Розділ 21

Ми мовчки їхали в автомобілі Лук'яна, а я просто дивилася у вікно. Не знала, куди він мене везе та що саме хоче розповісти, але чомусь довіряла йому. Хоч і досі було образливо за те, що він відмовив тоді мені, але зараз, здається, щось змінилося.
Я не дуже здивувалася, коли помітила, що ми зупинилися біля будинку, де знаходиться квартира Лук'яна. Щоправда, думала, що це буде дещо інше місце. Ми мовчали, коли вийшли з авто, коли зайшли в під'їзд і коли їхали в ліфті. Я дивилася собі під ноги, а чоловік про щось думав. Було помітно, що він напружений. Можливо, Лук'ян хвилюється, але це на нього зовсім не схоже.

— Проходь, — тихо сказав він, коли відчинив двері.

Я трохи невпевнено зробила крок, переступаючи поріг. Потім Лук'ян допоміг мені зняти пальто, а я чомусь почувала себе так ніяково, що хотілося знову одягнутися. Одразу ж відчула якийсь дивний холод, тому обійняла себе руками. Лук'ян попрямував до вітальні. Я невпевнено крокувала за ним. Він кивнув, щоб я сіла і передав мені якийсь м'який плед. Закутавшись у нього, зручніше вмостилася на дивані, а тоді подивилася на Лук'яна.

— Я слухаю, — впевнено сказала, намагаючись не виглядати стривоженою.

Чоловік кивнув, підійшов до якоїсь тумби та витягнув звідти альбом. Лук'ян сів біля мене, відкриваючи його на першій сторінці.

— Я не був бажаною дитиною в нашій сім'ї, — почав він, показуючи мені фотографію маленького хлопчика з яскравими сірими очима. — Мої батьки були ще надто молодими. Тоді ще обоє двадцятирічні студенти місцевого університету. Вони мріяли про славу, але в подарунок отримали мене. Тільки знаєш, коли я з'явився на світ, то все змінилося. Вони дуже сильно любили мене. Особливо, батько. Ось тут ми вперше поїхали втрьох на море, — Лук'ян усміхнувся, коли побачив свою фотографію на березі моря. — Я добре вчився, захоплювався книгами, але тоді ще не писав поезії. В один момент марив футболом, але це не дуже подобалося татові. Та він не заперечував такому моєму захопленню. Мама так і не отримала диплом, бо весь свій час віддавала мені, а тато став хорошим спеціалістом у своїй справі. Одним з найкращих. Йому заздрили, а ще його боялися. Ні, він не якийсь там кримінальний авторитет. Батько завжди виступав за справедливість та чесність. За це він поплатився своїм життям.

— Мені шкода, — тихо прошепотіла я, коли побачила засмучений вираз обличчя Лук'яна.

— Я тоді був п'ятнадцятирічним підлітком. Повернувшись зі школи, допомагав мамі з вечерею. В них була річниця весілля. Тато трохи затримався на роботі, а тоді ще падав дуже сильний дощ. Ми довго чекали на нього, але він так і не прийшов. До мами подзвонили й сказали, що сталася автокатастрофа. Тато нібито не впорався з керуванням і з'їхав з дороги. Це дуже сильно вдарило по здоров'ю мами. В один момент вона просто сказала мені, що ми повинні поїхати геть з цього міста. Я навіть не встиг попрощатися зі своїми друзями. Вона так швидко зібралася, ніби боялася чогось і тікала звідси.

— Це так сумно, — я важко видихнула. — На жаль, дуже часто стаються саме такі ситуації. Напевно, так мало бути. Шкода, що таке сталося з твоїм татом, але на дорозі завжди небезпечно.

— Так, — Лук'ян кивнув, не дивлячись на мене. — Звісно, ти маєш рацію. Багато людей зустрічай свою смерть саме на дорозі.

— І що було далі? — поцікавилася я.

— Ми жили в іншому місті. Там я вступив до університету, але нам з мамою було дуже важко. Вона влаштувалася на роботу в магазин одягу, а я вночі працював офіціантом. В один прекрасний травневий вечір я познайомився з однією дівчиною, — він легенько усміхнувся. — Вона була такою красивою, що я не міг навіть погляду відвести. Прийшла з подругою до нас у кав'ярню. Пам'ятаю, що зробив їй комплімент, а дівчина так сором'язливо усміхнулася. Тоді вона почала частіше до нас приходити, а я вирішив, що пора діяти. Мені тоді було вже дев'ятнадцять, а їй — вісімнадцять. Ми пішли гуляти, а тоді я запропонував Каті зустрічатися. Мамі вона сподобалася одразу, як і я її батькам. Вона надихала мене, стала моєю музою. Перший свій вірш я склав в ту ніч, коли вперше побачив її. Це було чимось таким дивним та неповторним. Взагалі та серія поезій була така оптимістична та чуттєва. Здавалося, ніби я літав від щастя.

