Розділ 20

Я дійшла до автобусної зупинки й вперше задумалася про те, що ніколи не їздила громадським транспортом. Те місце, в якому мені зараз хотілося опинитися, знаходилося далеко звідси. Якраз під'їхав автобус, що прямує в самий центр міста. Без жодних вагань я зайшла всередину. Не дуже розуміла, що саме маю робити, але пощастило, що переді мною були ще люди, тому я просто повторила за ними. Заплативши за проїзд, сіла на одне з вільних сидінь біля вікна. Їхали ми, звісно, довго, бо автобус робив часті зупинки. Та це дало мені змогу трішки подумати. Як же набрид цей контроль батька та охорона. Здається, що вже все добре, але тато чомусь продовжує хвилюватися за нас. До того ж пройшло вже майже два місяці з того дня, як на мене напали. Відтоді ще жодного разу це не повторювалося. Напевно, хтось справді хотів просто налякати нас. Мені теж страшно, бо все-таки тих людей досі не знайшли, і не знайдуть уже ніколи. Так само як і тих, що вчинили розгром у маминому салоні. 

Поринувши у свої думки, я ледь не проїхала потрібну мені зупинку. Довелося просити водія ще раз відкрити двері та ще й до того вислухати його бурчання. 

Я йшла вуличками міста, понуривши голову, допоки не побачила вивіску старенької кав'ярні. Одразу ж захотілося зайти туди. Не для того, щоб випити кави, а щоб насолодитися атмосферою. Це та сама кав'ярня, яку мені колись показав Лук'ян. Я схвильовано підійшла до великих старих дверей та невпевнено відчинила їх. В залі майже не було людей, а з колонок грала якась спокійна музика. Я сіла за один з вільних столиків, а вже через декілька хвилин до мене підійшов офіціант. Я замовила свій улюблений обліпиховий чай і легенько усміхнулася. Мені справді подобалася атмосфера цього місця. 

— Привіт, — раптом почула я біля себе дівочий голос. — І що це ти тут робиш? 

— Ем, прийшла випити чаю, — відповіла я. 

— Напевно, в тебе вдома він не такий смачний? — Мілана подивилася на мене, піднявши одну брову. 

— Безперечно, — я усміхнулася. — Ти сьогодні виступаєш? 

— Ага, — вона кивнула та сіла на стілець навпроти мене. — Це тобі Лук'ян розповів про сьогоднішній вечір? 

— Ні, а що сьогодні якесь свято? — спитала я та трохи нахмурилась. 

— У нас творчий вечір. 

— Значить, Лук'ян сьогодні теж буде. 

— Не знаю, — Мілана знизала плечима. — Він вчора говорив, що не зможе прийти, бо має якусь важливу зустріч.

— Цікаво, що це за зустріч така, — тихо буркнула я. 
 

— Якщо хочеш, то я можу зателефонувати й сказати йому, що ти тут, — дівчина дивно посміхнулася. 

— Навіщо? Йому і так байдуже на мене. 

— Я б так не сказала. З того, що я змогла побачити, то ви подобаєтеся одне одному. 

— Ти перебільшуєш, — я сумно усміхнулася та відвела погляд. — Знаєш, що він сказав мені? 

— Ем, що? — Мілана зацікавлено подивилася на мене. 

— "Каріно, ти прекрасна дівчина, але попередні стосунки мене не відпускають. Я намагаюся оминати цього, а ще не хочу зробити тобі боляче та зачепити твої почуття", — процитувала я Лук'яна. 

— Тобі так класно вдалося відтворити його інтонацію, — сказала дівчина та почала сміятися. 

— Ой, як же весело, — я роздратовано усміхнулася, бо така її реакція мене добряче розізлила. 

— Гаразд, вибач, — вона, здається, заспокоїла свій порив сміху. — Ну, що я можу сказати з цього всього? Думаю, що Лук'ян бреше. 

— Навіщо йому це робити? Ти хоч уявляєш, як важко було сказати йому, що він подобається мені. Я не чекала від нього такої поганої реакції. У мене було таке враження, ніби його роздратувало те, що небайдужий мені. 

— Каріно, — Мілана уважно подивилася на мене, — ти дуже багато чого не знаєш. 

— Звісно! Лук'ян навіть не довіряє мені. Коли ми вперше зустрілися, то він одразу ж почав погано до мене ставитися. Навіть принизив перед усіма студентами, постійно причеплявся, а ще відверто говорив те, що думав про мене. Для нього я лише корислива донька мера, яка думає лише про себе і своє збагачення. 

— Чекай, чия донька? — перепитала Мілана. Вона чомусь виглядала дуже здивованою. 

— Ну я ж Каріна Раковська, а мій тато Геннадій Раковський — мер нашого міста, — відповіла я. 

— Не може бути, — тихо прошепотіла дівчина. 
 

— Що таке? — я насупилася, бо це здалося мені дуже дивним. 

— Н-нічого, — вона поспішно усміхнулася. — Просто не очікувала такого. Я знала, що ти донька багатіїв, але не думала, що самого мера. 

— Я ж не маю про це кричати на кожному кроці. 

— То кажеш, Лук'ян спершу погано ставився до тебе? — спитала Мілана, пильно дивлячись мені в очі. 
 

— А потім щось змінилося, — я глибоко вдихнула. — Він часто ставав мені підтримкою та постійно звертав свою увагу на мене. Таке завжди змушує думати, що ця людина небайдужа до тебе. От і я так думала. Розумієш, я не така погана, як здається на перший погляд. Мені довелося стати сильною, а свою вразливу сторону сховати за маскою. Лук'ян змін побачити справжню Каріну. Напевно, саме цим і привабив мене. Мілано, я справді думала, що подобалась йому. Його відмова стала для мене ударом в саме серце. 

— Думаю, що вам все ж потрібно поговорити. Впевнена, що Лук'ян пояснить тобі, чому так вчинив. Можливо, ти навіть зможеш зрозуміти його. 

— Невже ти справді думаєш, що я подобаюся йому? 
 

— Певна, що так і є. 

— Подивися, навіть ти знаєш більше про нього, ніж я. В Лук'яна дуже багато таємниць, але він не ділиться ними зі мною, і ніколи не буде. Думаю, пора вже забути про ці дурні почуття. Напевно, це все я собі просто придумала. Для мене це в новинку, бо я раніше ніколи не закохувалася.

— Тобі треба розслабитися, Каріно. 

Мілана дивно усміхнулася, а тоді кудись попрямувала. Я ж просто подивилася у вікно, обдумуючи її слова. Через деякий час дівчина повернулася з двома келихами. Один вона поставила переді мною, а інший — біля себе. 

— Що це? — спитала я, насупившись.