Розділ 7

Я важко ковтнула і відвела погляд. Невже це справді справа рук цього Тигра? Хоча, можливо, слідчий просто блефує і хоче дізнатися про наміри батька. Напевно, це все брехня і той їхній свідок живий та здоровий. Я склала руки на грудях, а тоді спитала:

— І до чого тут я? Чи ви думаєте, що це я забігла туди в тюремну камеру і вбила вашого свідка.

— Ми поки не знаємо вбивство це чи самогубство, — заговорив слідчий і різко подивився на мене, — але я впевнений, що швидше перший варіант.

— Ви цього свідка так від усіх приховували. Якщо він був таким важливим для вас, тоді ви точно його добре охороняли. Сумніваюся, що хтось так легко зміг би його вбити.

— Леонід Тарасов, — слідчий кинув на стіл переді мною якусь паперову таку. Я відкрила її та побачила фото чоловіка. — Сорок п'ять років. У кримінальному світі відомий як Леон — найманий вбивця.

Я здригнулася, коли почула це ім'я. Здається, все починає складатися у якийсь логічний пазл.

— Ми довго намагалися спіймати його, але йому завжди щастило. Шість років назад, у Парижі, його підстрелили на вулиці. Йому допомогли зімітувати його смерть. Ми думали, що він мертвий, але насправді дуже помилялися. Леонід вирішив покінчити з кримінальним світом. Одружився і в нього народилася донька. Він став справжнім сім'янином, але минулого року, коли Леонід повернувся з роботи, на нього вдома чекала поліція. Невідомі застрелили його дружину та доньку. Сусідка почула якийсь шум і викликала поліцію. Якби не та ситуація, то ми б ніколи не знайшли його. Він змінив ім'я, прізвище і вдало переховувався. Тільки Леоніда видало татуювання на руці. Ми довго намагалися розпитати його, але він мовчав. Йому не можна було розкривати особистостей кримінального світу, бо тоді його б швидко усунули. Леоніда звинуватили у декількох вбивствах, які точно вказували на нього. Пів року тому на порозі мого кабінету з'явився Віктор Коман. В його руках було фото з камер спостереження. Уявлення не маю, де він це знайшов, — слідчий сперся обома руками на стіл, а тоді уважно подивився мені в очі, — але знаєш, що було на фото?

— І що ж? — спитала я, намагаючись тримати себе впевнено.

— Біля автомобіля Олексія Комана крутився якийсь чоловік. Він був одягнений у чорний спортивний костюм та куртку. На голові, звісно ж, накинений капюшон. Там був момент, де цей чоловік надягав шкіряні рукавиці. І буквально в одній секунді було помітно татуювання на руці. Завдяки сучасним технологіям можна легко зробити зображення чіткішим. Як думаєш, чиє це було татуювання? Так, саме Леона. Віктор Коман вирішив сам поговорити зі злочинцем. Я не заперечував, бо мені було цікаво. Віктор взяв на себе роль психолога. Він переконав Леоніда, що його сім'ю вбили ті, кому він довіряв. Під цим тиском Леон здався.

— Навіщо ви мені це розказуєте? — спитала я, насупившись.

— Хочу аби ти дещо зрозуміла, — відповів чоловік. — Він зізнався, що йому доручили вбити Олексія Комана. Леонідові потрібно було пошкодити гальма в його авто. Він зробив це, і внаслідок цього Олексій не впорався з керуванням і помер. Тільки Леон не лише зізнався в цьому, а ще й сказав, хто замовник.

— І хто ж? — поцікавилася я, піднявши одну брову.

— Твій батько, — надто різко відповів слідчий. — І тепер, коли нам лише треба було дочекатися суду, хтось вбиває нашого головного свідка. Якраз після того, як твоєму батькові дозволили здійснити дзвінок. Це не здається тобі дивним?

— Може, ваш свідок страждав психічними розладами? — припустила я. — Або ж той Віктор Коман змусив Леона сказати, що замовником був мій батько? Якось це все не сходиться.

— Що не сходиться?

