Розділ 17

Я завершила читати свій вірш, але не поспішала підіймати голову. Мені було лячно, що скажуть щось не надто приємне. Можливо, навіть почнуть критикувати, але я й так добре усвідомлювала, що похвали мені чекати не варто. Я все ж наважилася зустрітися поглядом з Лук'яном. Він уважно дивився на мене, ніби думав про щось. Усі студенти, здається, теж чекали, коли він почне говорити.

— Ну що ж, непогано, — задумано сказав він. — Навіть дуже непогано...

— Прийму це, як похвалу, — тихо мовила я та усміхнулася.

— Справді гарно вийшло та чуттєво. Мабуть, ви, Карино, надихалися чимось особливим, — Лук'ян Олексійович спрямував погляд своїх сірих очей на мене.

— Кохання, — заговорила раптом Ната. — Просто раніше Каріна не могла ніяк скласти вірш, а тепер у неї з'явився хлопець, тому їй все так чудово вдалося.

— Перестань! — я міцно стиснула руку дівчини та сердито подивилася на подругу.

— Ох, вибач, — вона вдала, що здивувалася. — Ти не хотіла про це розповідати, а я так перед усіма…

— Думаю, що в цьому нема нічого поганого, — заговорив Лук'ян, але виглядав він чомусь не надто радісним. — Кохання — це прекрасно. Особливо, якщо в такому віці. Що ж, Карино, я радий, що ви знайшли того, хто надихає вас на такі чудові вірші.

Я спробувала усміхнутися, а тоді просто понурила голову. Попри те, що звикла до надмірної уваги від інших, зараз це здавалося мені недоречним. Уявлення не маю навіщо Ната розказала всім про Назара. Вона ще й дивується, чому я їй не довіряю своїх таємниць. До кінця пари я не могла знайти собі місця. Можливо, це мені здалося, але і Лук'ян якось змінився. Невже його зачепило те, що у мене є хлопець? Та хіба це має для нього якесь значення, якщо нас з ним нічого не пов'язує. Один поцілунок та обійми — це не так важливо. Ми обоє знаємо, що не подобаємося одне одному. Може, це я просто себе накручую, а йому насправді байдуже. Чому тоді таке відчуття, що все далеко не так?
Лук'ян швидше завершив пару та почав поспішно збиратися. Мені хотілося поговорити з ним та пояснити все. Навіщо? Я й сама не знала. Хоч розуміла, що це по-дурному, але ноги самі повели мене в його сторону.

— Вам справді сподобався вірш? — тихо спитала я, бо в аудиторії ще були студенти.

— Не люблю повторювати, але все не так погано, — холодно відповів він.

— Щось сталося? — я сперлася до стола та нахилилася трохи ближче до нього.

— Ні, все прекрасно, — чоловік слабо усміхнувся. — Пам'ятаю, як минулого тижня ти плакала та казала, що не можеш побачити прекрасного в простих речах. Бачиш, все змінилося, коли ти знайшла того, хто допоміг тобі це бачити та надихатися. Чудово, що твої почуття до того хлопця змушують тебе складати такі рядки. Дуже радий, що у твоєму житті знайшлася людина, заради якої ти змінюєшся. І так, гарний вірш вийшов, як для першого разу.

— Насправді ми не так давно зустрічаємося, і якщо чесно, я зовсім не очікувала, що Ната розкаже це всім, — почала я.

— Карино, у мене нема часу, щоб слухати про твоє особисте життя, — різко перервав мене Лук'ян. — Вибач, але мені потрібно вже йти.

— Звісно, — я кивнула.

Чоловік просто розвернувся та пішов геть, а я стояла й деякий час дивилася йому вслід. Здається, його справді зачепило те, що я тепер не одна. Але хіба може таке бути? Хотілося б мені, щоб цей вірш з'явився під впливом мого кохання до Назара, але це далеко не так. В той момент, коли склалися ці рядки, я думала саме про Лук'яна. Знаю, що це здається неправильним, але не можу нічого з цим зробити. Хоч скільки б я не заперечувала, але він все ж таки вабить мене. Можливо, навіть подобається мені. Тільки між нами нічого не може бути, тому варто просто уникати його. У мене є Назар, а значить, так буде краще для нас усіх.

— Про що задумалася? — раптом біля мене з'явилася Ната.

— Про те, чому досі дружу з тобою! — сердито сказала я. — Навіщо ти взагалі розказала всім, що у мене є хлопець?

— Вибач, не думала, що це така велика таємниця, — тихо відповіла вона. — Просто ти так змінилася. От я і подумала, що це твій хлопець так позитивно впливає на тебе.

— Знаєш, я не хочу тебе навіть слухати, ясно?

— Не розумію, чому ти так злишся, — дівчина насупилася.

