Розділ 11

Я трохи здивувалася, бо зовсім не очікувала, що він подзвонить мені так пізно. Цікаво, звідки в нього взагалі взявся мій номер.

— Вибач, що телефоную о такій порі, але мені справді хотілося поговорити з тобою, — сказав Назар.

— Про що? — я вимкнула телевізор, щоб його звук не заважав.

— Не впевнений, що ти погодишся, але... Я хотів би, щоб ми разом сходили кудись на каву, чи щось таке.

— Не знаю навіть, — я знизала плечима.

— Зрозуміло. Вибач, що потурбував тебе.

— Чекай, — швидко сказала я. — Хоч я і не дуже довіряю тобі, але ми дійсно можемо поспілкуватися ближче. До речі, в центрі відкрили новий ресторан, а я ще в ньому не була.

— Тоді завтра повечеряємо разом? — спитав Назар, а я почула в його голосі нотки надії.

— Можна, — відповіла я.

— Коли за тобою заїхати? Чи ти в цей час будеш на парах? — поцікавився хлопець.

— Краще зустрінемося вже на місці десь о шостій вечора, гаразд? До того ж мені ще треба батькові повідомити про це. Не дивуйся, якщо зі всіх сторін буде охорона.

— Він так контролює тебе?

— Ні, після того, що сталося в палаці, тато дуже хвилюється за мене, — відповіла я.

— А що було? Ви, до речі, так швидко зникли, а потім твій батько сказав, що захід завершено і щоб усі поверталися додому, — сказав Назар.

— Напевно, він не хотів нікому говорити про це, але тоді ввечері на мене напали. Не знаю, що їм було потрібно, але здавалося, ніби мене хочуть викрасти. Так дивно, правда? Раніше все було спокійно, а зараз на кожному кроці може чатувати небезпека. Від цього якось навіть страшно стає, бо не знаєш, кому можна довіряти. Інколи найбезпечніші на першу думку люди, виявляються жорстокими монстрами, чи щось таке.

— Не хвилюйся, Каріно, я думаю, що тепер тобі нічого не загрожує.

— Чому ви усі так впевнені в цьому? — спитала я та похитала головою.

— Тому що твій тато не дозволить нікому тебе образити чи скривдити, — відповів хлопець. — Він обожнює тебе і ти для нього — найцінніше, що є в його житті.

— Знаю, — я опустила голову та важко закрила очі. — Мені пора лягати спати, бо завтра ще на пари. Точніше вже сьогодні.

— Хороших тобі снів, Каріно, — з якоюсь ніжністю сказав Назар.

Я збила дзвінок, а тоді піднялася до себе в кімнату. Чомусь з цим хлопцем мені було дуже приємно спілкуватися, і я справді довіряла йому. Сподіваюся, що потім не розчаруюся в ньому, бо Назар дійсно хороший хлопець.
Вранці я прокинулася досить швидко, бо цієї ночі дуже погано спала. Дивно, що мені ще кошмари ніякі не сняться після такого. Хоча інколи ще досі відчуваю запах тих гумових рукавиць. Швидко зібравшись, я спустилася на перший поверх. За столом сидів лише тато і пив міцну каву, а ось мами чомусь не було.

— Доброго ранку, — привіталася я та сіла на своє місце.

— Привіт, — тато легенько усміхнувся мені, але на його обличчі було добре помітно втому.

— Де мама? — поцікавилася я.

— Їй потрібно було терміново до свого салону, — відповів він.

— Вона ж ніколи не йшла туди раніше одинадцятої. Щось сталося? — я уважно подивилася на тата.

— Я тут подумав, що може ти б декілька днів не йшла в університет, — сказав він. — Заради твоєї безпеки, звісно ж. Хоча б цей тиждень.

— Чому? — я нахмурилась. — Хіба мені є чого боятися? Ти ж сам дав мені стільки охорони, чи... Тату, що відбувається?

— Так буде краще. Це всього лише на декілька днів. Побудеш тут, під наглядом.

— Ні! Я не буду сидіти вдома, наче в клітці! — роздратовано сказала я. — Знаю, що ти хвилюєшся за мене, але не можу ніяк зрозуміти, чому мені загрожує небезпека. До того ж у мене сьогодні зустріч. Вибач, але я змушена порушити твої плани.

— Яка ще зустріч? — тато нахмурився.

— З Назаром, — відповіла я. — Це той син твого хорошого друга.

— Ти нікуди не підеш, — суворо наказав батько.

— Чому це? — я сердито подивилася на нього. — Хіба це не той хлопець, з яким ви дуже сильно хотіли мене познайомити? Ох, чи ти не в курсі, що мама ще раніше мені про нього говорила?

— Каріно, зараз не можна нікому довіряти.

— Поки все було нормально, то ви з мамою не зважали на те, з ким я ходжу чи гуляю. Навіть самі знайомили з різними сумнівними синочками багатеньких підприємців. Ну а тепер раптом говорите про довіру?

