Розділ 6

Я підійшла до старих дерев'яних дверей, на яких вже облізла коричнева фарба. Оглянувшись по сторонах, я глибоко вдихнула, а тоді постукала у двері. Подув холодний вітер, і я здригнулася чи то від холоду, чи то від страху.

— Хто це? — спитав грубий чоловічий голос крізь маленьку шпаринку.

— Добрий день, я від Геннадія Раковського, — тихо сказала я. — Мені потрібно поговорити з Тигром.

— Від Геника? Та він же на зоні! Іди геть звідси.

— По-перше, не на зоні, а під арештом, — трохи роздратовано сказала я, — а по-друге, я його донька. Вчора він говорив зі мною через телефон і сказав прийти сюди. Як би інакше я могла дізнатися про це місце?

Двері з голосним скрипом відчинилися і я побачила перед собою кремезного чоловіка. У нього рука була такою великою, як моя голова. Я пройшлася по ньому поглядом, а тоді важко ковтнула. Може, справді краще втекти?

— Покажи свій паспорт, — спокійним тоном мовив той чоловік.

Я витягнула з кишені документ і показала його тому громилі. Він спершу уважно прочитав прізвище та ім'я, а потім почав звіряти моє обличчя з фото.

— Може, досить вже мене розглядати? — трохи знервовано спитала я, бо мене лякав його надто пильний погляд.

— Проходь, — сказав він і відійшов.

Я пройшла всередину і ще більше насупилася. Обшарпані сірі стіни, поламана дерев'яна підлога, а ще запах такий огидний.
Чоловік пішов вперед і кивнув головою, аби я прямувала за ним. Ми пройшли довгим коридором, а тоді зупинилися біля сходів, що вели у якийсь підвал. Від того я помітно напружилася. Спустившись вниз, я побачила величезні металеві двері. Цей громила постукав три рази, а тоді через декілька секунд ще два. Якийсь дивний стукіт, але після цього двері одразу ж відчинилися.

— Заходь! — трохи суворо сказав до мене той чоловік. — Бос, у тебе гості.

Я зайшла у велику темну кімнату. Тут було лише одне невеличке вікно, завішане маленькими фіранками. Якийсь старший чоловік стояв біля нього, тримаючи у руках стакан.

— Хто це? — спитав хриплий голос.

— Донька Геника, — відповів громила.

— Справді? Я чекав на тебе. Залиш нас.

— Як скажеш, Бос.

Чоловік вийшов з кімнати, а я залишилася з цим незнайомцем удвох. В кімнаті було надто темно і я навіть не могла роздивитися його. Раптом чоловік підійшов до стіни та ввімкнув світло. Я примружила очі від незвичного контакту, а потім зір пристосувався. Я пройшлася поглядом по кімнаті й помітила, що вона в рази краща за весь будинок. Тут стояли шкірні крісла, великий дубовий стіл та дорогий диван. Стіни, пофарбовані у приємний зелений колір, а усі меблі — темно-коричневі. Я подивилася на чоловіка, який уважно розглядав мене. Він був у дорогому чорному костюмі. На вигляд йому не більше п'ятдесяти. Злегка посивівші скроні, яскраво-блакитні очі та великий шрам, що тягнувся майже через усе обличчя. Він був таким, що нагадувало окрасу тигра. Тепер я точно впевнена, що переді мною потрібна мені людина.

— Чув, що твого батька заарештували, — заговорив чоловік.

— Сталося таке непорозуміння, — відповіла я, намагаючись зробити усе, щоб мій голос звучав упевнено.

— То для чого ти прийшла, Каріно?

— Вчора до мене телефонував тато. Він просив знайти вас і передати вам, що Леон зрадив і потрібно починати операцію "Париж".

— Він розповів тобі, що це за операція? — поцікавився чоловік, а я похитала головою. — Мені от що цікаво: чому твій тато відправив сюди саме тебе?

— Мабуть, більше нікому не довіряє, — відповіла я.

— Здається, йому в тюрмі вже зовсім башку відшибло, — буркнув той чоловік і запалив при мені цигарку.

— Як мені до вас звертатися? — спитала я, ігноруючи його їдкий коментар і цей неприємний дим.

