Розділ 16

— А це нічого, що я в піжамі? — з усмішкою спитала я, коли Назар тягнув мене в якусь сторону.

— Це навіть дуже мило, — відповів він та зупинився біля високого паркану. — Вибач, але тобі доведеться перелазити через нього.

— Ти це зараз несерйозно?

— Ти знаєш, цілком серйозно, — хлопець знизав плечима, а я почала тихо сміятися. — Зараз підсаджу тебе, а ти перекинеш одну ногу, гаразд?

— А потім? — спитала я, міцно тримаючись за його плечі.

— Тобі доведеться стрибати, — сказав він.

— Це, звісно, трохи лячно, але й весело.

Назар підняв мене, а я вчепилася руками за паркан. Тоді він ще трохи вище підсадив мене та допоміг перекинути одну ногу. Виявилося, що це все зробити не так легко, але мені було чомусь дуже смішно. Назар хоч і високий, але з першого разу застрибнути йому не вдалося. Цей процес був доволі довгим, а мене вже живіт болів від сміху. Потім я все ж наважилася стрибнути, хоча це і було страшно. Та все пройшло дуже добре, і я навіть не постраждала.
Назар взяв мене за руку, а тоді потягнув до своєї машини. Деякий час ми їхали в невідому мені сторону, минаючи місто. Я не одразу зрозуміла, що ми опинилися біля якогось лісу. Назар зупинив авто, а тоді вийшов з нього. Я зробила теж саме. Холодне повітря не надто приємно обдувало мою шкіру, тому я обійняла себе двома руками.

— Де це ми? — спитала я в Назара, але він нічого не відповів мені, а просто продовжував йти.

Хлопець тримав мене за руку, і від цього мені було трішки спокійніше. Та все ж, не дуже часто ходила вночі лісом, тому зовсім не дивно, що я хвилювалася.

— Ми на місці, — сказав хлопець, коли ми опинилися на якійсь галявині.

— Що це? — я трохи насупилась.

— Місце, де можна подумати, поговорити з собою та просто розвіятися.

— Круто, — я ледь помітно усміхнулася. — Часто сюди приходиш?

— Інколи, — Назар знизав плечима. — Деколи є такі моменти, коли складно знайти рішення. Тоді й приходжу в це місце, щоб відволіктися.

— Тут так спокійно, — задумано сказала я, дивлячись на небо.

— Тобі холодно? — спитав хлопець і підійшов ближче до мене.

— Ну, якщо врахувати, що я лише в тонкій піжамі, тоді так, — я усміхнулася.

Назар ніжно обійняв мене, притягуючи ближче до себе. Мені подобалося відчувати тепло його тіла, а ще з'явився якийсь дивний спокій. Не було ніякого хвилювання чи легкого тремтіння, хіба що від холоду.

— Тобі подобається тут? — спитав він, а я підняла голову та подивилася йому в очі.

— Я все ще не розумію, навіщо ти привіз мене сюди, — тихо сказала я.

— Ти перша, з ким я поділився цим місцем. Для мене воно особливе, тож я старанно приховував його від усіх.

— Але все ж мені ти показав його, — я усміхнулася.

— Бо ти теж особлива, — сказав Назар.

Він легенько підняв свою руку та заправив пасмо мого волосся мені за вухо. Хлопець не зводив з мене очей, а я ж дещо ніяково глянула на нього. Раптом він охопив моє обличчя своїми руками, а тоді нахилився на ніжно доторкнувся своїми губами моїх. Мене це трохи здивувало, але я без жодних вагань відповіла йому. Мені хотілося, щоб серце почало нестримно битися, а всередині з'явилося бажання, але… Нічого. Так дивно, та навіть ті метелики в животі мовчали. Може, вони всі вже встигли померти? Назар ще дужче притягнув мене до себе, а я підкорилася йому. Я сподівалася відчути хоч щось, крім фізичного контакту. Згодом ми все ж відсторонилися, важко дихаючи.

— Я маю для тебе подарунок, — сказав хлопець, чим дуже сильно здивував мене.

— Ох, неочікувано, — вражено сказала я.

