Розділ 2

— Чому ти думаєш, що я на це погоджуся? — спитав дядько, уважно дивлячись на мене.

— Бо це єдиний спосіб врятувати батька, — відповіла я та піднялася з дивана.

— А якщо він зовсім не невинний? Ми не знаємо, скільки в нього було ворогів. Не можна так легко наражати себе на небезпеку.

— На відміну від тебе я не боюся за своє життя.

— А варто було б, Каріно.

— Я не можу сидіти, склавши руки, і дивитися, як ми усе втрачаємо. Я пообіцяла мамі, що витягну батька, чого б мені це не коштувало. Навіть якщо від мене відвернуться усі, я все одно зроблю це.

— Знаю, — тихо сказав дядько, а тоді важко видихнув. — Я допоможу тобі, але тільки якщо ти справді віриш у те, що твій батько не причетний до вбивства.

— Я впевнена в цьому, і ми доведемо це усім.

— Треба трохи часу, аби підготувати все до благодійного вечора.

— У нас нема часу. — Я підійшла ближче до дядька та склала руки на грудях. — Діяти потрібно негайно. Я візьму на себе усі приготування. Мені лише потрібен цей будинок і запрошення від твого імені.

— Ти хочеш запросити усіх у мій будинок? — спитав дядько.

— Саме так, — спокійно відповіла я. — Ти ж сам знаєш, що наш дім під арештом. У нас нема часу, щоб орендувати якесь приміщення. До того ж це може здатися підозрілим.

— Думаю, що краще зробити цей благодійний вечір від імені Ліди, — задумано сказав чоловік. — Вона ближча до світського світу, аніж я.

— Сумніваюся, що вона погодиться.

— У неї не буде вибору. Я її вмовлю.

— Дякую. Зробимо усе цієї суботи.

Я вдячно усміхнулася та взяла дядька за руку. Він кивнув, погоджуючись. Я попрощалася з ним, а тоді попрямувала до виходу. Знала, що він погодиться. По-іншому просто не могло бути. Хоча б щось за останні два місяці підняло мені настрій. Тепер важливо лише, щоб я змогла переконати інших в тому, що це все наклеп та брудні ігри Віктора Комана.

— Ого! — почула за спиною неприємний голос. — Невже до нас завітала сама Каріна Раковська?

— І тобі привіт, Божено, — буркнула я, але все ж усміхнулася та розвернулася обличчям до дівчини. — Ти змінилася.

Я пройшлася поглядом по стрункій фігурі своєї двоюрідною сестри й зупинилася на великих блакитних очах. Дівчина, вагаючись, обійняла мене, а тоді відступила на безпечну відстань. В нас з нею ніколи не було близьких стосунків, бо вона чомусь не любила мене. Завжди намагалися образити, але їй це ніколи не вдавалося.

— Давно ми не бачилися, — сказала Божена.

— Не знала, що ти повернулася. Скільки тебе не було? — зацікавлено спитала я.

— Чотири роки, — відповіла вона, відводячи погляд. — Навчання в Лондоні завершилося і минулого місяця я приїхала. З'явилося хороше місце для мене в університеті, то чому б не повернутися?

— В університеті? — перепитала я, здивувавшись.

— Так, — вона нещиро усміхнулася. — Тепер я викладатиму на твоєму факультеті, уявляєш? Може, навіть твоя група мені попадеться.

— Моя група, може, попадеться, але мене в ній нема вже.

— Тобто?

— Я забрала документи з університету. Тільки про це поки ніхто не знає.

— Я чула про те, що у вас сталося. Мені так шкода вас, — дівчина зробила глибокий вдих. — Зараз про це все місто говорить. Тобі, бідолашній, тепер доводиться жити в тому середовищі, до якого ти не звикла. Навіть не уявляю, як ти даєш собі раду з такою кількістю негативу.

— Не хвилюйся за це, — я широко усміхнулася. — Скоро все стане на свої місця.

— Звісно, звісно, — тихо сказала Божена. — Важко, мабуть. Ти звикла, що тебе люблять, цінують і поважають. Тобі подобалося, коли всі бажали бути тобою, але зараз ніхто не хоче бути на твоєму місці. Це так жалюгідно, але ти заслужила. Я мріяла подивитися на тебе тоді, коли ти впадеш. Знаєш, а це виявилося дуже приємним видовищем.

