Розділ 4

Я бачила ті здивовані погляди, помічала шепотіння гостей, які дивилися на нас з мамою великими очима. Для мене це було не в новинку, тому я дуже добре вміла не зважати на це і триматися гідно. Я широко усміхнулася до однієї з найзаможніших пар нашого міста. Жінка стояла біля свого чоловіка, тримаючи в руках келих з алкоголем.

— Вітаю, Олесю, — звернулася мама до неї. Колись вони добре ладнали. — Рада тебе бачити.

— Даринка? — спитала вона, намагаючись тримати усмішку. — Не думала, що ви з дочкою прийдете сюди після всього, що сталося у вас. Геннадій все ж таки тепер під арештом. Вам зараз так складно.

— Але життя продовжується, — втрутилася у розмову я.

— Звісно, — жінка кивнула і подивилася на мене своїми великими зеленими очима. — Я просто уявлення не маю, як ви наважилися прийти сюди. Тут усі вас засуджують.

— І ви теж? — спитала я.

— Я не можу відповідати за всіх. Але мені б у вашому випадку було соромно з'являтися на людях. Особливо, якщо відомо, що Геннадій вбивця.

— А нам не соромно, — я усміхнулася та взяла зі столу келих, наповнений мартіні. Ніколи не любила його, але це єдине з напоїв, що було. — І думаю, що вам теж би не було соромно. Здається, ви вже встигли забути, як з'явилися минулого року зі своїм чоловіком на одному зі світських заходів після того, як дізналися, що він зраджував вам з нянькою ваших дітей. Тоді всі говорили про вас.

Жінка мовчки дивилася на мене, бо не могла й слова вимовити. Як же дратують такі люди. Зловтішаються проблемами інших, забувши про свої. Мама підійшла до ще якоїсь багатої знайомої, а я просто почала прогулюватися залою, шукаючи поглядом Назара. Усі, задається, вже звикли до нашої присутності й повернулися до своїх звичних розмов. Раптом за своєю спиною я почула не надто приємний голос:

— Каріно, невже це ти?

— А що, не схожа? — спитала я, розвернувшись обличчям до Нати.

— А ти змінилася, — сказала дівчина, пройшовшись поглядом по моєму тілу. — Волосся пофарбувала, а ще помітно схудла.

— Був час, щоб привести себе до ладу. Правильне харчування і спорт зробили своє, — відповіла я, збрехавши. Не дуже хочеться, щоб колишня подруга знала про мою депресію.

— А я завжди помічала, що між вами з Лук'яном щось відбувається.

— Я не хочу про це говорити.

— Знаю, що не хочеш, але я такого шансу не збираюся втрачати. Це ж ти тоді подарувала мені книгу нібито від нього?

— Нато, — я підійшла ближче до дівчини, склавши руки на грудях, — тобі більше нема чого спитати? Навіщо згадувати минуле?

— Тому що ти змусила мене повірити, що я йому небайдужа, — відповіла Ната, а я помітила в її очах легкий вологий блиск.

— Ти постійно говорила про ту закоханість до нього. Ті розмови мені справді були не надто цікавими. Ми ж з тобою були подругами...

— Ми ніколи ними не були, — перебила мене дівчина. — Ти завжди ставила себе вище за всіх, а я спілкувалася з тобою лише через те, ким був твій батько. Як бачиш, зараз ти нікому не потрібна. Знаєш, а мені навіть шкода тебе. Ти ж закохалася у Лук'яна, а він просто використав. Нарешті хтось опустив тебе на землю. До речі, це ж благодійний вечір. Усі приходять сюди й кладуть певний внесок. Цікаво, що поклала ти зі своєю мамою? Наскільки я знаю, то від вас навіть будинок забрали.

— Як забрали, так і повернуть, — буркнула я. — Тебе нехай не хвилюють наші гроші, добре?

— Звичайно, — вона почала голосно сміятися. — Чому мене має хвилювати те, чого нема. Мабуть, складно жити на останні копійки.

— Колись дізнаєшся. Не хвилюйся, тебе це теж не омине.

— Сумніваюся. Я не така брехлива, як ти й твоя сім'я.

— Вдавися своєю отрутою, — сердито сказала я, а тоді просто пішла геть.