— А де… Де вона зараз? — спитала я, відчуваючи чи то ревність, чи то образу.

— Ми були разом три роки, — продовжив Лук'ян. — Я вже уявляв наше майбутнє життя та навіть хотів освідчитися Каті, але… Вона кинула мене. Без жодних пояснень сказала, що я їй набрид і що вона ніколи насправді не кохала. Звісно, я не повірив. Намагався поговорити з нею, постійно переслідував її. Ледь не перетворився на якогось сталкера. Можливо, так воно і було.

— Ти сильно кохав її? — тихо спитала я, затримавши дихання.

— Дуже, — відповів Лук'ян і подивився на мене. — Мені було так боляче, а ще я не розумів, чому вона так вчинила зі мною. Був певен, що Катя кохає мене, тому просто не вірив її словам. Вже пройшло декілька місяців після того, як ми перестали спілкуватися, а до мене зателефонував її батько. Як сьогодні пам'ятаю те відчуття тривоги, що з'явилося тоді. Він сказав, що Катя зараз в лікарні в дуже важкому стані. Виявилося, що вона дізналася про свою хворобу, але її вже неможливо було врятувати. Катя вирішила кинути мене, бо не хотіла ставати тягарем. Мені не вірилося, що це може бути насправді. На жаль, все виявилося жорстокою правдою, — Лук'ян розгорнув альбом на останню сторінку. На ній було фото красивої дівчини, що лежала на ліжку в палаті, а хлопець сидів поруч, тримаючи її за руку. — Це наше останнє фото. Коли дізнався, що вона хвора, то швидко примчав до неї. Я пообіцяв їй, що буду з нею до останнього, і я був. Кожного дня писав та читав їй свої вірші. Вона завжди просила мене це робити. Казала, що від цього стає легше і біль не такий сильний. Тільки я знав, що вона обманює. В один жахливий день її не стало, але я знав, що так буде. Ця втрата хоч і була очікуваною, але не менш болючою. Мені було дуже важко після того випадку. Не міг повірити, що моєї Катрусі більше нема. Вона була всім світом для мене, і лишиться назавжди в моїй рядках.

— Навіть не знаю, що сказати, — я відвела погляд, відчуваючи сльози на очах. Чомусь стало так сумно. — Коли читала твої вірші, то розуміла, що ти пишеш їх для якоїсь дівчини, але я ніколи не здогадувалася, що ваша з нею історія така трагічна і сумна. Ти часто згадуєш про неї?

— Звісно, — він кивнув, — але це не означає, що я закритий від почуттів до інших дівчат. Вона хотіла, щоб я був щасливий, щоб знову закохався і став відомим поетом. Розумієш, хоч вже і пройшло майже чотири роки відтоді, як її не стало, мені все одно важко. Ми з мамою повернулися два роки тому сюди, та це далі переслідує мене. Ніколи не думав, що колись зможу покохати когось, але… Ти мені подобаєшся, Каріно. Дуже сильно, і я знаю, що це щось значно сильніше, аніж звичайна симпатія. Тоді, коли ти зізналася мені, я одразу ж відчув страх. Ну а потім стало соромно, що я образив тебе. Таке дивне відчуття з'явилося. Я зрозумів, що зробив помилку, бо ти не заслужила такого від мене.

— І що тепер? — спитала я, уважно глянувши йому в очі.

— Може, подивимося якийсь фільм? — сказав він, змушуючи мене усміхнутися. — Але щось веселе, бо нам і в житті вистачає драми.

Я кивнула, погоджуючись, а Лук'ян закрив альбом. Він поклав його на місце. Тоді чоловік ввімкнув якусь комедію та пішов на кухню. Згодом Лук'ян приніс нам чай та якісь солодощі. Він сів поруч, міцно взявши мене за руку, а я просто поклала голову йому на плече. В цей момент все здавалося таким правильним. Я легенько усміхнулася, бо розуміла, що тепер ми разом. Можливо, йому складно відпустити минуле, але я готова допомогти йому.

— Лук'яне, — звернулась я та подивилася йому в очі, — напевно, ти намагаєшся приховати свій біль, але я бачу його. Знаєш, все обов'язково зміниться. Ми будемо боротися разом. Я завжди буду підтримувати тебе, обіцяю.

