Розділ 18

Минулого разу саме я поцілувала Лук'яна, але зараз це чомусь зробив він. Я хотіла якнайшвидше втекти з цього ресторану та опинитися в безпечному місці. Чому кожного разу, коли він поруч, я відчуваю щось таке незрозуміле, те, що ніколи ні з ким не було раніше? Я глибоко вдихнула та все ж попрямувала до вбиральні. Підійшовши до дзеркала, помітила, що моя помада була дещо розмазана. Добре, що хоч сумочку взяла з собою. Я легенько витерла все та нафарбувала губи ще одним шаром помади. Глибоко вдихнувши, намагалася привести себе в порядок та заспокоїтися.
До кінця вечора я не могла ніяк зібратися. Так дивно, бо я вже давно не була такою розгубленою. Навіть Назар це помітив, але нічого не сказав. Він просто спілкувався з друзями, а я ж лише перебувала у своїх думках.

— Може, ми вже підемо? — згодом спитала я, коли розуміла, що не можу стояти на цих підборах. Надто сильно боліли ноги.

— Тобі нудно? — Назар уважно подивився на мене.

— Трішки.

— Просто у нас тут зараз така цікава розмова і якщо чесно, то я ще поки не хочу повертатися додому. Святкування в самому розпалі. До того ж ми ще не танцювали повільний танець.

— Звісно, — я кивнула, намагаючись не показати свого невдоволення. — Піду поговорю з мамою.

Мене трохи роздратувало те, що Назар відмовився їхати додому. Звісно, я розуміла, що йому тут цікаво, але якось це не дуже гарно виходить стосовно мене.

— Веселишся? — з усмішкою спитала мама, коли я підійшла до неї.

— З величезним задоволенням зараз би повеселилася у своєму ліжку, — тихо буркнула я.

— Що таке? Тобі нудно тут?

— Ноги страшенно болять від цих туфель, а ще мені дійсно тут не надто цікаво.

— Дивно, бо ти завжди любила такі заходи, щоб покрасуватися. Знаєш, ти останнім часом стала якоюсь іншою. Невже це Назар на тебе так впливає?

— Не знаю… — почала я.

— Вибачте, що вирішив потурбувати, — раптом перервав мене Лук'ян та став навпроти нас з мамою, — але мені здається, що це ваше.

Він простягнув одну сережку матері, а вона здивовано подивилася на нього.

— Так, це моя сережка, — сказала мама.

— Знайшов її в коридорі, а тут дивлюся, що вам однієї бракує, — Лук'ян усміхнувся.

— Я навіть не помітила, що загубила її, — вона доторкнулася до вуха, переконуючись, що там нема сережки. — Дякую вам. Це для мене дуже цінна річ.

— Навіть боюся уявити наскільки, — сказав чоловік, а мама засміялася.

— Не так матеріально, як духовно, — вона мило глянула на мене. — Ці сережки мій чоловік подарував мені тоді, коли з'явилася наша донечка.

— Справді? — спитала я та трохи насупилася, бо раніше не знала цього.

— Так, — мама кивнула. — Відтоді я завжди надягаю їх на важливі події. Це для мене наче талісман.

— Мило, — сказав Лук'ян та поправив свій піджак. Раптом мій погляд впав на комірець його сорочки, де дуже добре було помітно слід від моєї помади. — Насправді я б ніколи не сказав, що Каріна ваша донька. Максимум, що ви з нею сестри.

— Ох, я вже почервоніла, — мама дивно захихотіла.

Я відчула, що мої долоні спітніли, а хвилювання з'явилося всередині. Хоч би вона не помітила цей слід. Це моя улюблена помада, яку зараз важко знайти. Мама про це дуже добре знає, тому ймовірність того, що хтось в цьому залі має таку ж — мінімальна. До того ж тут не так багато молодих дівчат. Та і всі віддають перевагу світлим відтінкам.

— Я завжди говорю тільки правду, — Лук'ян продовжував осипати маму компліментами.

— Ви дуже цікавий чоловік, справді, — жінка уважно подивилася на нього, пройшовшись поглядом в повний ріст. — Напевно, потрібно привести себе в порядок. Ви мене так засоромили.

Мама мило засміялася та попрямувала до вбиральні. Я ж максимально непомітно підійшла до Лук'яна та стала біля його плеча, не дивлячись на нього.