Мені терміново потрібно було заспокоїтися, бо Ната мене дуже сильно роздратувала. Я, звісно, знала, що таке буде. Тільки не очікувала аж такої злоби від цих людей. Які ж вони усі невдячні та жорстокі.
Я допила мартіні, а порожню склянку поставила на стіл. На фуршетному столі було дуже багато різноманітних закусок і фруктів. Тільки мені зовсім не хотілося їсти. Я надто сильно нервувала, бо скоро треба буде виступити перед усіма гостями. Вони так радіють, жваво обговорюють щось і смакують закуски, навіть не здогадуючись, що це все організувала я. Цікаво буде побачити їхню реакцію, коли вони дізнаються про це.
Раптом мене хтось обійняв зі спини і я аж здригнулася від несподіванки.

— Вибач, я трохи запізнився, — заговорив Назар.

— Ти налякав мене, — сказала я, вибравшись з його обіймів.

— Як настрій? — хлопець пройшовся поглядом по залі. — Що це взагалі за такий благодійний вечір?

— Скоро дізнаєшся. Влаштуємо їм шоу.

— Ти казала, що будеш виступати, — Назар уважно подивився на мене. — Не поділишся, для чого тобі це?

— Ти й так дуже добре знаєш, яка у мене основна мета.

— Знаю, але все одно рекомендую не робити тобі цього.

— Чому? — дещо здивовано спитала я.

— Бо в цьому нема сенсу. Ти вже нічим не зможеш зарадити своєму батькові.

— Я не розумію, чому ти постійно відмовляєш мене.

— Бо мені не подобається те, що ти весь свій час витрачаєш на ці дурниці, — роздратовано сказав Назар.

— Це не дурниці! І ти дуже добре знав про мою мету, коли ми поверталися сюди. Ти сам підтримав мене!

— Бо мене вже нудило від того острова, розумієш? У мене тут робота, друзі, батько, а там...

— Там у тебе була я!

— Не обманюй ні мене, ні себе, — Назар підійшов надто близько до мене, дивлячись мені прямо в очі. — Ти ніколи не була моєю. Визнай це!

— Назаре.., — почала я, відводячи погляд.

— По факту ми були разом, але це ніколи не було схоже на стосунки.

— У нас все було добре.

— Але ти не кохала і не кохаєш мене. Ти навіть не хотіла мене, Каріно, — з якоюсь образою сказав Назар, а тоді похитав головою. — Ти завжди тікала від моєї близькості.

— Ти прекрасно знаєш, що я не з тих дівчат, які одразу ж скачуть у ліжко.

— Одразу ж? Ми з тобою вже достатньо знайомі. Та ми два місяці жили разом, Каріно!

— У різних кімнатах, — додала я. — Поговоримо про це пізніше. Зараз не дуже вдалий момент.

— Ні, ми поговоримо про це зараз! — категорично сказав Назар. — Аби нарешті поставити крапку.

— Мені просто потрібен час, щоби довіритися комусь знову, — пояснила я.

— От, скажи мені, Каріно, — тихо сказав Назар, нахилившись надто близько до мене. — Я приваблюю тебе як чоловік? Тобі б хотілося зі мною зі мною чогось більшого, аніж просто поцілунки?

Я подивилася йому в очі, а тоді важко видихнула. Мені не подобалося, що він вимагає у мене те, чого я не можу йому дати.

— Ні, — відповіла я, — але можливо, з часом...

— На цьому все! — різко сказав Назар. — Я кидаю тебе, Каріно. Якщо чесно, то дуже радий, що зробив це першим. Не хотілося б вкотре задовольняти твоє самолюбство.

— Здається, я не знала тебе.

— Ти ще багато чого не знаєш, але це і на краще.

Назар відійшов від мене, а тоді попрямував до столу з алкоголем. Не очікувала я від нього такого. Розумію, що йому набридла моя байдужість, але він міг поговорити про це не сьогодні. Може, і я була жорстокою з ним, але він дуже добре знав, що у мене нема до нього почуттів. Ми обоє вірили в те, що я зможу покохати його, але я так і не змогла. Але тепер і я дуже сильно сумніваюся в тому, що Назар кохав мене.