— Звідки взялася така ненависть? — спитала я та розчаровано похитала головою. — Я тобі не ворог, Божено! І ніколи не була ним.

— Не прикидайся! Ти завжди ставила себе вище інших...

— Я не хочу слухати твоїх безглуздих звинувачень, — перервала її я. — Залиш свою зловтіху при собі.

Мені навіть не хотілося дивитися на неї. Я просто розвернулася та попрямувала геть. Ніколи не розуміла такого її ставлення. Як старша сестра, вона мала б підтримувати мене. Тільки Божена чомусь відверто ненавиділа мене. Колись я думала, що це лише дитячі образи, але здається, що все дійсно серйозно. Я знала, що дядько Павло — не її рідний тато. Він одружився з тіткою Лідою тоді, коли Божені було вісім. Мені ж на той час стукнуло чотири і я не дуже розуміла всю ситуацію. Потім вже мама розказала, що Божена насправді є дочкою лише Ліди. Більше дітей у них не було, але дядько завжди любив Божену. І я для нього теж була наче рідна донька.
Я похитала головою, щоб навіть не думати про ці дурниці. Зараз у мене є значно важливіші справи. До суботи залишилося лише декілька днів, тому потрібно багато приготувань. Спершу варто обрати сукню, бо все-таки дуже важливо мати гарний вигляд. Я розуміла, що у мене не надто багато заощаджень, щоб придбати якусь дорогу дизайнерську річ. Доведеться попросити допомоги у ще однієї своєї сестри. Добре, що хоч з цією у мене хороші стосунки.
Минулого року вона відкрила свій салон суконь у самому центрі міста. Їхня сім'я теж не останні люди, тому цей магазин досить популярний.
Я відкрила великі скляні двері та зайшла всередину. Все було зроблено в красивих білих та рожевих тонах. Відколи я була тут останній раз, багато чого змінилося.

— У нас сьогодні зачинено, — заговорила Ліза, розглядаючи альбом зі своїми ескізами.

— Тоді коли можна буде навідатися до вас? — спитала я, стримуючи усмішку.

— Каріна? — здивувалася дівчина і різко подивилася на мене. — Що...Як...Чому ти не сказала, що повертаєшся? І взагалі я ображена на тебе. Стільки разів телефонувала тобі, писала, але ти жодного разу не відповіла! Ми усі тут хвилювалися за тебе!

— Вибач, — я винувато опустила голову. — Потрібен був час, щоб розібратися у собі.

— Якісь жахливі часи для нашої сім'ї настали, — сказала Лізи. — Минулого року мій тато помер, тепер твого заарештували. Добре, що хоч дядько Павло в порядку.

— Ага, — я відвела погляд. — Якщо не врахувати те, що Божена повернулася. Хоча в тебе з нею завжди були непогані стосунки. Це вона мене чомусь ненавидить.

— Думаю, що це вже давно пройшло. Все-таки вона доросла дівчина. Ще й викладачка тепер.

— Не пройшло, — буркнула я та сіла на диван. — Вона сьогодні наче раділа тому, що сталося зі мною.

— Може, тобі лише здається. Будеш чай чи каву?

— Нічого. Взагалі я прийшла сюди за сукнею.

— Хм, і навіщо тобі сукня?

— Скоро дізнаєшся, — я усміхнулася. — Думаю, що на днях ти отримаєш запрошення. У тебе ж нема ніяких справ у суботу?

— Здається, ні, — вона знизала плечима, — але Стас може щось придумати.

— Точно, — я закотила очі. — Ти ж тепер по-справжньому заміжня. Ліз, ти щаслива з ним?

— Звісно, у нас зі Стасом бувають непорозуміння, але так, я щаслива.

— Дуже рада за тебе.

— І ти теж обов'язково будеш щасливою. Я точно це знаю.

— Хотілося б мені мати твою впевненість, — задумано сказала я та уважно подивилася на дівчину. — Як це, коли тебе кохають?

— Це найпрекрасніше відчуття зі всіх можливих, — відповіла Ліза, — але ти й сама це прекрасно знаєш.

— Не знаю, не знаю, — тихо мовила я.