— Це, — він витягнув маленьку синю коробочку, — те, що мені дуже сильно нагадує тебе.

— Мені можна зараз глянути?

— Ні, подивишся, коли будеш вдома, гаразд? — Назар усміхнувся та з очікуванням глянув на мене.

Я кивнула, погоджуючись, а тоді ми попрямували назад до автомобіля. Всю дорогу я мовчала, бо було надто багато думок. Знаю, що Назар дуже хороший та і я йому справді подобаюся, але не можу ніяк пересилити своє серце. Можливо, не варто на нього зважати? Хіба не можна з часом закохатися в людину? Не знаю, як довго витримають наші стосунки, але одне я знаю точно: Назар мене не образить і не розіб'є мені серце. Я ж понад усе боюся зачепити його почуття, бо не впевнена, що з цього щось вийде. Сподіваюся, що я помиляюся.
Згодом ми зупинилися неподалік від будинку. Довелося знову проходити той самий шлях, що і минулого разу. Назар поцілував мене на прощання, а тоді допоміг мені перелізти через ворота.
Коли я опинилася у своїй кімнаті, то одразу ж відкрила коробочку, що хлопець подарував мені. На обличчі з'явилася усмішка, коли я побачила красиві сережки у вигляді маленьких ластівок. Так дивно… І чому це йому мене нагадує?
Заснути я не могла довго, тому що страшенно хотілося пити. Я крутилася на ліжку з однієї сторони в іншу, а тоді вирішила спуститися на кухню, щоб випити води. Як тільки опинилася на першому поверсі, то одразу ж почула якийсь шум у вітальні. Стало чомусь лячно, бо я взагалі боюся темних приміщень. Та коли підійшла ближче, то побачила маму, що просто сиділа на дивані.

— Ти мене налякала, — тихо сказала я та сіла поруч.

— Що ти тут так пізно робиш? — спитала мама.

— Мені захотілося пити.

Я підійшла до комода та ввімкнула настільну лампу. Тьмяне світло з'явилося у кімнаті, і я побачила, що мама тримала в руках якісь ліки.

— Що з тобою? — я сіла біля неї.

— Нічого, — вона відвела погляд. — Просто перехвилювалася.

— Мамо, що тобі сказали?

— Звідки ти знаєш?

— Тато розповів, що тобі подзвонили та сказали щось погане про нього, — я взяла її за руку. — До того ж я чула, що ти втратила свідомість.

— Зараз вже все добре, — вона слабо усміхнулася. — Просто перехвилювалася.

— Мамо, що сталося? — я уважно подивилася на неї. — Що тобі сказали?

— Якісь дурниці. Якщо чесно, то я вже навіть і не пам'ятаю, — жінка знизала плечима. — Зараз надто багато всього звалилося на мене, а я не можу собі дати ради. Ось тому й втратила свідомість. Напевно, у мене перевтома.

— Чому ти мені не казала про це, — я з докором подивилася на неї. — Хіба так можна?

— Каріно, я не хочу тебе перенавантажувати. Ти й так зайнята в університеті.

— Тобі своє здоров'я теж потрібно берегти. Відтепер, якщо тобі знадобиться допомога, то ти обов'язково мені про це говориш, гаразд?

— Добре, — мама ледь помітно усміхнулася та кивнула, погоджуючись.

Я ж деякий час дивилася на неї, бо все одно здавалося, ніби вона щось приховує.

— Напевно, я вже йду спати, — сказала я, коли налила собі в стакан води.

— Хороших тобі снів, донечко.

— А ти? — я уважно подивилася на маму.

— Мені не хочеться. Я собі посиджу тут і трохи подумаю.

Я вирішила більше не набридати мамі. Напевно, вона хоче деякий час побути наодинці та просто подумати. Насправді це все здавалося дивним, але мої батьки мені б ніколи не брехали. В цьому я впевнена.
Тиждень пролетів непомітно. З Назаром ми бачилися майже кожного дня, а він завжди робив мені маленькі подарунки. Це було приємно, але інколи аж занадто. Я не звикла до такої уваги та відчувала якийсь страх. Справді намагалася закохатися в Назара та шукала в ньому лише хороше. Та поки мені це не дуже вдавалося. Погода з кожним днем ставала гіршою, але це і не дивно, адже вже наступила глибока осінь.
Хоч вже і пройшло трохи часу відтоді, коли на мене напали, але тато поки не поспішав послаблювати мені охорону. Сергій дратував мене кожного разу, коли підвозив до університету. Хоч я вже і звикла до його тупих жартів, але не довіряла йому зовсім.

