Розділ 9

— Доброго ранку, Каріно Геннадіївно! — сказав Сергій, коли я вийшла з будинку. — Як ваш настрій?

— Відстань, — буркнула я.

— Хм, бачу, що прекрасний, — хлопець усміхнувся та отримав у відповідь мій вбивчий погляд.

— Здається, ти забуваєшся. Перед тобою не просто дівка, щоб ти так говорив зі мною.

— Ох, щиро прошу вибачення, — Сергій показово поклав руку на серце.

— Ти краще слідкуй за своєю роботою, — суворо сказала я, — бо щось я не помітила, щоб ти якісно працював.

— Та невже? І чим же вам не догодило те, як я воджу авто?

— Дорогенький, мені добре відомо, що ти не лише водій, а й мій охоронець. Якщо врахувати, що вчора на мене було влаштовано напад, то ти зовсім не виконуєш свої обов'язки.

— Хочу трішки прояснити ситуацію, — чоловік відчинив мені дверцята автомобіля. — Я роблю те, що мені наказує ваш батько. Якщо вам цікаво, чому мене не було поряд, коли на вас напали, то спитайте про це у нього.

— І чим же ви таким були зайняті? — я уважно подивилася на нього. — Мені ж не обов'язково питати про це в батька, якщо є ти.

— Повірте, Каріно, вам краще не знати.

Сергій більше нічого не сказав, а просто обійшов машину та сів за кермо. Я швидко глянула на будинок і побачила свого тата, що стояв у вікні й дивився на мене. Невже я чогось не знаю про цю людину?
Приїхали ми досить швидко, а мені так сильно не хотілося сидіти на тих парах. Ната розповідала якісь тупі історії, а я просто сиділа у своїх думках та не зважала на неї.

— Ти сьогодні якась дивна, — сказала вона, коли ми чекали на додаткову пару з факультативу.

— Чому? Така ж, як і завжди, — буркнула я та знизала плечима.

— Щось сталося? — дівчина уважно подивилася на мене.

— З чого ти взагалі це взяла?

— Ну, ти мовчиш, ніяк не реагуєш на те, що я тобі говорю, а ще задумлива така сидиш.

— У мене часто таке буває, не переймайся. Просто поганий настрій.

— Як усе пройшло на вчорашньому світському заході? — з усмішкою спитала вона, а я ж помітно напружилася. — На жаль, нам з батьками не вдалося прийти, але думаю, що було дуже круто. Ну і?

— Що і? — краєм ока глянула на Нату.

— Ти познайомилася з якимось красунчиком? — спитала вона, піднявши одну брову.

— Звісно, — я лукаво усміхнулася, — хіба може бути по-іншому? Я ж тільки тому й ходжу на такі заходи.

— В тебе справді щось з настроєм, — Ната невдоволено надула губи. — Проблеми в тебе, а зриваєшся ти на мені.

— Ти помиляєшся, — спокійно сказала я. — Це я ще не злюся, але коли це станеться, то ти дізнаєшся перша.

Дівчина кинула на мене образливий погляд, а тоді просто відвернулася та сіла рівно за партою. Через деякий час в аудиторії з'явився Лук'ян. Він усміхнувся нам усім, але на ньому було добре видно сліди від бійки. Я одразу ж опустила погляд на свої руки, в яких крутила олівець та глибоко вдихнула. Чомусь стало навіть незручно, що він постраждав через мене.
Цілу пару Лук'ян Олексійович розповідав про якихось поетів, а я просто не слухала його. Мене ще здивувало, що він так нічого й не говорив мені та навіть не чіплявся.

— Сьогодні задам ваи ще одне домашнє завдання, — мовив він, — а наступного тижня вже я буду вас слухати. Ви повинні обрати якогось поета з цього списку та проаналізувати його творчість. Можливо, знайдете щось цікаве з біографії цієї людини. Головне, щоб це було не нудно і не банально. Я завжди за креативні ідеї. Вдалого всім тижня, зустрінемося у четвер.

Лук'ян Олексійович почав збирати свої речі, а я ж трохи невпевнено піднялася зі своєї парти та підійшла до нього. Ната трохи дивно подивилася на мене, але потім просто пішла геть.

— Цей… Ну… — трохи розгублено почала я.