Він міцніше стиснув мою руку та усміхнувся. Лук'ян іншою рукою ніжно провів по моїй щоці, а тоді нахилився й обережно поцілував мене в губи, ніби боявся сполохати. Якесь дивне тепло пройшлося всім тілом. Я поклала свою руку йому на шию, притягуючи ближче. Здавалося, що весь світ кудись зник, і я зрозуміла, що саме тут мені хотілося б залишитися назавжди. Забувши про фільм, ми просто тісно лежали на маленькому дивані та дивилися одне на одного, вивчаючи. Мої повіки самі опустилися, і я навіть не помітила, що заснула. Так міцно не спала вже давно, а головне — мені снився дуже красивий сон, ніби я принцеса, що нарешті знайшла своє щастя. Якісь голоси змусили мене повністю прокинутися. Розплющивши очі, я помітила, що досі лежу на дивані, але Лук'яна не було поряд. Я ліниво потягнулася і спробувала піднятися з дивана. Та спроба була невдалою, бо я зачепилася за покривало і впала на підлогу. Хотілося голосно вилаятися, але я все ж стрималася.

— Каріно, ти вже прокинулася? Ходи сюди! — раптом почула голос Лук'яна, що доносився зі сторони кухні.

— Ага, зараз! — крикнула я.

Виплутавшись з-під покривала, таки піднялася та попрямувала на кухню. Чомусь зовсім не подумала про те, як виглядаю, а треба було. Коли я зайшла на кухню, то побачила, що Лук'ян не один. Біля вікна стояла якась жінка, а просто зараз її погляд був спрямований на мене. Я помітно напружилася, бо не очікувала такого. Почала дуже сильно хвилюватися і натягувати рукави гольфа до самих пальців.

— Ем, доброго ранку! — ледве вимовила я, намагаючись усміхатися.

— Привіт! — сказав Лук'ян, що готував щось на сніданок. — Сідай на стілець.

— Ти не хочеш нас познайомити? — спитала жінка, склавши руки на грудях.

Вона була дуже красивою та стрункою. На вигляд їй близько сорока. Темне волосся кучерями спадало до плечей, а в сірих очах був дуже яскравий блиск.

— Це Каріна, — хлопець показав на мене, — а це — моя мама.

— Віра, — сказала вона, простягаючи мені руку.

— Д-дуже приємно, — розгублено мовила я та обережно потиснула її.

— Міг би хоч попередити, що у тебе тут дівчина, — дорікнула Лук'янові жінка. — Так негарно вийшло.

Здається, цій жінці не дуже сподобалася моя присутність. Я почала знервовано поправляти своє волосся, бо може, все через мій поганий вигляд?

— Каріночко, — вона звернулася до мене та похитала головою, — вибач, що я завадила вам. Лук'ян вже давно ні з ким не зустрічався, тому я не очікувала, що ти будеш тут з самого ранку. Мені так соромно.

— Мамо, перестань! — хлопець закотив очі.

— Нічого страшного, — я легенько усміхнулася. — Це мені трохи незручно через мій вигляд. Не таке мало бути наше з вами знайомство.

— Ну що ти, — вона взяла мене за руку. — Не говори дурниць, бо ти дуже гарна дівчина.

— Так, сідайте вже! — скомандував Лук'ян, а жінка легко вдарила його в плече.

Це змусило мене засміятися, бо я не думала, що у них такі хороші стосунки. Ми пили чай, снідали та просто розмовляли. Навіть не думала, що мама Лук'яна така цікава. Вона мені дуже сильно сподобалася. Здається, я теж їй прийшлася до вподоби.

— То ти ще вчишся? — спитала Віра.

— Так, вже на четвертому курсі, — відповіла я. — Учуся на перекладача. В майбутньому планую допомагати батькові.

— Це так мило, — вона усміхнулася. — Твій батько якийсь впливовий чоловік?

— Можна і так сказати. Він у мене не остання людина в місті.

— Сподіваюся, що не якийсь бандит, — мама Лук'яна уважно подивилася на мене.

— Ні! — я засміялася. — Тато дуже чесний чоловік, що дбає про людей, які живуть в цьому місті. Все-таки ми під його опікою.

— Каріно, а яке у вас прізвище? — серйозним та дещо схвильованим тоном спитала вона.

— Раковська, — відповіла я, а жінка перевела здивований погляд на Лук'яна. — Так, наш мер Геннадій Раковський — мій батько.

Вони мовчки дивилися одне на одного, а я трохи насупилася. Мама Лук'яна раптом знову усміхнулася та глянула на мене.

— Так, твій тато справді хороший та чесний чоловік, — сказала вона.

— Ой! Я ж… — я різко піднялася зі стільця. — Забула! Мені треба додому. Я ж казала йому, що повернуся ввечері. Вибачте, мені пора.

Чорт! Як я взагалі могла забути, що обіцяла йому повернутися? Коли глянула на екран телефону, то побачила тридцять пропущених дзвінків та купу повідомлень від мами й тата. Навіть не хочу думати, що чекає тепер на мене вдома.