— Я ніколи не обмежував тебе та завжди усе тобі дозволяв, — тато уважно подивився на мене. — Хоч один раз зроби так, як я тебе прошу. Особливо, коли з кожним днем все стає тільки гірше.

— Скажи мені, що сталося? — серйозно мовила я та піднялася зі свого стільця.

— Гаразд, — він трохи опустив голову. — Вночі якісь невідомі вчинили розбій у салоні твоєї мами.

— Щ-що? — здивовано скрикнула я.

— На жаль, — тато кивнув. — Розбили вітрини, перевернули всі столи та різні дрібні пошкодження.

— Може, це якісь грабіжники?

— Не взяли нічого, — батько задумливо подивився в одну точку. — Таке враження, ніби хтось просто захотів нас налякати. Знову... Вони грають в якусь свою дивну гру та просто руйнують наш спокій.

— Хто вони? — спитала я.

— Не знаю, — тато похитав головою.

— Господи, що взагалі відбувається? — я схопилася за голову, а тоді поклала руки на стіл, нахиляючись ближче до батька. — Скажи мені, що ти ніколи не робив нічого незаконного і нікому не зашкодив.

— Не можу повірити, що моя рідна донька говорить мені таке! Невже ти сумніваєшся в мені, Каріно?

— Я не знаю, в що мені тепер вірити, — тихо сказала я та відчула сльози на очах. — Хіба може все так різко змінитися?

— Скоріш за все, за цим стоять заздрісники та мої вороги.

— Або хтось, хто вирішив тобі помститися, — сказала я. — Сподіваюся, що ти говориш правду і це просто перед виборами нас вирішили залякати.

— Так і є, доню. Не вір дурним пліткам та не накручуй себе, будь ласка.

— Не буду, але… — я уважно подивилася на нього. — Я не збираюся ховатися. Нехай вони не думають, що перемогли. Я не буду сидіти наче миша вдома та чекати незрозуміло чого.

— Каріно... — почав тато.

— Ні! — перебила його я. — Не проси мене про це, бо я вже прийняла рішення. Ти найвпливовіша людина нашого міста, але не можеш навіть знайти тих, хто погрожує твоїй сім'ї.

— Все не так просто, — сказав він.

— Чому?

— Люди бувають різними. Особливо в нашому світі. Сьогодні ця людина є твоїм найкращим другом, а завтра — запеклим ворогом. Та тільки це можна вдало приховувати.

— Будь ласка, розберися нарешті з цим всім, — сказала я. — Ну а мені вже треба поспішити на пари.

— Будь обережною, а щодо зустрічі з тим хлопцем, то краще відмовся.

— Ми вже домовилися повечеряти сьогодні разом, а ти завжди казав, що відмовляти друзям — це якось негарно.

— Ти забула, що у нас ввечері мають бути гості? — тато уважно подивився на мене. — Твій викладач прийде.

— Чому ти так сильно довіряєш йому? — спитала я, примружуючи очі. — Не сперечаюся, він допоміг тоді мені, але це не робить його благородним лицарем.

— Я рідко помиляюся в людях, Каріно.

— Напевно, саме тому серед твоєї охорони є зрадник, — буркнула я та просто пішла геть.

Можливо, я вчинила неправильно. Розумію, що тато хвилюється за мене, але я ще та егоїстка, що любить свободу. Ненавиджу, коли мені щось забороняють і обмежують в чомусь. Попри те, що мене дуже сильно лякає ця вся ситуація, я не буду ховатися від тих ворогів. Рано чи пізно їх знайдуть і кожен отримає по заслугах. Сподіваюся, що це все станеться найближчим часом.
Сергій трохи здивувався, коли мене побачив. Схоже, тато сказав їм, що відтепер я залишатимуся вдома, але у мене поки інші плани. Коли ми зупинилися біля університету, то чоловік провів мене не лише до самого входу, але і до аудиторії. Таке мені зовсім не подобалося, бо усі студенти лише й те робили, що дивитися в мою сторону. Звісно, ні для не секрет, що я донька мера, але з охороною з'явилася тут вперше.

— Ого, — сказала Ната, коли побачила мене. — Відколи це твій водій заходить в університет?

— Тато трохи хвилюється за мене, тому вирішив, що за мною варто краще слідкувати, — відповіла я та спробувала усміхнутися.

— Дивно, — дівчина трохи нахмурилась.

— Насправді нічого дивного, — я знизала плечима. — Просто батько подумав, що варто це зробити, бо скоро вибори.

— До них ще сім місяців, — Ната підняла одну брову.

— Ти що, не знаєш, як сильно тато переживає за мене? — я засміялася.

— Звісно, ти ж у нього улюблена єдина донечка, — трохи роздратовано сказала дівчина, а я лише закотила очі.

— Що робиш? — спитала я та сіла біля неї.

