Розділ 3

— Ей, ви мене чуєте? — голосно спитав чоловік, а я перебувала наче у ступорі.

Потім я все ж отямилася. Майже нічого не бачила, бо чоловік світив мені в очі ліхтарем. Хто він взагалі такий і чому забороняє мені наближатися до свого дому?

— Чого вам треба? Це — мій будинок! — крикнула я.

— Ага, — чоловік засміявся. — Ходімо, у відділку розкажеш про це.

Він різко схопив мене під руку і почав кудись тягнути. Я намагалася пручатися, але нічого не виходило. Чоловік був досить жорстоким і грубим зі мною. Мене аж рука почала боліти від того, з якою силою він тягнув мене.

— Ти хоч знаєш, хто я? Зараз же відпусти мене, бо тоді я тобі таке влаштую.

— І хто ти? — спитав чоловік.

Я помітила, що він високий та ще й міцної статури. Куди він взагалі мене тягне?

— К-к-каріна Раковська, — відповіла я.

— О, то ти донька того злочинця?

— Мій тато — не злочинець! — суворо сказала я. — Його підставили.

— От і розкажеш завтра це слідчому, а ще заодно не забудь згадати як намагалася вдертися в будинок, який під арештом.

— Слухайте...

— Достатньо балачок!

Чоловік зупинився біля поліцейської машини, а тоді відчинив дверцята і просто запхнув мене у неї. Я витягнула свій телефон, аби зателефонувати мамі, але чоловік одразу ж забрав його у мене.

— Ніяких дзвінків, — буркнув він, коли сів за кермо.

Лише тепер я помітила на ньому поліцейську форму. Яка ж я дурепа! Чим взагалі думала, коли вирішила пробратися в будинок? Як я не здогадалася, що він зараз під охороною. Я важко видихнула і склала руки на грудях. Не хотілося мені провести ніч у відділку, але доведеться. Навіть зателефонувати нікому не можу. Та й хто мені взагалі допоможе? Я подивилася у вікно, спостерігаючи за тим, як змінюються краєвиди. Підсунувшись ближче, сперлась головою до скла і глянула у небо. Так багато зірок, що яскраво світили в темноті ночі. Вони такі гарні, а ще їх нічого не турбує. Вони світяться у небі для того, щоб ними милувалися люди. Скоро я теж буду такою зірочкою, коли мені доведеться виступати на благодійному вечорі. Тільки я не впевнена, що мною будуть милуватися. Радше, їм буде приємно бачити, що я впала і зламалася, але я буду гордо тримати себе і нікому не покажу своєї слабкості.

— Приїхали, — сказав поліціянт.

Він не надто обережно витягнув мене з авто, а тоді штовхнув до сходів, які вели до відділка.

— Я на вас поскаржуся, — сердито сказала я, — і на ваше хамовите ставлення до людей.

Чоловік нічого не відповів, лише знову взяв мене під руку та потягнув до відділку. Я трохи опустила голову, бо відчувала себе якоюсь крадійкою, яку спіймали на гарячому.

— Кого це ти вже привів? — раптом заговорив якийсь чоловік.

Я подивилася на нього і впізнала в ньому слідчого, що веде справу мого батька.

— Тобі пощастило, — сказав той поліціянт мені на вухо. — Вона намагалася вдертися до будинку, який знаходився під арештом.

— Це мій будинок і я маю повне право жити в ньому! — голосно мовила я.

— Петро, залиш нас, а ви, — слідчий глянув мені в очі. Здається, він впізнав мене, — пройдіть зі мною.

— Телефон мені поверніть, — сказала я, кивнувши на того поліцейського.

Він з неохотою віддав мені мій телефон, а тоді розвернувся і пішов геть. Я ж подивилася на того слідчого Якименка. Чоловік кивнув мені до якихось дверей і я попрямувала туди. Як зрозуміла, це був його кабінет. 

— Сідайте, Каріно, — сказав він, закривши за собою двері. — Ну, розповідайте!

— Що розповідати? — я склала руки на грудях.