— Звісно! Чому ж це я злюсь? — я розвела руками. — Буквально пів години тому ти розказала всім, що у мене є хлопець. Ось так просто на парі розповіла про це!

— А що таке? — вона склала руки на грудях та підійшла ближче. — Чи ти хотіла, щоб хтось не знав цього?

— Вибач? — я хмуро подивилася на неї.

— Наприклад, Лук'ян Олексійович, — Ната підняла одну брову. — Ти ж не хотіла, щоб він знав про твого хлопця, еге ж?

— Не верзи дурниць!

— Це не дурниці! — голосно скрикнула дівчина. — Можеш прикриватися своїм хлопцем скільки хочеш, але я знаю, що між вами з Лук'яном щось відбувається.

— А навіть якщо так? — я уважно подивилася на неї. — Тобі що до того?

— Звісно, все найкраще має бути лише тобі, — сказала вона з дивною посмішкою на вустах. — Та завжди так не буде. Колись ти дуже сильно обпечешся, Каріно. Я вже чекаю, щоб побачити, як ти падаєш.

— Не дочекаєшся, дорогенька, — я широко усміхнулася та взяла свою сумочку. — Єдине, що ти побачиш — це кінець нашої дружби. Мені справді набридли твої незрозумілі емоції. Я ненавиджу заздрощі, Нато, але саме вони зараз заволоділи тобою повністю. На цьому все! Ти втратила будь-який шанс на мою довіру.

— Це навіть краще, бо я не збираюся більше жити у твоїй тіні.

— І як же я раніше не помітила, яка ти насправді? — сказала я та похитала головою.

Мені не хотілося більше її слухати, тому я просто вийшла з аудиторії та попрямувала до авто. Можливо, це навіть на краще. Все-таки вона ніколи не була мені хорошою подругою. Всю дорогу додому я була у своїх роздумах. Та тепер я знала точно, що назавжди покінчу з дружбою з Натою та почуттями до Лук'яна. З другим буде складніше, але я розуміла, що повинна це зробити. Можливо, сама себе обманюю та руйную своє майбутнє, але зараз це здається мені найкращим рішенням.
Коли я сиділа у своїй кімнаті, то знову писала вірші. Мені хотілося виплеснути всі свої думки в рядках. Знаю, що вони далекі від ідеалу, але чомусь мені ставало на душі легше. Тепер я впевнена що вирішила все правильно…

Місяць потому

Я вкотре дивилася на себе в дзеркало та усміхалася. На мені була довга червона сукня з вирізом на спині, що візуально робила мене ще стрункішою. Своє довге волосся я зібрала у високу зачіску, а макіяж був досить яскравим. Акцент зробила на губах, нафарбувавши їх темною бордовою помадою. Загальний образ прикрашали прикраси на шиї та золотий обруч на голові. Сьогодні у тата день народження, тому має бути величне святкування. Хоч він і хвилювався за мене, але мені вдалося переконати його, що все буде чудово. До того ж я постійно буду під наглядом. Та і зараз стало спокійніше, бо більше не було ніяких погромів, погроз чи викрадень. Схоже, хтось дійсно хотів нас налякати.
Я взула чорні туфлі на підборах та взяла таку ж сумочку. На вулиці хоч і було вже дуже холодно, але я вирішила не надягати верхнього одягу. Все-таки святкування відбудеться в приміщенні.
Коли я спустилася на перший поверх, то одразу ж побачила Назара, що чекав на мене. Він усміхнувся та простягнув мені руку.

— Привіт, — сказав він і потягнувся, щоб поцілувати мене.

— Помада, — попередила я, зупиняючи його.

— Це ти навмисно зробила, правда? — спитав хлопець, примружуючи очі.

— Звісно, мені вже страшенно набридли твої поцілунки, — я закотила очі. — Ну що, ходімо?

