерседес Гелендваген. Такі авто завжди навіювали страх у мені. Вони наче і кричали: "Обережно! За кермом бандит".
Раніше я не бачила цього автомобіля. Він з'явився тут декілька днів тому і весь цей час я просто спостерігала за ним зі свого вікна. Мабуть, хтось із сусідів придбав собі таку машинку.
Я накинула на голову капюшон свого светра і попрямувала темними вуличками міста. У такий час завжди мало людей і це дає змогу побути на самоті. Я витягнула з кишені навушники й одягнула їх. Потім ввімкнула музику на телефоні, бо ця тиша вечірнього міста починала мене насторожувати. Весь час здавалося, ніби за моєю спиною хтось іде. Може, комусь теж не сиділося вдома? Бажання обернутися було дуже великим, але я боялася. Хвилювання та страх чомусь були надто сильними. Навіть спокійна музика не допомагала втихомирити стукіт мого серця.
Я все ж наважилася і повільно повернула голову назад. Краєм ока помітила чорний силует, що йшов за мною. Чоловік був високим та худим, а ще у капюшоні. Я трохи пришвидшила свою ходу, а тоді знову обернулася. Незнайомець теж почав іти швидше.
Я оглянулася по сторонах, і розуміла, що порятунку нема звідки чекати. Без жодних вагань я почала бігти. Якщо цей чоловік переслідує мене, то я будь-що повинна втекти.
Я щодуху бігла тротуаром, а він біг за мною. Я чула його гучні кроки, а ще нестримний стукіт свого серця та важке дихання. Ноги занили від втоми, а я навіть не знала, де саме опинилася.
Я побачила неподалік світлофор, на якому відраховувалися останні секунди зеленого світла. І я встигла пробігти по пішохідному переході, а цей незнайомець — уже ні. Я уважно подивилася у його сторону. Чоловік стояв біля ліхтаря. Раптом він повільно зняв капюшон зі своєї голови, і я впізнала його...