— Доброго вечора усім, — заговорила у мікрофон тітка Ліда. Вона піднялася на невисоке підвищення, аби її було краще видно. — Я дуже рада, що ви прийняли моє запрошення та прийшли на цей захід, щоб допомогти хворим дітям. Я не буду багатослівною, лише скажу, що ваша доброта вам же вернеться. Дякую усім хто долучився та вніс свій внесок. Зараз хочу запросити сюди того, хто власне організував цю зустріч.

Я зробила декілька глибоких вдихів та видихів, щоб заспокоїти своє хвилювання. Зараз мені доведеться виступати перед усіма цими людьми, але я не боялася, тому що дуже добре знала, що саме буду говорити.
Усміхнувшись, я попрямувала до тітки Ліди. Я чула ці здивовані подихи присутніх. Це ще більше додало мені впевненості. Я взяла мікрофон, який мені передала тітка і почала говорити:

— Доброго вечора усім! Щиро вдячна вам за те, що прийшли сюди заради такої благородної мети. Наша планета особлива, адже містить такі унікальні екосистеми. Ми милуємося лісом, радіємо свіжому повітрю, п'ємо чисту воду, вдихаємо аромат квітів, заводимо домашніх улюбленців і просто живемо, насолоджуючись кожною секундою. Світ здається прекрасним, правда ж? Тільки гляньмо на нього з іншої сторони. Є речі, які нам непідвладні. Катастрофи, голод, хвороби, війни, бідність... Щастить тим, кого це не торкається. Хтось відпочиває на розкішній віллі, смакуючи дороге вино, а якась маленька дитина мріє про шматок хліба. Мені пощастило. Я виросла в багатій сім'ї, де мене дуже сильно любили. У мене було все, чого я тільки могла захотіти. Сукні за тисячі доларів, золоті прикраси, дорога косметика. Я не знала про життя інших людей і не цікавилася цим, аж поки сама не стала такою, — я гірко усміхнулася. — В один момент усе моє життя перевернулося на сто вісімдесят градусів. Я зрозуміла, що люди — це найгірші створіння на нашій планеті. Коли я впала, ніхто не подав мені руку, щоб допомогти піднятися. Той, — я подивилася на Назара, — хто, як я думала, є моєю підтримкою, не розуміє мене. Та, котра була колись моєю найкращою подругою, зараз радіє моїй поразці. Ті, хто в першу чергу мали б допомогти нашій сім'ї, егоїстично забули про все те добро, яке для них зробив мій батько. Ви думаєте, що він злочинець, вбивця та крадій. Тільки чому ви так впевнені в цьому? Вас переконують, що у поліції є докази, але ніхто їх не бачив. Ви задумувалися, чому їх так приховують? Може, хтось просто грає у свої брудні ігри й тягне час для того, щоб підставити мого батька? Я не здамся і буду боротися, аби довести усім вам, що він невинен. Я зроблю це хоча б для того, щоб побачити ваші обличчя, коли Геннадій Раковський стоятиме навпроти вас. Соромно має бути кожному, хто засуджує нас, вірячи словам брехунів та лицемірів. Життя дало мені ще один жорстокий урок: нікому не довіряй. Але я поверну собі й моїй сім'ї наше минуле життя. Тільки тепер воно буде без конкретних людей. Думаю, що пора повернутися до того, для чого ми усі тут зібралися. У світі живе більш як сім мільярдів людей. Кожного року понад сто сімдесят тисяч дітей отримують страшний діагноз "рак". З них майже дев'яносто тисяч помирають. Ми можемо допомогти тим, хто цього потребує понад усе. Діти — безгрішні. Вони не заслуговують на таку жорстокість, але саме ми маємо можливість стати для них рятівниками. Люди, будьмо милосердними, бо такими створив нас Бог. Ми повинні допомагати одне одному, тому що тільки так зможемо зберегти наш світ. Дякую усім за увагу. Думаю, що мені час іти геть з цього театру абсурду та лицемірства. 

Я віддала мікрофон тітці Ліді, а тоді опустила голову і попрямувала до виходу. Мені хотілося якнайшвидше забратися геть звідси. На очах чомусь з'явилися сльози, а ці люди стали мені огидними. Я різко підняла голову і завмерла на місці, коли побачила перед собою його. Я навмисно декілька разів перевіряла запрошення, щоб там не було його імені. Серцебиття, здається, зупинилося, і я не могла й кроку дати. Він дивився такими рідними очима, а мене всередині розривало від ненависті, злості та болю.