Розділ 5

Я не могла повірити, що переді мною стоїть він. Може, це просто образ моєї уяви? Було таке відчуття, ніби я побачила привида зі свого минулого. Мені так сильно хотілося просто втекти кудись звідси. Він мовчав і просто дивився на мене. Так тихо... Здавалося, що у цій залі чутно лише моє глибоке та важке дихання. В один момент з'явилося дике бажання вдарити його, але я стрималася. Міцно стиснувши долоні в кулаки, я гордо та швидко пройшла повз нього. Мене навіть не цікавило, як він тут з'явився і чи чув мою промову. Серце розривалося. Знову... Знову я відчула те все, від чого намагалася закритися.
Я прямувала вузенькою стежкою, викладеною бруківкою, до воріт. На очах з'явилися сльози і я вже готова була випустити їх на волю.

— Для чого ти це робиш? — почула я до болю знайомий голос за своєю спиною. Я різко зупинилася, але нічого не відповіла. — Навіщо захищаєш свого безчесного батька?

— Це ти мені говориш про чесність? — спитала я, ледь не сміючись, а тоді підійшла впритул до нього. — Та що ти про неї взагалі знаєш? Ти брехав мені у вічі, говорив красиві слова, змусив повірити тобі! А потім що? Використав мене, як чергову іграшку заради своїх цілей!

Мене так розізлили його слова, що я готова була розірвати Лук'яна на частинки. Він раптом різко схопив мене за руку вище ліктя та притягнув ще ближче до себе.

— Мені теж було складно, Каріно, — тихо мовив він, дивлячись мені прямо в очі. — Тебе колись ставили перед складним вибором? Це наче ваги, розумієш! На одній чаші стоїть те, заради чого я живу останні вісім років, а на іншій — дівчина, яка мені небайдужа.

— Ти міг розповісти мені раніше, — сказала я, відчуваючи як тремтить мій голос.

— Справді? Ти б повірила, якби я розповів тобі, що твій батько вбив мого батька?

— Ні, я досі в це не вірю.

— А якби я тоді сказав, що моїм завданням є наблизитися до тебе і знайти докази на твого батька?

— Ти не просто наблизився до мене, — крізь зуби сказала я. — Ти зробив так, щоб я закохалася в тебе. Це зовсім речі! Якби ти був мені просто знайомим, чи навіть другом, — це було б значно легше. Але ж ти знав! Знав, що в кінці зробиш це. І все одно не зупинився.

— Я намагався тебе відштовхнути, Каріно, але не зміг. Мої почуття до тебе виявилися значно сильнішими. Після Каті.., — Лук'ян важко видихнув, відвівши погляд. — Коли її не стало, мені було складно закохатися. Я думав, що цього більше ніколи не станеться. Я жив наче в тумані, не розрізняв дні та ночі. Тільки потім я згадав про свого тата і про те, що сталося з ним. Я жив помстою, мріяв про справедливість, але не думав, що доля так тісно зіштовхне мене з тобою. Закохатися в тебе — це було моєю найбільшою помилкою. Нам обом не варто було цього робити.

— Якщо ти так сильно кохав мене, — я різко забрала свою руку з його хватки, — тоді чому не відмовився від свого тупого плану?

— Тому що це був не мій план, — просто відповів він. — У мене не було шляху назад.

— Я не збираюся тебе більше слухати. Не розумію, чого ти від мене хочеш?

— Твій тато не такий хороший, як ти думаєш. У нього багато ворогів...

— Досить! — перервала його я. — Мені набридли твої порожні слова. Не знаю, для чого ти взагалі говориш мені це.

— Я лише хочу, щоб ти берегла себе.

— Від чого?

— Ти можеш бути в небезпеці. Особливо, якщо почнеш розбиратися зі справами свого батька.

— Мені варто було берегти себе від тебе! — я з огидою подивилася на нього. — Не вдавай, що хвилюєшся за мене. Я тепер нікому не довіряю. Ненавиджу тебе!

— Неправда, — він похитав головою. — Ти ще досі кохаєш мене, як і я.