— У тебе на комірці сорочки сліди від моєї помади, — заговорила я.

— Боїшся, що хтось помітить, — тихо сказав він.

— Ні, — я усміхнулася. — Раптом ти повернешся додому, де тебе чекає дівчина. Доведеться тобі якось викручуватися.

Я зробила один крок, щоб пройти повз нього, але він раптом схопив мене за руку, зупиняючи та змушуючи подивитися на нього.

— Я, на відміну від тебе, не маю перед ким виправдовуватися, — сказав Лук'ян, не відриваючи погляду своїх сірих очей.

— Ти сам мене поцілував, — мовила я, гордо здіймаючи голову.

— Щось я не помітив, щоб ти була проти, Карино.

Лук'ян раптом відпустив мою руку та просто пішов геть, залишаючи мене дивитися йому вслід. Я міцно стиснула кулаки, бо розуміла, що він має рацію. Так, я не була проти, і напевно, мені б хотілося це ще не один раз повторити.

— Все добре? — раптом біля мене з'явився Назар. Мені одразу ж стало соромно за свої думки.

— Так, — я кивнула та усміхнулася.

— Що цей чоловік від тебе хотів? — хмуро спитав хлопець.

— Ми просто розмовляли. Мені треба було дещо уточнити в нього щодо навчання. Він мій викладач, — пояснила я.

— Гаразд, — Назар усміхнувся та взяв мене за руку. — То що, відвезти тебе додому?

— Угу, — сказала я, намагаючись не показати свого хвилювання.

Чомусь з кожним днем все ставало гірше. Принаймні я розуміла, що не варто мучити Назара, але дуже боялася зробити йому боляче. Та хіба від цього нам обом буде краще? Ми мовчки їхали додому. Назар хотів розповісти мені якусь пригоду свого друга, але я його майже не слухала. Напевно, хлопець зрозумів, що мені нецікаво, тому що просто мовчав. Я не могла дочекатися, щоб опинитися вдома. Коли авто зупинилося біля будинку, Назар допоміг мені вийти та провів мене до вхідних дверей.

— Каріно, що відбувається? — спитав він та пильно подивився на мене.

— Н-нічого, — я знизала плечима.

— Я ж бачу, що ти почала якось холодніше ставитися до мене. Тобі нецікаво зі мною, а ще ти якимись простими фразами відповідаєш на мої запитання. Інколи в мене таке враження, що ти зустрічаєшся зі мною через силу. Навіть здається, що я дратую тебе.

— Назаре, це не так, — я глибоко вдихнула. — Просто я не впевнена, що кохаю тебе. Тобто... Ну, ти подобаєшся мені, і я люблю з тобою обговорювати різні теми, але зараз все значно складніше.

— Чому? — хлопець підійшов ближче до мене.

— Не знаю... — я відвела погляд. — Здається, що у мене є почуття до іншого. Тільки я не впевнена, що це взаємно. І у своїх почуттях до нього я теж не певна. Просто…

— Каріно, — Назар підійшов надто близько до мене та, взявши за підборіддя, повернув мою голову до себе, — поцілуй мене. Що таке, вагаєшся?

— Ні, але не розумію, що це за перевірка така? — тихо сказала я.

— Все ясно, — хлопець сумно усміхнувся. — Знаєш, ти ще жодного разу не поцілувала мене сама. В наших стосунках завжди все вирішував я, а ти ніколи не проявляла ніякої ініціативи. То може, не було й ніяких "нас"?

— Назаре… — я глибоко вдихнула.

— Не треба! — різко перервав мене хлопець та відійшов. — Скажеш, коли розберешся в собі та своїх почуттях. Я буду чекати.

В мене на очах з'явилися сльози, бо я відчувала себе останньою сукою. Так не хотілося робити йому боляче, але я розуміла, що так буде краще для всіх. Похапцем витерла мокрі щоки, а тоді зайшла всередину будинку. Я намагалася зняти туфлі, але ремінці так боляче натерли, що це було нелегко. Напевно, так мені й треба. Колись Лук'ян казав, що я черства егоїстка, але тепер я ще й безсердечне стерво. Ці туфлі стали останньою краплею, тому я просто сіла на підлогу в коридорі та почала плакати. Хотілося втекти кудись та голосно кричати, щоб мене ніхто не почув, але у мене нема такої можливості. Я тут наче в золотій клітці.