Назар кивнув та повів мене до виходу. Хоч ми й були разом вже більше місяця, я так і не змогла відчути до нього чогось більшого. Справді намагалася закохатися, але поки безрезультатно. Навіть його поцілунки стали чимось звичним, що я навіть не відчувала нічого. Не впевнена, що хочу далі мучити і його, і себе. Я просто боюся зробити йому боляче. Назар, здається, дійсно кохає мене. Він такий добрий та милий зі мною. Інколи аж занадто. Та я не можу так з ним вчинити.
Їхали ми мовчки, а в салоні автомобіля грала якась спокійна музика. Останнім часом у нас дещо напружені стосунки. Напевно, Назар теж помітив, але поки жоден з нас нічого не говорив про це. Через деякий час ми зупинилися біля одного з найкращих ресторанів нашого міста. Назар допоміг мені вийти з автомобіля, а також накинув на мої плечі своє пальто. Я мило усміхнулася йому, і ми попрямували до ресторану. В цих туфлях було не надто зручно, тому я взяла Назара під руку. Мої батьки вже давно були в ресторані. Насправді мені хотілося приїхати сюди з ними, але мама сказала, щоб я з'явилася тут з Назаром. Вона вирішила, що пора вже показати всім, що ми з ним разом.
Людей було дуже багато, але це і не дивно. Я привітала тата і передала йому свій подарунок. Довго відкладала, щоб купити татові саме цей брендовий гаманець. Назар теж щось подарував йому, але чомусь вирішив не зізнаватися мені, що саме. Ми стояли в колі своїх знайомих та просто розмовляли. Мені було трохи нудно, тому я взяла собі шампанське та почала розглядати присутніх. Весь вечір було таке відчуття, що за мною хтось спостерігає. Спочатку я не помічала його, але потім все ж побачила Лук'яна. Щось дивне з'явилося всередині, коли ми зустрілися поглядами. Весь цей час я уникала його, як і він мене. Ми бачилися лише в університеті та й майже не говорили. Він вже давно перестав діставати мене, а я навіть звикла до цього. Щоправда, інколи мені не вистачало наших перепалок. Я все ж відвела свій погляд та повернулася до розмови з Назаром. Він якраз розповідав щось про свою роботу. Через деякий час мені стало остаточно нудно. Навіть шампанське не допомогло підняти настрій, а ще страшенно боліли ноги. Чому ці туфлі такі красиві, але такі незручні?

— Я зараз прийду, — тихо сказала до Назара та попрямувала до вбиральні.

Було таке відчуття, наче в мене на ступнях вже рани з'явилися. Хотілося відчути хоч якесь полегшення, тому я вже мріяла про те, щоб зняти ці кляті туфлі.
Мені аж сльози виступили на очі, коли я йшла до вбиральні. І тільки я вийшла в коридор та попрямувала туди, як почула знайомий голос неподалік. Цікавість взяла наді мною верх, тому я тихо пішла в кінець коридору та звернула в темний куточок. Переді мною стояв Лук'ян і говорив з кимось телефоном. Я мало що зрозуміла з цієї розмови, бо це були якісь поодинокі фрази. Згодом чоловік завершив виклик і кинув телефон в кишеню піджака.

— Не думала, що побачу тебе тут, — сказала я та підійшла ближче до нього.

— Твій батько запросив мене, а я й погодився, — просто відповів Лук'ян. — І як же ти опинилася на цьому місці?

— Прямувала до вбиральні та почула твій голос. Стало цікаво, тому й прийшла сюди, — пояснила я.

— Ти ж знаєш, що підслуховувати — негарно?

— Звісно, — я усміхнулася, — але нічого не змогла з собою зробити. То, як у тебе справи?

— Прекрасно, — Лук'ян поклав руки у свої кишені. — Бачу, що в тебе теж все чудово. Твій хлопець, здається, справді любить тебе.

— Назар дійсно дуже хороший, тому мені неабияк пощастило.

— Навіть не сумніваюся в цьому. Пощастило так сильно, що ти навіть почала уникати мене, — чоловік підійшов трохи ближче.

— Як і ти, — сказала я, гордо здіймаючи голову.

— Знаєш, якось не дуже хочеться заважати вашому щастю.

— Тобі б це не вдалося.

— Справді? — спитав Лук'ян та раптом опинився дуже близько. — Чому ти так думаєш?

— Надто сильні почуття, — збрехала я, усміхаючись.

— Щось мені підказує, що це далеко не так, — він примружив очі та раптом поклав руку на мою талію.

— Відпусти мене, — пропищала я, затамувавши подих, коли він різко притягнув мене до себе.

— Ти справді хочеш, щоб я відпустив тебе? — тихо спитав Лук'ян, дивлячись в мої очі.

Я нічого не відповіла, бо чомусь не могла й слова вимовити. В голові крутилося надто багато думок, але всі вони вмить зникли, коли він нахилився ближче та поцілував мене. Його теплі губи ледь доторкнулися до моїх, а у мені вже прокинулися мільйони метеликів. Щось незрозуміле відбувалося всередині. Я трохи невпевнено поклала свої руки йому на шию, відповідаючи на поцілунок. В одну мить я забула про все на світі. Навіть біль в ногах вже не здавався таким нестерпним. Мені хотілося розчинитися в цьому поцілунку та залишитися в ньому назавжди. Але неприємне нагадування вкололо в самісіньке серце. Я одразу ж відчула сором за цей поцілунок. Так легко піддалася, що навіть не змогла думати свідомо.
Я різко відштовхнула Лук'яна та розгублено подивилася на нього. Він же виглядав так, наче не зробив нічого неправильного.

— Я не можу, — впевнено сказала я, а мій голос зрадницьки тремтів. — У мене є Назар, а це... — я показала на Лук'яна та на себе. — Це неможливо!

Я не могла більше нічого вимовити, тому просто втекла, залишаючи його самого. Так же, як і минулого разу...