— Навіщо хотіли потрапити в будинок?

— Послухайте, я жила там двадцять років, а зараз навіть не маю можливості посидіти у своїй кімнаті, повечеряти за своїм столом і подивитися на своєму телевізорі фільм!

— Нам довелося заарештувати ваше майно, бо є велика ймовірність, що ми знайдемо там якісь докази.

— Докази? — перепитала я і гірко усміхнулася. — Вам мало тієї теки, яку викрали з особистого сейфа мого батька. Може, ви за це відкриєте кримінальну відповідальність? Хіба має хтось право забирати чужі речі?

— Якби хтось вдерся до вас у будинок, щоб забрати ту теку, тоді було б відкрито справу, але ви самі впустили Лук'яна Олексійовича.

— Ви ж не збираєтеся залишати мене у відділку на цілу ніч? — спокійно спитала я, бо розуміла, що вимагати чогось просто нема сенсу.

— Ні, після нашої розмови ви будете вільна.

— Коли ми зможемо повернутися до нашого будинку?

— Спершу потрібно дочекатися суду і його рішення.

— Зрозуміло, — я відвела погляд.

— Вашого батька стовідсотково посадять, — сказав слідчий. — Розумію, що вам складно в це повірити, але у нас багато доказів, які доводять його провину.

— Його підставили, — просто мовила я. — І це єдине, у що я вірю. Коли я зможу побачитися зі своїм батьком?

— Твій тато знаходиться під арештом і йому дозволяється лише зустріч з адвокатами.

— Ясно, — я різко піднялася зі стільця. — Я можу бути вільна?

— Ваш будинок зараз охороняється поліцією, тому туди краще не дертися.

— Ага, бачила я ту вашу поліцію. До речі, випишіть йому догану за жорстоке поводження з людьми. Він грубіян і хам, який не має ніякого жалю до жінок.

— Напевно, саме тому йому і довіряють такі операції, — сказав слідчий. — Я дозволю твоєму батькові один телефонний дзвінок. Якщо він зателефонує тобі, то ти зможеш поговорити з ним, а якщо ні, то ви тоді зустрінетесь на суді.

— Гаразд, дякую, — буркнула я, бо не була впевнена, що тато подзвонить саме до мене.

Я вийшла з кабінету слідчого й одразу ж попрямувала до виходу. Хотілося якнайшвидше втекти з цього місця. Добре, що хоч телефон заряджений. Я подзвонила до Назара та попросила його, щоб він забрав мене. Все-таки не хотілося мені їхати додому ще з якимось хамом-таксистом. І звідки тільки беруться такі чоловіки? Я сіла на лавочку, що стояла біля відділку. Попри те, що на вулиці було морозяно, я не відчувала холоду. Мені хотілося сидіти тут до світанку і просто дивитися на зірки. Може, я б тоді заснула і ніколи не прокинулася? Чому так важко знайти своє місце у цьому світі? Я була кимось, а тепер стала ніким. Я мала ім'я, яким пишалася, а зараз усі кидають на мене зневажливі погляди. Вони не розуміють, що мені складно. Люди такі жорстокі. Вони радіють чужим падінням, бо хочуть бути там — на вершині. Тільки не завжди успіх рівнозначний щастю. Навіть якщо ми матимемо усе на цьому світі, все одно не будемо щасливими. Нам завжди чогось не вистачатиме, і байдуже чи це буде в матеріальному, чи у духовному плані. Хтось має гроші, а не має сім'ї. Така людина страждає від самотності. Ну а хтось має сім'ю, але не має грошей. Така людина страждає від злиднів. Кожна людина має свої проблеми, але сміятися з поразки інших — це дуже низько. Я знаю, що виберуся та піднімуся знову на вершину. Та чи справді потрібна вона мені?

— Як ти тут опинилася, Каріно? — раптом біля мене з'явився Назар.

— Мене спіймали, коли я намагалася пробратися у свій будинок. Він зараз під арештом, — відповіла я.

— Ти взагалі вже з глузду з'їхала? Що з тобою відбувається?