— Каріно, щось сталося? — схвильовано спитала мама, а я навіть не помітила, як вона з'явилася.

— Чому ви виховали мене такою егоїстичною та черствою? — спитала я крізь сльози.

— Ходімо, поговоримо у твоїй кімнаті, — швидко сказала вона та допомогла мені піднятися. — Не треба, щоб тато бачив, що ти плачеш. Він зараз буде думати, що тебе хтось образив.

— Ні, це я ображаю усіх. В мене ж нема ніякого співчуття до людей, — буркнула я.

Як тільки ми зайшли до кімнати, мама зачинила двері, а я сіла на ліжко.

— Так, Каріно, звідки взялися ці дурні думки? — мама уважно подивилася на мене.

— Я образила Назара. Зробила йому боляче, хоча і не хотіла цього. Він так кохає мене, а я… Я не можу себе змусити відчувати до нього хоч щось, крім дружби.

— Ти не зобов'язана бути з ним лише тому, що він кохає тебе, — сказала мама та присіла біля мене, взявши за обидві руки. — Послухай, навіть краще, що ти відмовила йому зараз, поки ще не запізно. Він хороший та чудовий хлопчик, але не для тебе.

— Я намагалася закохатися в нього, але нічого не вийшло. Він і близько не викликає в мене того, що я відчуваю з… — я замовкла та важко закрила очі.

— Ти закохана в того чоловіка, Лук'яна? — спитала мама, а я кивнула. — Не буду брехати, я помітила, що в нього на сорочці були сліди від твоєї помади. Каріно, у мене був час поспостерігати за вами. Я бачила, як він дивиться на тебе. Можеш бути певна, що ти теж йому не байдужа.

— Просто я ненавиджу себе за те, що образила Назара. Він так старався заради нас, але я не можу ніяк пересилити своє серце.

— Послухай, це нормально, що ти хочеш бути щасливою. Каріно, якщо ти постійно будеш хвилюватися за почуття інших і думатимеш про себе в останню чергу, то ти ніколи не будеш щаслива. Так, ми виховали тебе егоїсткою, але подивися на свої хороші сторони. Ти сильна та горда, завжди знаєш, чого заслуговуєш, а ще добра, бо часто думаєш про почуття інших. Каріно, ти прекрасна дівчина.

— Це Лук'ян говорив, що я дбаю лише про себе й більше нічого не помічаю, — сказала я та витерла свої сльози. — Невже ти дійсно думаєш, що він кохає мене?

— Доню, ти сама знаєш, яке перше враження справляєш на інших людей. Та можливо, йому вдалося побачити красу твоєї душі. Я дуже хочу, щоб ти була щасливою та не мучила себе. Так буває, що люди відчувають симпатію одне до одного, потім пробують зустрічатися, а тоді вирішують, що їм робити далі. Ви з Назаром спробували бути разом, але у вас не вийшло. Це цілком нормально, і тобі нема за що винити себе.

— Дякую, — я важко видихнула та усміхнулася. — Ти дуже допомогла мені.

Я обійняла маму, бо розуміла, що вона має рацію. Я справді закохана в Лук'яна, а Назар… Впевнена, він знайде ту, яка кохатиме його понад усе.
Наступного дня я цілий день думала. В мене було багато різних ідей, як зізнатися Лук'янові у своїх почуттях до нього, але не могла нічого вирішити. Ввечері, я все ж зателефонувала до декана та попросила в нього адресу викладача. Він би ніколи не відмовив мені, тому вже через годину я стояла біля дверей квартири Лук'яна. Щоправда, довелося використати план втечі з кімнати, який придумав Назар. Все-таки не хотілося приїжджати сюди з охороною. Попередньо я попередила про це маму, щоб вона переконалася, що тато нічого не запідозрив. Йому поки ще не варто цього знати. До того ж невідомо, як Лук'ян сприйме мої зізнання. Руки тремтіли, а долоні вже встигли спітніти. Я глибоко вдихнула та трохи невпевнено постукала у двері. В один момент захотілося кудись втекти, але вже запізно. Я почула, як двері відчинилися, а переді мною з'явився Лук'ян. Я спробувала посміхнутися, але моя усмішка одразу ж зникла, коли я помітила синяки на його обличчі та червоні плями від крові на білому светрі.