— Читаю, — вона кивнула на збірку поезій Лук'яна. — Тут кожен вірш настільки глибокий та емоційний, що зачіпає саму душу. Навіть не знаю, що він хотів сказати мені тим, що подарував цю книгу.

— Без поняття, — я знизала плечима та відвела погляд.

— Думаю, що тепер мені потрібно зробити крок йому на зустріч, — з усмішкою сказала дівчина.

— Який? — поцікавилася я.

— Нехай це поки буде секретом, — вона підморгнула мені.

Як тільки лекція завершилася, дівчина кудись пішла. Її не було досить довго, а я вже навіть не знала, що думати. Чомусь боялася, що вона пішла до Лук'яна та щось наговорила йому про свої почуття. Може, він навіть відповів їй взаємністю. Знаю, що його особисте життя не повинно мене цікавити, але чомусь все частіше думаю про це. Ната повернулася дуже радісною та щасливою і тепер ще більше заплутала мене.
Як тільки пари завершилися, я попрямувала до виходу, бо Ната чомусь не поспішала нікуди йти. Мені ж хотілося якнайшвидше повернутися додому, щоб зібратися на побачення з Назаром.
Та тільки раптом мене хтось схопив за руку та потягнув кудись до сходів, що вели у підвал. Я одразу ж відчула страх та спробувала вирватися. Тут не було світла, тому стало в рази моторошніше.

— Не хвилюйся, Карино, це я, — почула голос Лук'яна.

Від цього мені не стало спокійніше, бо чоловік чомусь притиснув мене до стіни. Я розгублено дивилася на нього, а він був надто сердитим.

— Що вам від мене треба, Лук'яне Олексійовичу? — рівним тоном сказала я, хоча моє серце почало нестримно битися.

— Аналогічне питання можу задати й тобі, — сказав він та склав руки на грудях.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, — буркнула я і відвела погляд.

Він же надто пильно дивився на мене, а від цього мені було ніяково. Чоловік так близько стояв до мене, що я могла відчувати приємний аромат його парфумів та навіть бачити дрібні зморшки в кутиках його очей, попри те, що тут темно.

— Що ти наговорила Наті? Вона прийшла така щаслива, дякує мені за книгу та говорить, що це я їй її подарував. О, а ще за вірш на тридцять третій сторінці пригадала і дала ось це, — Лук'ян витягнув з кишені записку, а мені одного погляду на неї вистачило, щоб зрозуміти, що це.

— Я нічого не робила. Це вона собі все сама придумала.

— Щось я не помітив, щоб в неї були такі розумові відхилення, — буркнув чоловік. — Ната б таке не придумувала, а от книгу і цю записку їй все ж хтось подарував. Мені було не складно, Карино, витягнути твою заповнену анкету і зіставити почерк. Звісно, ти намагалася зробити його дещо іншим, але нахил та деякі букви тебе видали.

— Добре, це я зробила, — зізналася я, а тоді подивилася йому в очі. — Знаєш, чому? Тому що твоє ставлення до мене було мені образливим. Навіть зараз.

— Тобто? — він трохи нахмурився.

— Я завжди казала, що ненавиджу, коли мене називають Кариною, але ти все одно це робиш. Чомусь, коли Ната сказала, що їй не подобається звернення Наталя, ти перестав її так кликати. Що це за особиста неприязнь до мене? Я не розумію цього, правда.

— Навіть не думав, що ти звертаєш увагу на такі дрібниці.

— Це не дурниці, — я підійшла трохи ближче до нього. — Тебе вистачило всього лише на один день. То може, вчора ти й не був справжнім?

— Я не люблю, коли щось роблять за моєю спиною та від мого імені, — суворо сказав він. — Ти хоч уявляєш, що твій вчинок дуже дитячий, але може мати багато різних наслідків. Ната вже придумала собі, ніби я закоханий в неї, а тепер мені доведеться розбити їй серце. Та я уявлення не маю, що саме мені сказати дівчині.

— Можете розповісти правду, — я знизала плечима.

— Яка ж ти черства, — він похитав головою. — Ти ніколи не кохала і не втрачала нікого, але кожен повинен мати хоч краплю співчуття. Мало того, що я не відповім їй взаємністю, так вона ще й дізнається, що до цього причетна її найкраща подруга. Ти не знаєш, як боляче, коли розбивають серце, Карино.

— Чому ти так думаєш? — я подивилася на нього, але на очах чомусь з'явилися сльози. — Може, я не вмію по-іншому жити?

— Мені тебе шкода, справді. — сказав Лук'ян та розвернувся, щоб піти геть. — Ти уявлення не маєш, що таке справжні почуття.

Не знаю, чим я керувалася, коли різко схопила його руку. Він зацікавлено глянув на мене, а я ж підійшла надто близько. В один момент стало важко дихати, а я без жодних вагань міцно вчепилася пальцями за його сорочку та поцілувала.