— Кажи, Карино, — сказав він, уважно спостерігаючи за мною.

— Хотіла подякувати вам, — я глянула на нього. — Якщо чесно, то мені досі важко усвідомлювати те, що сталося вчора, але я стараюся не думати про це. Просто… Навіть якщо розумію, що це все минулося, все одно кожного разу той момент з'являється в моїй голові. Це постійно в моїх думках, а ще я відчуваю справжній страх. Такого раніше у мене ніколи не було, а зараз я боюся кожного звуку.

— Мені дуже шкода, що ти таке пережила, але можеш бути певна, що такого більше не станеться.

— Звідки ви знаєте? — спитала я та відчула на очах неприємну вологу. — На кожному кроці може чатувати небезпека. У батька є якісь вороги, а вони тільки й чекають, щоб знову боляче вдарити. Минулого разу пощастило, що ви дивним чином опинилися поруч, але я не думаю, що удача вдруге усміхнеться мені.

— Каріно, послухай мене, — чоловік підійшов трохи ближче, — по-перше, твій тато не дозволить нікому образити тебе, бо справді дуже сильно любить. По-друге, тобі посилили охорону, а значить, ці вороги не будуть ризикувати вдруге. І, по-третє, є люди, які захистять тебе від цього.

— Не знаю, — я зчепила пальці в замок, бо руки чомусь почали тремтіти. — Напевно, мені потрібен час, щоб це все зрозуміти, прийняти та усвідомити.

— Тобі треба відволіктися від тих думок, — сказав Лук'ян.

— Як? Я навіть на парах сьогодні нічого не слухала, бо в голові були лише події вчорашнього вечора, а також страх.

— Я знаю, — він ледь помітно усміхнувся. — Треба тобі показати одне місце. Там цікаво, чесно.

Лук'ян попрямував до виходу з аудиторії, а я ж поспішила за ним.

— А що за місце? — поцікавилася я.

— Побачиш, — чоловік мигцем глянув на мене, — Не буду ж я тобі розкривати всю інформацію. Нехай це буде приємною несподіванкою.

— Цікаво, — задумливо сказала я.

— Я зараз залишу свої речі на кафедрі, а ти зачекай мене, добре?

— О, то це ми сьогодні туди підемо?

— Ага, — Лук'ян кивнув, — але я тебе попрошу, щоб ти залишалася такою, як зараз.

— Тобто? — я трохи нахмурилась. — Якою?

— Справжньою, — відповів він, а тоді зайшов у кабінет.

Я стояла та чекала на нього, хоча і не була впевнена, що це правильно. Уявлення не маю, куди він хоче мене відвести й навіщо йому це? Можливо, просто стало шкода мене, от і все. Та я ненавиджу жалість, але що робити, якщо зараз сама не можу дати собі раду? Я думала, що сильна, що впораюся з цією ситуацією та все буде так, як і раніше. Схоже, я обманювала себе. Можливо, весь цей довгий час просто намагалася бути такою. Та варто було вперше стикнутися з проблемою, як я впала з висоти пташиного польоту та зрозуміла, що насправді слабка. Може, я просто маленька дівчинка, яка хоче тепла та затишку? Може, я ніколи й не була тією Каріною?

— Ну що, ходімо? — мої думки перервав голос Лук'яна.

Я нічого не сказала йому, лише кивнула головою. Ми попрямували до виходу, а я чомусь обійняла себе руками. Ні, мені не було холодно, просто захотілося заховатися від усього світу. Коли ми вийшли на вулицю, то до нас одразу ж підійшов Сергій.

— Карино Геннадіївно, ваш батько наказав після пар одразу ж привезти вас додому, — заговорив він та прискіпливо оглянув Лук'яна.

— Скажи йому, що у мене зараз справи, але нехай не хвилюється, бо я буду не сама, — сказала я.

— Я не люблю повторювати, але гаразд. Це наказ! — трохи невдоволено мовив Сергій.

— Мені байдуже! Я не збираюся жити наче в клітці лише тому, що охорона не в змозі захистити мене! — я сердито глянула на нього.

— Карино Геннадіївно, я повинен захищати вас від таких… — чоловік знову подивився на Лук'яна, — сумнівних типів.

