Розділ 10

— Ходімо, — сказав Лук'ян та показав мені на вхідні двері.

— Щось мене лякає це місце, — тихо буркнула я.

— Розумію, що ти не відвідуєш такі заклади, але тобі сподобається, — чоловік легенько усміхнувся.

— Якщо ти привів мене сюди, аби випити пива, то краще я зразу піду назад, — трохи невдоволено сказала я. — Не люблю такі місця. Якщо чесно, то вони мене лякають. 

— Чому ти думаєш, що це якийсь гадючник? — він засміявся та похитав головою. — Так, це місце на схоже на суперські клуби, але тут своя атмосфера.

Я вирішила не сперечатися, хоча мені зовсім не подобався цей район. Лук'ян відчинив двері та навіть пропустив мене всередину. Зробивши декілька невпевнених кроків, відчула аромат свіжої кави. Це було досить темне приміщення з невеличкими низькими столиками. Схоже, це якась кав'ярня, а не пивний бар, як я думала раніше. Чоловік попрямував у самий кінець зали, а я ж попленталася за ним.

— Усім привіт, — з усмішкою сказав він.

— О, давно тебе не було, — заговорив якийсь хлопець.

— Невже це сам Лука з'явився у нашій скромній місцині, — біля нас раптом з'явилася якась брюнетка. — То ти ще й не один прийшов.

— Це Каріна, — сказав Лук'ян і раптом поклав свої руки мені на плечі. — Їй сьогодні треба відволіктися, тому я і вирішив познайомити її з вами.

— Ми, звісно, не розважальна програма, — заговорила та дівчина, — але якщо ти так хочеш, тоді добре. Мене Мілана звати. Хтось називає мене Міла, хтось Лана, а ти собі як хочеш, бо мені це якось байдуже.

— Дуже приємно, — я легенько потиснула її руку.

Дівчина відкинула своє довге волосся, а я помітила в її носі пірсинг, а на руці якесь доволі велике татуювання.

— Сідай, — сказав Лук'ян, коли я побачила, що він приніс мені якийсь стілець.

— Що це за місце? — тихо спитала я, як тільки ми сиділи поруч.

— Це такий собі творчий куточок, — пояснив він. — Тут інколи проводять літературні вечори, а Мілана виступає кожного дня. Вона співачка, але Андрій їй допомагає. Вони обоє відповідають за музику в цьому закладі.

— Цікаво, — сказала я та оглянулася по сторонах.

Відвідувачів не було багато, але загалом атмосфера була дуже спокійною. Через декілька хвилин біля нас побільшало стільців та з'явилися якісь молоді люди. На сцені співала Мілана, а мені так сподобалося спостерігати за цим, що я навіть не помітила, як на моєму обличчі з'явилася усмішка. Це і справді був творчий куточок, бо після виступу Мілани відбувалося стендап-шоу. Якийсь хлопець розповідав різноманітні гумористичні історії. Деякі з його жартів були справді смішними. Я навіть помітила, що Лук'ян сміявся, а це здалося мені дивним. Він виглядав таким спокійним та невимушеним, ніби знаходиться там, де і повинен бути. Згодом якась дівчина читала свої вірші, а всі уважно слухали. На завершення Мілана ще заспівала свою пісню, а тоді всі почали розходитися.

— Чекайте-чекайте, — сказала вона у мікрофон, — в нас сьогодні такий гість, що він просто зобов'язаний виступити перед нами.

Дівчина підійшла до Лук'яна, а він просто похитав головою, але все ж піднявся та попрямував на сцену. Чоловік читав свою поезію, а я не могла відвести від нього погляду. На душі з'явилося якесь таке приємне тепло, а ще відчуття затишку. Так дивно. Дехто вже пішов геть, а деякі люди ще сиділи й слухали. Я звикла до вечірок та різного виду тусовок, а ось такі творчі вечори мені завжди здавалися нудними.

— Це вперше Лука привів сюди когось, — заговорила Мілана та сіла біля мене на місце Лук'яна. — То ви разом?

— О, ні! — я здивовано глянула на дівчину, бо такого зовсім не очікувала. — Він мій викладач.

— Відколи це він викладає? — Мілана трохи нахмурилась.

— Ну, нам додали літературний факультатив, то Лук'ян Олексійович якраз веде у нас його, — пояснила я.

— Лук'ян Олексійович? Ти серйозно його так називаєш? — засміялась дівчина.

— Він же викладач, — я знизала плечима. — А ви з ним як познайомилися?

— Минулого року мені запропонували тут працювати співачкою. На одному з таких творчих вечорів ми з ним познайомилися, — дівчина подивилася на Лук'яна. — Якщо чесно, то він одразу ж мені сподобався, як чоловік. Я навіть думала, що в нас щось складеться, але він не може ніяк її забути, на жаль.

— Кого? — поцікавилася я та трохи нахмурилась.

— Ти не знаєш? — вона уважно глянула на мене, а я похитала головою. — Ну, в такому випадку нехай він сам тобі розкаже. Все-таки мене це не стосується. Я думала, що між вами щось є.

— Нема нічого, — тихо сказала я.

— З ним складно, — дівчина розслаблено сперлася на спинку стільця, — а щоб його зрозуміти, потрібно пізнати. Він не довіряє нікому, а особливо таким дівчатам, як ти.

— Як я?

— Ага, — вона кивнула. — Ти одна з тих донечок багатіїв. Це одразу ж видно.

— І що? — я трохи здивувалася. — Думаєш, що це робить мене поганою?