— Справді? — я подивилася йому в очі. — То може, ти залишиш мого батька в спокої й допоможеш мені?

— Я не покину цю справу, і ти сама це знаєш. Твій батько отримає своє заслужене покарання за вбивство та махінації. Усі повинні розплачуватися за свої вчинки.

— Тоді хто понесе покарання за моє розбите серце? — тихо спитала, відчуваючи, що от-от сльози вирвуться на волю.

— Каріно, — раптом біля мене з'явилася мама, — ходімо додому!

Вона накинула мені на плечі мою шубу, бо весь цей час я стояла в легкій сукні, як і Лук'ян у своїй білій сорочці, попри мороз. Та чомусь мене це зовсім не хвилювало. Я тремтіла від образи та болю, а не від холоду.

— Не наближайся до неї. Так буде краще, — спокійно сказала мама до Лук'яна, а тоді додала: — Для вас обох.

Вона обійняла мене за плечі та повела до воріт. На нас вже чекав автомобіль з водієм дядька Павла. Від цього вечора у мене якісь змішані відчуття та думки. Здавалося, ніби ті люди зрозуміли мене, але Лук'ян все зруйнував. Біля нього я не можу здорово мислити. Ніколи не могла... Я дуже добре знала, що мені буде боляче його бачити. Я так сильно ненавиджу його, а може, кохаю? Вже сама не розумію.

— Ти як? — спитала мама, коли ми їхали додому. Вона взяла мене за руку та слабо усміхнулася.

— Все добре, — відповіла я, дивлячись у вікно.

— Ти молодець. Дуже добре трималася і твоя промова викликала у мене відчуття гордості.

— Сподіваюся, що інші повірили моїм словам і підтримають нас.

— Не всі, звісно ж.

— Але сумніви щодо провини батька у тих точно з'являться.

— Уже з'явилися. Що той Лук'ян говорив тобі? Хотів, щоб ти пробачила йому?

— Ні, — я похитала головою і вперше задумалася про це. — Він навіть не подумав про те, аби вибачитися. Говорив щось про почуття до мене, а потім казав, аби я була обережною, бо в тата багато ворогів.

— Удавав, що хвилюється за тебе, — сказала мама і закотила очі. — Типовий козел, який не може відповісти за свої вчинки.

— Він не покине цю справу, зробить усе, щоб посадити батька. Навіть боюся уявити, на яку підлість він готовий заради цього.

— А ми теж не будемо здаватися, — мама уважна подивилася на мене. — Ми можемо кинути їм виклик. Це буде наша боротьба.

— Ні, мамо, — я подивилася їй в очі. — Це — справжнісінька війна!

Лише коли ми приїхали додому, я відчула, що добряче промерзла. Спершу прийняла гарячу ванну, а тоді лягла на ліжко. Я не знала, що мені робити далі, але розуміла, що мушу допомогти татові. Думок надто багато, а я така втомлена, що мені навіть не хочеться про це думати. Я відкинула усі свої переживання і міцно заснула, вперше за довгий час.

Усюди темно... Я була наче в клітці, з якої не могла вибратися. Здавалося, ніби я прикута до чогось, бо навіть рухати руками не могла. Стара пошарпана кімната, яка більше походила на підвал. Моторошна темнота, лише з невеличкої шпаринки потрапляв маленький промінчик світла. Я майже нічого не розуміла, тому мене охопила паніка. Дихання стало надто швидким, а всередині з'явився страх. Таке враження, ніби моє серце зараз вистрибне з грудей від переживання. Де я? Як сюди потрапила? Потім я почула легенький скрип металевих дверей. Я повернула голову туди, але яскраве світло било мені прямо в очі. Все, що я могла бачити, — це великий темний силует, який наближався до мене. Я спробувала встати, але мої прикуті руки не давали мені цього зробити. Його кроки ставали дедалі ближчими й від цього моє тіло тремтіло, наче осінній листок. Хотілося голосно кричати про допомогу, але я розуміла, що виходу звідси нема... Я залишилася сам на сам у темній кімнаті зі своїм найбільшим кошмаром. І тоді — я закричала. Так сильно, як ніколи ще раніше...