— Тигр.

— А справжнє ім'я?

— А справжніх імен тут нема, — відповів той і голосно засміявся. — Я допоможу твоєму татові, але за це мені потрібно дещо на заміну.

— Скільки вам треба? Я дістану гроші, обіцяю, — швидко сказала я.

— Поговоримо про це після того, як операцію буде виконано.

— Ви можете обіцяти мені, що все буде в межах закону?

— Ти така наївна, Каріно. Я пам'ятаю тебе ще маленькою дівчинкою. Ти була таким світлим промінчиком, але вже тоді показувала свій характер. Запам'ятай, що у нас нічого не буває в межах закону.

— Це точно допоможе витягнути батька з тюрми? — з надією спитала.

— От і перевіримо! — відповів Тигр. — Можеш бути вільною. Я подзвоню тобі щодо оплати.

— Тоді мені треба залишити вам свій номер.

— Не хвилюйся за це, я знайду його. З-під землі дістану, якщо треба буде. Ще щось? — чоловік уважно подивився на мене, а я похитала головою. — Можеш іти. До зустрічі, Каріно.

Я спробувала усміхнутися, але це вийшло дуже боязко. Всередині все розривалося від страху. Хотілося якнайшвидше втекти звідси. Хоч би проблем не було з цим усім. Я відкрила ті металеві двері, а тоді швидко піднялася сходами на перший поверх. Громила кивнув, коли помітив мене і відчинив вхідні двері. Я так швидко вилетіла з цього будинку, що не помітила, як врізалася у когось.

— Якого біса? — закричав незнайомий чоловік, а я аж здригнулася від переляку.

— П-перепрошую, — тихо сказала я, дивлячись на якогось молодого хлопця переляканими очима.

Він був високим, з худою статурою. Його волосся було надто коротко підстрижене, а темні очі зацікавлено розглядали мене. Від цього погляду мороз пройшовся по моїй шкірі. Я відвела погляд і швидко попрямувала геть, відчуваючи, що хлопець досі спостерігає за мною. Як тільки я опинилася за межами його зору, то почала бігти. На підборах це було не так легко, але мені шалено хотілося опинитися якомога далі від цього місця. Я зупинилася біля аеродрому і сперлась руками на коліна, щоб перевести дихання. Коли мені стало краще, замовила таксі. На щастя, авто приїхало швидко. Всю дорогу я думала про цю операцію. Що це за люди взагалі? Мабуть, якісь кримінальні авторитети, чи справжня мафія. Хіба мій тато міг мати якісь справи з цими людьми? Здається, міг...

Коли я повернулася додому, то мами ще досі не було. Я зробила собі чай, щоб хоч трохи розслабитися. Тільки це не дуже допомогло. Голова розколювалася від неприємного болю, тому довелося випити таблетку знеболювального.

— Нарешті, — голосно сказала я, коли побачила, як зачинилися двері.

— Вибач, ми з Іваном заговорилися, — мовила мама і почала дивно сміятися.

Я уважно подивилася на неї. Вона чомусь була такою веселою. Тільки мене це не втішило, а навпаки, розізлило.

— Чому ти така радісна? — серйозним тоном спитала я. — Ти що, пила?

— Юй, не будь такою злючкою, — сказала вона.

— Це ти з батьком Назара була?

— Ага.

— І яким чином цей чоловік може нам допомогти? — спитала я.

— У нього є знайомі в поліції. Можливо, їм вдасться подивитися, що знаходиться у тій теці.

— І це все?

— Ей, Каріно! Це ж реально може допомогти твоєму татові!

— Дуже сильно в цьому сумніваюся, — буркнула я.

— Тоді зроби щось інше! — роздратовано сказала мама. — Весь настрій мені зруйнувала.

— То йди знову зустрінься з тим Іваном, щоб він розвеселив тебе.

Я склала руки на грудях і попрямувала до себе в кімнату. Розумію, що мамі набридла така наша ситуації, але це не дає їй права розважатися з іншими чоловіками та веселитися. Я лежала на ліжку і дивилася у стелю. Не знаю, що мене чекає далі, але я так сильно хочу простого щастя. Я закрила очі, мріючи про того, хто не буде моїм. "Нас" ніколи не буде, а таке поняття як "ми" — неможливе. І хоч якби сильно я не кричала про те, що ненавиджу його, темними ночами все одно мрію про нього...