— Злочинець стільки мовчав, а тут з'являється чарівник, якому він викладає все на блюдечку.

— Деякі люди знають, куди потрібно натиснути в таких випадках.

— Якщо це все-таки вбивство, то думаю, що вам потрібно кращих охоронців у в'язницю. Це все, що ви хотіли розповісти мені?

— Ти така ж, як і твій батько, — сказав слідчий і похитав головою.

— А ви думали, що викличете в мені жалість? Не знаю, на що ви сподівалися, коли кликали мене сюди.

— На твою людяність. І якщо Леона вбили завдяки тобі, то нехай це буде на твоїй совісті. Більше мені нема чого сказати.

Я усміхнулася йому, а тоді розвернулася і вийшла з його кабінету. Хвилювання було таким сильним, що бракувало повітря. Як тільки опинилася на вулиці, то сперлася до поручнів і глибоко вдихнула. Це точно правда. Звідки б тоді мій тато взагалі знав цього Леона? Та ще й та операція називалася "Париж", а слідчий сказав мені, що саме у Парижі було зімітовано смерть Леоніда. Тільки цього разу, здається, усе реально. Виходить, що тепер і я причетна до вбивства. Якби я не пішла тоді до Тигра, то нічого цього б не було. Я похитала головою, стримуючи сльози. Ні, він сам себе вбив, або ж, вони збрехали.
Я різко випрямилася та заплющила очі, щоб заспокоїтися. І хоч мене лякала ця вся ситуація, я досі вважала, що вчинила правильно. Він був найманим вбивцею і на його руках смерті сотень людей. Але хіба тепер я краща?
Я почала спускатися сходами та завмерла на одній зі сходинок, коли помітила Лук'яна. Він уважно дивився в мою сторону, а тоді підійшов ближче. Він зупинився на сходинці, що була нижче. Таким чином наші обличчя опинилися на одному рівні.

— Я так розумію, тобі вже повідомили, що у вас тепер нема свідка, — сказала я, усміхнувшись.

— Не можу повірити, що радієш смерті чужої люди, — Лук'ян розчаровано подивився на мене.

— Він сам прийняв таке рішення, — я знизала плечима. — Мабуть, духи людей, яких він вбив, не давали йому спокою. Так можна і з розуму зійти. Не дивно, що він не витримав і вирішив вкоротити собі віку.

— Я впевнений, що йому допомогли це зробити. І ти прекрасно знаєш тих, хто до цього причетний.

— Ем, а звідки я можу це знати?

— Якимов казав мені, що твій тато телефонував до тебе. Не знаю, що він сказав тобі зробити, але краще б ти не робила цього.

— Справді? І чому ж? — спитала я, склавши руки на грудях.

Лук'ян надто пильно дивився на мене. Я ж примружила очі, не відриваючи свого погляду.

— Ти навіть не здогадуєшся, з якими поганими людьми зв'язалася, — тихо сказав він.

— Здається, я завжди зв'язуюся не з тими, — буркнула я, натякаючи на нього.

— Можеш не радіти, Каріно. Я зроблю все, щоб твій батько поплатився за свої вчинки.

— А я зроблю все, щоб за свої вчинки поплатився ти.

— Ти стала жорстокою, — мовив Лук'ян і похитав головою.

— Я завжди такою була, — різко сказала я. Потім нахилилася до його вуха та прошепотіла, — але ти зробив мене ще гіршою. Ти завжди так жадаєш справедливості. Знаєш, скоро вона і тебе наздожене.

— Це ти так погрожуєш мені? — спитав хлопець, дивлячись в мої очі.

— Можливо, — я усміхнулася, — але обіцяю, що колись помщуся тобі.

— Буду чекати, коли ти це зробиш. Може, хоч тоді тобі стане легше.