— О, то це ви про мене? — той просто засміявся. — Такого я про себе ще не чув, дякую. Схоже, ви не в курсі, що відтепер за Каріною ведеться більш суворий нагляд. Геннадій Васильович довіряє мені.

— Справді? Щось я не пригадую, щоб бачив тебе раніше, — Сергій склав руки на грудях.

— Гаразд, — Лук'ян витягнув свій телефон і тоді відійшов кудись. Він деякий час розмовляв, а згодом повернувся та передав смартфон водію. — Геннадій Васильович хоче з вами поговорити.

— Зрозуміло, — через деякий час невдоволено буркнув Сергій.

Він мовчки віддав телефон, а тоді просто сів за кермо та поїхав геть. Я стояла та дивилася, як автомобіль виїхав зі стоянки, а лише тоді зрозуміла, що уявлення не маю, як добиратимуся додому.

— Не хвилюйся, я тебе підвезу, — сказав Лук'ян, ніби прочитав мої думки.

— Що ви сказали моєму татові? — спитала я.

— Що ти будеш зі мною, а значить, тобі нічого не загрожує, — відповів він та відчинив мені дверцята свого автомобіля. — Тобі пощастило, що я сьогодні вирішив приїхати не на мотоциклі.

— Чому? Думаєте, що я боюся?

— А це не так?

— Ні, — впевнено сказала я, а тоді сіла в авто. — Насправді ніколи не їздила на мотоциклах, але думаю, що це навіть класно.

— Дуже, — чоловік усміхнувся, а тоді обійшов машину та сів за кермо. — Швидкість — це відчуття свободи.

— А для мене свобода — це коли ти живеш у своє задоволення та ні від кого не залежить. Тоді, коли тобі нічого не забороняють і в тебе нема жодних обов'язків перед іншими. Я зараз така розгублена, і єдине, чого хочу — це спокою.

— Всі ми його хочемо, — задумливо сказав Лук'ян.

— Скільки вам років? — поцікавилася я, коли ми їхали.

— Дивно, що тебе це цікавить, — він легенько усміхнувся. — Ну, я не такий вже старий, як тобі могло здатися. Мені двадцять сім. До речі, можеш звертатися до мене на "ти". Коли ми за межами університету, звісно ж.

— Знаєш, а ти багато чого досягнув. У тебе вже є видана своя збірка поезій, ти знайшов своє справжнє покликання, а тепер ще й став викладачем в найпрестижнішому університеті. Напевно, вдома на тебе чекає закохана дівчина, що приготувала тобі вечерю. Вона вже мріє, коли ти подаруєш їй обручку, але натомість ти везеш свою студентку невідомо куди.

— Так би й сказала, що тобі цікаво, чи є в мене хтось, — чоловік краєм ока глянув на мене.

— Ні, це не так, — я закотила очі. — Не настільки ти вже і приваблюєш мене, аби я про таке думала.

— Але все ж приваблюю, — сказав він.

— Якщо вже так говорити чесно, — я подивилася на нього та склала великий і вказівний палець, показуючи міру, — то так трішечки, мікроскопічно.

— Ого! Я вражений, — хлопець похитав головою та засміявся. — Ти навіть можеш бути не такою дратівливою.

— Не хвилюйся, це ненадовго. Скоро я розберуся зі своїми проблемами, а тоді все буде так, як і раніше. Я продовжуватиму бісити тебе, а ти — мене.

— Точно, в нас же все взаємно.

— Знаєш, — я уважно подивилася на нього, — а ти теж буваєш іншим. Зараз чомусь такий добрий, раніше так і не втрачав шансу, щоб не познущатися з мене.

— Не хвилюйся, це ненадовго, — відповів він моїми ж словами. — Скоро все знову стане на свої місця. Якщо чесно, то мені подобається, як ти сердишся, Карино.

— Ненавиджу, коли мене так називають, — буркнула я.

— Знаю, тому й звертаюся до тебе так.

— Може, хоч сьогодні називатимеш мене Каріною? Поки ми зняли свої маски й можемо бути справжніми?

— Добре, — погодився він, — але потім будеш Карою... Моєю карою. *

Згодом ми зупинилися біля якогось старого будинку, на якому висіла ледь помітна вивіска. Схоже, це якийсь бар, але поки не маю жодного уявлення навіщо Лук'ян привіз мене сюди.

* Прим.