— Каріно, ти можеш у будь-який час поділитися зі мною своїми переживаннями. Не варто закриватися. Я завжди підтримаю і вислухаю тебе.

— Покажеш мені свої сукні? — спитала я, переводячи тему.

Ліза, напевно, хотіла, щоб я розповіла їй всю ситуацію, але мені зовсім не хочеться говорити про це. Не тоді, коли я навіть згадувати про Лук'яна не хочу. Я дуже сильно приховувала від усіх те, що відчувала до нього. Ну а зараз мені соромно зізнаватися, що мене зрадив той, кого я любила понад усе.

— Тобі дуже сильно пощастило, Карін, — сказала Ліза та принесла декілька суконь. — Вони тільки два дні тому з'явилися. Їх ще навіть у каталозі нема.

— Вау! — вражено мовила я, розглядаючи дуже красиву сукню червоного кольору.

— Ну ж бо, приміряй!

Ліза весь час усміхалася, поки я приміряла сукні. Складно було обрати одну, бо вони усі виглядали надзвичайно. Все-таки у цієї дівчини є справжній талант. Ми зупинилися на одній з суконь і Ліза вирішила подарувати мені її. Хоч я і намагалася відмовити сестру, але вона була непохитною. Я вирішила забрати сукню в день перед благодійним вечором, бо зараз у мене були ще й інші справи. На вулиці вже встигло стемніти, а ще стало дуже холодно. Майже усю свою готівку я витратила сьогодні на таксі. Здається, скоро мені доведеться їздити на автобусі, але для мене це зовсім незвично. Взагалі мені важко прийняти ці всі зміни. Не віриться, що в один момент життя перевернулося з ніг на голову. Я глибоко вдихнула, дивлячись у вікно автомобіля. Божена тепер викладатиме в університеті, Ліза має свій салон, а я що? Навіть не отримала диплому, щоб влаштуватися кудись на роботу. Та і талантів у мене нема ніяких. Я не вмію малювати й шити, як Ліза. У мене нічого нема. Я суцільна проблема, бездарність, яка не знає елементарних речей... У мене нічого не виходить. Так завжди було. Тато говорив, що я вмію керувати людьми й з мене міг би бути чудовий лідер, але кому зараз потрібен такий лідер? Яка ж я нікчемна...

— Ми приїхали, — голосно буркнув водій.

Здається, йому не сподобалося, що я так довго сиділа в його машині, а не вийшла як тільки він зупинився. Я передала йому гроші, а тоді поспішила геть від цього огидного чоловіка.
Я дивилася на наш будинок, але тепер він став таким чужим. Ще декілька місяців тому я жила, не задумуючись про те, що підготувала для мене доля. В голові з'явилися спогади нашого щасливого минулого. Як ми кожного року святкували влітку мамин день народження, або як ставили взимку велику ялинку і збиралися з родичами на Різдво. Стільки всього прекрасного було в цьому будинку і я так сильно сумую за цим.
На воротах висіла колодка, тому я не могла ніяк зайти всередину. Мені страшенно хотілося опинитися у своїй кімнаті. Я почала трясти тією колодкою, щоб відкрити її, але у мене нічого не виходило. Роздратовано кинула її, а тоді пройшлася біля паркану навколо будинку. Я одразу згадала, як декілька разів втікала з дому з Назаром. У моїй голові з'явилася ідея. Мені потрібно пробратися до будинку. Байдуже на заборону. Це — мій дім, і я маю повне право жити в ньому! Я вчепилася руками за кований метал і спробувала підтягнутися. У мене не дуже добре виходило, бо все-таки тоді Назар допомагав. Я пробувала ще раз, ще раз і ще раз, але нічого не виходило. На очах вже з'явилися сльози, а я зі всієї сили вдарила ногою по паркані, а тоді просто сіла на холодну бруківку та міцно заплющила очі. Раптом я почула поруч кроки. Страх з'явився всередині. Коли я відкрила очі, то не змогла нічого побачити, бо хтось світив ліхтарем прямо на мене.

— Що ви тут робите? — спитав грубий чоловічий голос.

Я глибоко вдихнула і навіть не помітила, що почала тремтіти. В голові крутилася думка, що варто тікати, але я не могла дати й кроку...