— Привіт, Каріно, — люб'язно заговорила до мене Ната, як тільки я зайшла в аудиторію. — Ти сьогодні вирішила прийти лише до Лук'яна Олексійовича?

— Зранку мала деякі справи, — я спробувала усміхнутися. — Заходила в салон до своєї сестри Лізи.

— А я подумала, що твій хлопець зробив тобі черговий сюрприз, — дівчина нахилилася трохи ближче до мене. — Як у вас, до речі, все розвивається?

— Прекрасно! Чому це тобі так цікаво? — я підозріло подивилася на Нату.

— Просто, — вона закотила очі. — Ми ж з тобою подруги, але ти чомусь ніколи не довіряєш мені.

— Ми не настільки близькі, і ти сама це знаєш.

— Звісно, — Ната лукаво посміхнулася. — До речі, я сьогодні заходила до Лук'яна Олексійовича та віддала йому свій блокнот з віршами.

— Навіщо? — я трохи нахмурилась.

— Йому дуже сподобалося те, що я написала. Він же тоді похвалив мене, а я потім йому ще декілька віршів надіслала на пошту. Ну а тоді Лук'ян сам сказав принести йому свою поезію, бо він хоче її почитати.

— Як цікаво, — я вдала, що мені байдуже.

— Навіть не віриться, що це все відбувається насправді. Як думаєш, я подобаюся йому? — спитала Ната з дивною посмішкою.

— Звідки мені знати? Але не думаю, що він взагалі здатен на якісь сильні почуття. Цей Лук'ян занадто серйозний.

— Може, він не зі всіма такий. У нашому з ним листуванні ми дуже класно поспілкувалися. Він мені навіть сердечко надіслав, уявляєш? А ще писав, що я дуже красива дівчина.

— Ну, якщо він це все робив, то можеш не сумніватися, що подобаєшся йому, — тихо буркнула я, вдаючи, що мене це зовсім не зачепило.

— Усім доброго вечора, — заговорив Лук'ян, коли зайшов в аудиторію. — Ох, вас сьогодні так багато. Я дуже радий цьому, справді.

Чоловік поклав свої речі та стіл, а тоді пройшовся поглядом по всіх студентах.

— Який же він красивий, — вражено сказала біля мене Ната. — Правда ж?

— Нічого особливого, звичайний, — відповіла я.

— Карино, ви хочете нам щось розповісти? — викладач глянув на мене. — Дивлюся, що ви щось дуже активно обговорюєте зі своєю сусідкою. З віршами Нати я вже добре ознайомлений, а от ваше творіння хотілося б послухати.

Лук'ян витягнув серед книг, що приніс на сьогоднішнє заняття, блокнот та передав його Наті. Дівчина трохи зашарілася, але з усмішкою взяла його. Схоже, вона говорила правду. Напевно, йому дійсно подобаються її вірші, а може, й вона теж.

— То ми почуємо вас сьогодні, Карино? — спитав Лук'ян, уважно дивлячись на мене.

— Звісно, — я нещиро усміхнулася, примружуючи очі, а тоді відкрила зошит на першій сторінці та почала читати:

“Я буду йти крізь темні ночі,
Шукати відблиск твоїх снів.
Слухати, як вітер мені шепоче,
Те, що ти сказати не зумів.

І наше небо затягнеться хмарами,
Безупинно литиме дощ нестримний.
Всі мої мрії стануть темними марами,
Ми не дізнаємось хто з нас винний.

Міцно триматиму твою записку,
Ту, що ти дав мені на прощання.
Тепер нема тебе в моєму списку,
Все, що між нами, не було коханням.

Заплутались обоє в почуттях одних,
Ніяк не вибратись із павутини тої.
Чужими стали ми серед тих,
Хто вічність проживає у любові...”