Прокинулася я стривоженою, бо знову якийсь дурний сон снився. Горло чомусь пекло так, що мені було боляче навіть ковтнути. Я відкашлялася, але мені це не допомогло.

— Доброго ранку, — ледве вимовила я, коли зайшла на кухню, де сиділа мама.

— Що з тобою? Твій голос дуже хриплий.

— Напевно, захворіла.

Я швидко випила склянку води, а тоді зробила собі чай. Від теплого напою мені стало трохи легше, але доведеться декілька днів підлікуватися.

— Ти кудись ідеш? — спитала я, коли помітила, що мама одягає куртку.

— У мене сьогодні зустріч, — відповіла я. — Якщо вона пройде вдалося, то у нас буде шанс врятувати твого батька.

— З ким зустріч?

— Потім розповім. Я трохи поспішаю, — мама легенько усміхнулася мені. — А ти не сумуй тут.

— Не буду. Удачі тобі!

Мама вийшла з квартири, залишаючи мене саму. Схоже, вчора вона встигла домовилися з кимось про зустріч. Було б дуже добре, якби їй все вдалося.
Я почула рингтон свого мобільника. Глянувши на екран, побачила якийсь невідомий номер. Ніколи не відповідала на такі дзвінки, але сьогодні вирішила інакше.

— Алло, — сказала я, тримаючи телефон біля вуха.

— Каріно, це я.

— Тато? — здивовано мовила я. — Це справді ти?

— Послухай, у мене дуже мало часу, але ти повинна дещо зробити, — швидко заговорив батько.

— Г-гаразд, — не роздумуючи, сказала я.

— Ти ж віриш, що я не робив цього?

— Вірю і я знаю, що тебе підставили. Тату, я так сильно скучила за тобою. Мама не знаходить собі місця.

— Я теж дуже сильно скучив за вами. Послухай мене, — серйозним тоном сказав тато, — не довіряй нікому, чуєш? Вір тільки у себе, і тільки собі. Про те, що я тобі скажу зробити не говори нікому, зрозуміла? Мама теж про це не повинна знати. Це тільки між нами обома.

— Д-добре, — мовила я, хоча мій голос був не надто впевненим.

— У самому кінці міста є закинутий аеродром. За п'ятсот метрів на схід ти побачиш ще одну будівлю. Це буде старий непримітний двоповерховий будинок. Коли постукаєш у двері, скажеш, що ти прийшла від мене і тобі потрібно поговорити з Тигром. Коли тебе відведуть до нього, то скажеш йому, що Леон зрадив і потрібно починати операцію "Париж". Це єдиний спосіб, який зможе допомогти мені. Зроби це, будь ласка. Мені пора завершувати розмову.

— Можеш не хвилюватися. Я зроблю це.

— Я дуже сильно тебе люблю, — сказав наостанок тато.

— І я тебе, — прошепотіла я, але у відповідь почула лише гудки.

Без жодних вагань, я почала швидко збиратися. Вдягнувши чорні джинси та білий светр, я швидко підвела брови та нафарбувала вії тушшю. Накинувши чорну куртку та взувшись у черевики на підборах, я вийшла з квартири. Таксі приїхало швидко, тому я одразу ж сіла в авто. Коли сказала водію, що мені потрібно до закинутого аеродрому, він трохи дивно подивився на мене, але нічого не сказав.
Через сорок хвилин ми вже були на місці. Я заплатила водієві за проїзд, а тоді вийшла з автомобіля. Навколо не було нічого. Навкруги лише поле і давно недієва злітна смуга. З-під тріщин асфальту вже почали проростати трави. Мені стало трохи лячно, але я все ж витягнула компас і почала прямувати в напрямку на схід. Згодом я побачила той будинок і він налякав мене ще більше. Як у якихось трилерах чи фільмах жахів. Я стояла і дивилася на цей пошарпаний будинок, поки моє серце нестримно билося від страху. Я глибоко вдихнула.
— Ти повинна це зробити, Каріно! — тихо сказала собі. — Заради тата і своєї сім'ї.