— А це не так? — Мілана уважно подивилася на мене. — Варто лише глянути як ти одягаєшся, і все стає зрозуміло.

— Тобто ти зараз говориш, що я жахлива людина? Дякую, дуже приємно як для першої зустрічі, — буркнула я. — Звісно, я розумію, що далеко не всім подобаюся, але так відкрито мені ще про це не говорили. Я б могла сказати щось погане про тебе, але не хочу. Краще відмічу, що ти справді гарно співаєш.

— А у тебе який талант? — поцікавилася дівчина.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Ніколи навіть не задумувалася про таке. За всі свої двадцять років так і не відкрила у собі нічого. Мене не тягне ні до творчості, ні до науки. Зате в крові є бажання бути лідером. Керувати іншими — ось мій талант.

— Цікаво, а ще самовпевнено. Я б сказала, що навіть занадто.

— Кожен виділяється так, як вміє, — я повільно піднялася зі стільця. — Думаю, що мені пора вже додому.

— Ну що ж, ласкаво просимо ще до нас, — сказала дівчина. — Тільки не впевнена, що ти підходиш до нашої скромної компанії.

— Мені ж не обов'язково щось показувати, співати чи читати вірші.

— Ти вже зібралася? — раптом спитав у мене Лук'ян.

— Так, ми вже досить довго тут. Не хочу, щоб батько хвилювався, — відповіла я.

— Добре, тоді я тебе підвезу. Мілано, був радий тебе бачити. На наступному тижні якось зайду.

— Ага, чекатиму, — сказала вона.

Ми попрямували до виходу, а я навіть трохи засумувала. Все-таки тут мені дуже сподобалося. Навіть те, що я нічого не вмію такого, не засмутило мене. Ці всі люди такі прості, але цим вони й приваблюють. Напевно, своїми словами Мілана хотіла показати мені, що я не підходжу до цього світу. Але люди часто бувають, як хамелеони. Міняють свій вигляд, щоб пристосуватися в іншому середовищі та вижити. Можливо, я саме з таких людей.

— Як тобі? Змогла трохи розвіятися? — спитав у мене Лук'ян, коли ми їхали в його авто.

— Сподобалося, справді, — я легенько усміхнулася. — Там так затишно і спокійно, що навіть з'явилося якесь відчуття безпеки.

— Тому я і вирішив показати тобі це місце. Там дійсно можна відпочити від усіх поганих думок. Тобі хоч не нудно було?

— Ні, не нудно. Знаєш, хотіла у тебе дещо спитати, — краєм ока глянула на чоловіка. — В тебе усі вірші такі емоційні та особисті. Можливо, є якась історія, що змушує тебе таке писати?

— Що ти маєш на увазі? — Лук'ян трохи нахмурився.

— Наприклад, перше нещасливе кохання чи щось таке, — відповіла я.

— Ні, — якось надто різко сказав він, а щось у ньому змінилося. — Нічого такого. Натхнення можна знайти й у звичайних речах, а не тільки в реальних історіях.

— А ти... Ти колись закохувався? — раптом спитала я, хоча сама не розуміла навіть.

Хіба це те, що повинно мене цікавити? Нас з ним нічого не пов'язує, але чомусь так хочеться дізнатися більше про нього. Не розумію, що це за відчуття такі дивні.

— А ти? Каріно, ти знаєш, що таке кохання? — спокійно заговорив Лук'ян.

— Ні, тому й питаю. Я ніколи такого не відчувала, бо мене завжди використовували. Не можу нікому довіряти, розумієш. Кожен намагається знайти якусь свою вигоду через спілкування зі мною. Мені теж інколи хочеться бути простою дівчиною, про яку не скажуть лише за її виглядом, що вона погана.

— В тебе є щось хороше, але воно дуже глибоко, — раптом сказав чоловік. — Ти заховала все своє добро за цією своєю маскою. Я розумію, що ти звикла так жити, але інколи варто показувати те, яка ти справжня. Тоді й люди будуть це помічати, а може, хтось дійсно закохається в тебе.

— Не знаю, — я знизала плечима та подивилася у вікно. — Це все дуже складно.

Перед очима бігали ліхтарі, будинки та дерева, а я просто дивилася на нічне місто. В один момент відчула, що дуже сильно втомилася сьогодні. Я закрила очі та уявила себе там, де нема усіх проблем, лише жовтий пісок та чиста блакитна вода. Сонячні промені приємно лоскочуть мою шкіру, а я нарешті відчуваю себе щасливою.

— Каріно, — крізь свої мрії почула чийсь голос. — Каріно, ми приїхали.

— Щ-що? — тихо перепитала я та повільно розплющила очі.

— Ти заснула, — сказав Лук'ян і навіть усміхнувся.

— О, я й не помітила. Дякую, що підвіз, — я відкрила дверцята і вийшла з авто.

— Каріно, — раптом заговорив чоловік, — якщо захочеш знову піти в те місце, то скажеш мені.

— Добре, — я кивнула, а тоді закрила дверцята і попрямувала додому.

На вулиці було досить холодно, тому я обійняла себе руками та пройшла повз охорону. Як тільки опинилася в будинку, то одразу ж попрямувала на кухню. Мені захотілося чогось смачненького, бо все ж таки я сьогодні майже нічого не їла. Я зробила собі чай, а також бутерброди. Тато вже встиг розпитати у мене, де я була, але виглядав він спокійним. Та тільки тих людей, що на мене напали, ще досі не знайшли.