— Нічого. Я просто намагаюся витягнути з тюрми свого батька.

— Це не твоя задача! — трохи суворо мовив Назар.

— А чия тоді? Хто йому допоможе? Ти?

— Ти сама знаєш, що я на це ніяк не вплину.

— Я залишилася одна! Ніхто мене не підтримує, розумієш?

— Може, ти даремно це все робиш.

— Про що ти говориш? — я розчаровано подивилася на Назара. — Якби з твоїм батьком таке було, то ти б просто сидів?

— З моїм батьком ніколи б не було такого, Каріно. Він чесний чоловік, а на твого тата є реальні докази.

— Цієї суботи відбудеться благодійний вечір, на якому буду виступати я. Мені б дуже хотілося, щоб ти прийшов туди.

— Навіщо? — спитав хлопець і трохи насупився.

— Відвези мене додому, — рівним тоном сказала я. — Мені набридли ці розмови.

Не дочекавшись згоди Назара, я попрямувала до його автомобіля і сіла на заднє сидіння. Вперше почула від нього такі слова. Як він не розуміє? Крім мене більше ніхто не допоможе татові, а я не можу так легко кинути його напризволяще.
Як тільки ми приїхали до будинку, де знаходилася квартира мами, я одразу ж вибігла з авто, навіть не попрощавшись з Назаром. На годиннику була дванадцята ночі, тому зовсім не дивно, що мама вже спала. Я ж не могла спати, бо у мене було надто багато справ. Я довго просиділа над дизайном запрошення та замовленням фуршету для благодійного вечора.
Дні пролетіли непомітно і я була такою втомленою, що мені вже нічого не хотілося. Мама підтримала мою ідею з вечором і вирішила теж на нього піти. Хоча б не на мене одну будуть показувати пальцем.
Я вдягнула сріблясту довгу сукню з блискітками, яка дуже вдало підкреслювала мою фігуру. За цих два місяці я помітно схудла, тому зараз виглядаю навіть краще, ніж раніше. Шкода тільки, що це все завдяки моїй депресії, а не правильному харчуванню та спорту. Мама допомогла мені з зачіскою. Вона зібрала моє волосся шпильками, а також одягнула на нього тоненький сріблястий обруч. Так сильно я вже давно не хвилювалася. Взувшись у сріблясті туфлі на підборах, я накинула на плечі синю шубу. Все-таки на вулиці не дуже вже і тепло. Мама теж виглядала неперевершено у своїй бордовій сукні, в якій вона була на одному з вечорів. Вона ніколи не одягала одну й ту ж сукню двічі, але здається, що тепер їй довелося зробити виняток.
На вулиці на нас вже чекав автомобіль. На щастя, дядько Павло на сьогодні позичив нам свого водія. Всю дорогу я тремтіла від хвилювання. Зараз мені доведеться побачитися з цими всіма людьми, усміхатися їм в обличчя, а також вдавати, що я сильна. Як же складно інколи тримати свою маску.

— Не хвилюйся, — сказала мама, взявши мене за руку. — Ти сьогодні така красива, що вони всі подавляться своїми заздрощами.

— Особливо, коли побачать, що ти в тій же сукні, що і була минулого разу, — мовила я, усміхнувшись.

— Ну і що? Може, вона мені так сильно подобається, що я вирішила її ніколи не знімати?

— Як ми докотилися до такого життя, мамо? — тихо спитала я, похитавши головою.

— Є люди, яким ще гірше ніж нам, — мама міцно взяла мене за руку. — Усі інколи переживають складні часи, але ж ми все витримаємо.

— А якщо ні? — я уважно подивилася на неї.

— Головне вірити. Я впевнена, що у нас все буде добре. Ну а тепер ходімо в те кубло змій і покажемо їм, що нас не зламати.

Я вийшла з автомобіля, гордо здіймаючи голову. Мама взяла мене за руку та широко усміхнулася найкращою усмішкою. Я ж одягнула свою звичну маску байдужості й впевнено попрямувала до входу в будинок. Час вже нарешті почати боротися і шляху назад у мене нема.