Лук'ян відійшов від мене, а потім просто попрямував до відділку, залишаючи мене на сходах. Я обійняла себе руками та подивилася у небо. Що зі мною стало? Боже, я вже сама не впізнаю себе. Хіба мені колись була властива така жорстокість? Я ніколи не розуміла цього смаку помсти, а зараз мрію про неї. Вона наче спокуса, якій ти всяко опираєшся, але врешті-решт здаєшся. Тепер я знаю, як легко можна забути про добро, коли у серці оселилася ненависть. І більше я нічого не відчуваю...
Коли я повернулася додому, то мами не було у квартирі. Я зробила собі чай і сіла на диван, підібгавши ноги. По телевізору йшла якась комедійна передача. Я дивилася її, але мої думки були зовсім не тут. Хоч як я не намагалася заспокоїтися, у мене це не виходило. Нерви на межі. Таке враження, що от-от я зірвуся.
Я почула шум у коридорі. Мабуть, мама нарешті повернулася. Вона зайшла у вітальню, тримаючи в руках букет квітів. Я насупилася, бо це мені зовсім не сподобалося.

— Ти знову бачилася з тим Іваном? — роздратовано спитала я. — Це він подарував тобі квіти? Мамо, що між вами відбувається?

— Нічого, — відповіла вона.

— Справді?

Я підійшла до неї та сердито забрала з її рук букет. Без жодних вагань, я відкрила вікно та швидко викинула квіти на вулицю.

— Що ти робиш? — закричала мама. — Взагалі вже з глузду з'їхала?

— Якщо між вами нічого нема, то чому тобі так не подобається, що я викинула ці квіти!

— Я тут зі всіх сил намагаюся допомогти твоєму батькові, поки ти сидиш і відпочиваєш!

— І як же ти збираєшся допомогти йому? — спитала я, склавши руки на грудях.

— Іван пообіцяв, що допоможе, — тихо відповіла вона.

— Цікаво, чому він буде це робити? Сумніваюся, що по доброті душевній.

— А це нехай тебе вже не хвилює, ясно?

— Що ти приховуєш від мене?

— Те, що вважаю за потрібне! Я думала, що ти хоч якось будеш діяти, але краще б ти залишилася на тому острові. Тоді б з тебе було більше толку!

— Ти навіть не уявляєш, скільки всього я зробила для тата.

— Чомусь я не бачу цього. 

Мама кинула на мене розлючений погляд, а тоді попрямувала до ванної кімнати. Я ж важко видихнула і втомлено сіла на диван. Здається, я погарячкувала. В такий час нам з мамою варто триматися разом, а ми чомусь не можемо порозумітися. Такого раніше ніколи не було, але зараз наші стосунки справді не з найкращих.
Наступного дня я прокинулася досить швидко, бо чомусь не могла спати. Стільки всього сталося за останні дні. Я відчувала себе такою втомленою, але мені треба було перезарядитися.
Я швидко вдягнула спортивний костюм та взула кросівки. Зверху накинула куртку, а тоді вийшла на вулицю. Попри холод, я попрямувала до парку, що знаходився неподалік. Я одягнула навушники й ввімкнула свою улюблену музику. Спочатку я бігла повільно, а потім пришвидшилася. У грудях пекло від холодного повітря, а я вже відчувала м'язи на ногах. Тільки зупинитися не могла ніяк. Мені хотілося фізично довести себе до знемоги. І я зробила це, коли ледь не впала від втоми. Я зігнулася, поклавши долоні на коліна і почала важко дихати. Потрібно було досить багато часу, аби відновити нормальне дихання. Раптом я почула, що до мене хтось телефонує. Коли побачила на екрані невідомий номер, то помітно напружилася.

— Слухаю, — трохи невпевнено сказала я.

— Як настрій, Каріно? — заговорив знайомий голос, від якого всередині з'явилося шалене хвилювання. — Ти вже, мабуть, знаєш, що наша операція пройшла успішно?

— Це справді ви вбили його? — тихо спитала я.

— Такими були умови, — відповів Тигр, а я важко заплющила очі. — Я своє завдання виконав, а тепер твоя черга.

— Скільки ви хочете грошей? Тільки дайте мені час, щоб я знайшла їх.

— А хто сказав, що мені потрібні гроші?

— Що ж тоді? — спитала я, тремтячи від страху.

— Мені потрібна ти.