Мій крик перетворився на якийсь тихий хрип, від якого пекло в горлі. Здавалося, ніби я божеволію і мені ввижаються якісь моторошні темні тіні. Я заплющила очі. Це сон, всього лише сон. Тільки коли розплющила, то зрозуміла, що це все — реальність.

— Прокинулася, Лялечко? — спитав чоловічий голос, якого я раніше не чула.

— Де я? — ледь чутно прошепотіла я.

— У казковому палаці. Хіба не всі дівчата про таке мріють?

— Що це за палац такий, де принцеса у кайданах? — сказала я, намагаючись вибратися з наручників, хоч і розуміла, що цього неможливо зробити.

— Чому ти думаєш, що ти тут принцеса?

Чоловік підійшов ближче та став напроти мене. Я дивилася на нього знизу вверх, але бачила лише чорний силует крізь яскраве світло.

— Хто ти? — спитала я.

— Твій найстрашніший кошмар...

Наступних три дні я була наче сама не своя. Очікування ставало нестерпним. Ні батько, ні той Тигр не телефонували мені. Я не знала, чи вдалася їм та операція, чи ні. Мама теж помітила, що я надто стурбована, але розпитувати не стала. Вона зараз більше зайнята зустрічами з тим Іваном. Щось мені це вже зовсім не подобається. Я почула, що до мене хтось телефонує та аж підскочила на стільці. Останнім часом мене почали лякати телефонні дзвінки.

— Каріно, доброго ранку, — заговорив голос слідчого. — Мені треба з вами поговорити.

— Уважно слухаю, — відповіла я.

— Ви можете сьогодні прийти у відділок? Це терміново.

— Щось сталося з батьком.

— Ні, ваш тато в порядку. З ним усе навіть дуже добре. У мене є декілька питань саме до вас, — сказав слідчий, роблячи акцент на останньому слові.

— Гаразд, — погодилася я.

— Бажано, щоб ви приїхали якнайшвидше.

Я не розуміла, що саме сталося, але все ж почала збиратися. В глибині душі з'явилася надія, що та операція спрацювала і мого тата нарешті звільнять. Якщо все справді так, то з того моменту Париж буде моїм улюбленим містом у всьому світі.
Я швидко одягнулася і поїхала у відділок. Слідчий Якимов уже чекав на мене. Я одразу ж попрямувала до його кабінету. Спершу постукала, а коли дочекалася від нього дозволу, зайшла всередину.
Чоловік сидів, дивлячись на якісь папери й знервовано крутив у пальцях ручку.

— Ви казали, щоб я прийшла.

— Сідайте, Каріно, — тихо мовив чоловік і кивнув на стілець.

— Про що ви хотіли поговорити? — спитала я.


Я сіла на стілець й уважно подивилася на чоловіка. Він підняв свою голову, зустрічаючись зі мною поглядом.

— Минулого разу я пообіцяв вам, що дам вашому батькові право на один дзвінок, — почав слідчий, а я кивнула. — Він вам телефонував?

— Т-так, — відповіла я. — Декілька днів тому.

— Що він сказав? — поцікавився чоловік, примружуючи очі.

— Що скучив за мною і за своєю дружиною, — відповіла я, бо починала розуміти, що це якась пастка.

— І все?

Слідчий надто підозріло дивився на мене. Здається, щось сталося, але що?

— Спитав як у нас справи, — почала брехати я. — Ще казав, щоб ми не хвилювалися за нього.

— Він не говорив, щоб ви звернулися до когось за допомогою чи щось таке?

— Ні, — я похитала головою. — Нічого такого.

— Ви ж розумієте, що за брехню теж є відповідальність, — сказав слідчий, думаючи, що я розповім йому все.

— А я й не брешу, — впевнено відповіла я. — Чому ви взагалі питаєте?

— А тому, — чоловік різко піднявся зі свого стільця, — що вчора вночі, в одній з тюремних камер, було вбито єдиного свідка, який знав про причетність твого батька до вбивства Олексія Комана...